Час створювати пенсійну систему, яка працюватиме на людину, а не проти неї
Данило Гетманцев, народний депутат України, голова комітету Верховної Ради з питань фінансів, податкової та митної політики
Уявіть собі: людина все життя працює, справно платить податки й внески, будує економіку країни, а коли виходить на пенсію – стикається з суворою реальністю. Держава спроможна повернути лише чверть заробітку.
Середня пенсія на 1 липня становила 6410 грн (дані ПФУ), а середня заробітна плата штатних працівників за липень – 26499 грн (дані Держстата), це 24 % заміщення зарплати. Саме так сьогодні виглядає українська реальність.
Нормами ЄС передбачено, що розмір пенсії повинен бути на рівні 40% від середньої зарплати. Але навіть цей мінімум українська солідарна система не витягує. А тепер порівняймо з Європою: там середній рівень заміщення перевищує 61 %, а подекуди сягає 90 % і вище (у Греції, Нідерландах, Португалії та Туреччині) (OECD - Net pension replacement rates / Pensions at a Glance (2023).
Україна сьогодні фактично спирається лише на солідарну пенсійну систему. Тож чи може одна лише солідарна система - коли молоді утримують літніх - дати нам гідну старість? Відповідь очевидна: ні. Тягар лише на плечах нинішніх працівників - шлях у нікуди.
Здавалося б, вихід є - накопичувати самому. Але й тут на нас чекає розчарування. У країнах ЄС пенсійні фонди оперують активами, що сягають сотень відсотків ВВП. А в Україні?
Станом на березень 2025 року у системі недержавних пенсійних фондів (НПФ) перебувало близько 887,8 тис. учасників (3% працездатного населення) (дані НКЦПФР).
Загальний обсяг активів НПФ - лише близько 5,9 млрд грн (менше 0,7% ВВП).
Це мізер, який не створює “подушки безпеки” для мільйонів майбутніх пенсіонерів.
Для порівняння: у Нідерландах або Данії активи пенсійних фондів сягають 150–190% ВВП (OECD - Рension markets in focus Preliminary 2023).
Більшість українців не беруть участь у накопичувальних програмах через низькі доходи, відсутність довіри та гарантій захисту від знецінення коштів, а також слабкі стимули з боку держави.
Отже, третій рівень (добровільний/професійний) є структурно недорозвиненим, і фактично не впливає на добробут майбутніх пенсіонерів.
Міжнародні організації (OECD, Світовий банк) вказують: саме комбінація трьох рівнів пенсійної системи - солідарної, обов’язкової накопичувальної та добровільної (професійної) - дозволяє досягти рівня заміщення не нижче 60%, що вважається стандартом гідної пенсії.
Що дає трирівнева система (чому саме "солідарна + обов’язкова накопичувальна + добровільна/професійна"):
- ризикорозподіл: солідарна захищає ризики старості (соціальна база), накопичувальні - забезпечують індивідуальні заощадження й інвестиційний дохід (дивіденди, відсотки, приріст капіталу).
- вищий коефіцієнт заміщення: в країнах із сильними фондовими/професійними пенсіями частка загального індивідуального
доходу після виходу на пенсію суттєво вища. У середньому "обов’язкові схеми + накопичувальні" дають ~62% для працівника з повною кар'єрою.
- менше навантаження на бюджет: накопичувальні активи зменшують потребу в прямих трансфертах з бюджету або потребу у великих підвищеннях податкового навантаження.
Як працюють три рівні:
Нідерланди: активи пенсійних фондів близько 180% ВВП. Коефіцієнт заміщення - понад 90%. Високий рівень довіри та повне охоплення населення професійними фондами.
Данія: активи пенсійних фондів понад 150% ВВП. Рівень заміщення - близько 80–90%. Комбінація базової державної пенсії та обов’язкових накопичувальних схем.
Українська пенсійна система сьогодні кульгає на дві ноги: солідарна - виснажена, добровільна - мізерна, обов’язкової накопичувальної взагалі немає. І поки ми відкладаємо реформу, мільйони людей ризикують провести старість у злиднях.
Вихід є, і він перевірений світом: перезапустити всі три рівні одночасно. Солідарна система - як соціальний мінімум.
Обов’язковий накопичувальний рівень - як надійна опора.
Добровільні внески - як можливість для тих, хто хоче більшого.
Лише так ми можемо підняти коефіцієнт заміщення до 60% і вище, як це зробили успішні країни.
Сьогодні українці живуть із відчуттям, що на пенсію сподіватися марно. Але це не приреченість - це сигнал. Сигнал для влади, бізнесу та самих громадян: пора створювати систему, яка працюватиме на людину, а не проти неї.
Бо гідна пенсія - це не розкіш. Це елементарна справедливість для тих, хто працював усе життя.
