12:00 19.08.2023

СПЕЦПРОЄКТ. Мер Тростянця Юрій Бова: Націю, яка так організована, не можна перемогти: вона знає, за що воює!

23 хв читати
СПЕЦПРОЄКТ. Мер Тростянця Юрій Бова: Націю, яка так організована, не можна перемогти: вона знає, за що воює!

Ексклюзивне інтерв’ю міського голови Тростянця Юрія Бови в межах спільного спецпроєкту інформаційного агентства "Інтерфакс-Україна" та Фонду Східна Європа "Досвід громад". Його мета – показати кращі приклади адаптації та інтеграції внутрішньо переміщених осіб задля підвищення ефективності роботи органів місцевого самоврядування.

Детальніше про ефективну взаємодію з ВПО можна дізнатися в безкоштовному онлайн-курсі "Адаптація та інтеграція ВПО: досвід і можливості" на освітній платформі Зрозуміло!

Автор: Олександр Трохимчук

— Упродовж місяця від початку повномасштабного вторгнення Тростянець перебував під окупацією. Що відбувалося в перші дні?

Спочатку ми взагалі не розуміли обсягів цього процесу. Якщо навіть заходять росіяни та починається окупація, то якою вона буде? Зайдуть 20 солдатів чи 100? І коли вже на місто навалюються тисячі, коли в'їжджають дві колони російської техніки, більше ніж 100 одиниць в одній колоні (в кожній – зокрема 40 танків), ти розумієш, що ти беззахисний: у місті немає ні військових, ні зброї – нічого.

Одразу зникає мобільний зв'язок, комунікації немає – навкруги паніка. Ми розуміємо, що така сама ситуація і в інших населених пунктах, у Києві тощо. І це така стресова хвиля, яка змушує нас в один момент вирішувати низку проблем. До міського голови збігається багато людей, котрі питають, що треба зробити. Сотням людей треба відразу дати якусь відповідь, а її немає.

У Тростянець війська заходили вже об 11 годині (24 лютого 2022 року – ІФ-У). Хоча до нашого першого, крайнього села – ще раніше. Тобто між вторгненням і входженням у Тростянець і наші села було кілька годин. Тож не те що зброю отримати, привезти її з Кременчука – ми навіть нормально розставитися не змогли б.

Ми не розуміли в перші дні, наскільки це серйозно. Всі думали, що день-два – і все закінчиться. І тому перший місяць війни, та навіть перші дні війни, були дуже стресовими. Ми намагалися, по-перше, максимально заспокоїти людей. Намагалися зрозуміти, що чекає на наше місто: пройдуть вони повз чи закріпляться. І от коли вже з’ясувалося, що росіяни зупиняються в нас, то постала інша проблема: що з цим робити?

Але потім, за тиждень-два, вже почалася організація нашого українського народу. Все стало на місця: президент – на місці, керує державою, війська розставлені, місцеве населення гуртується навколо патріотичних сил і починається певний "двіж". І міста по всій Україні – зокрема Буча, Ірпінь, Чернігів, Тростянець – показали спротив, і він виявився таким, що вже росіяни були неготовими. Адже вони думали, що навіть стріляти не будуть, а сталося інакше.

— А як ви координував свою діяльність зі Збройними силами?

— Я розумів, що та війна, яка була на Донбасі 2014 року, перейшла на нашу територію. Нам сказали, що їде понад 100 одиниць техніки, колосальна кількість солдат, танки. Коли хлопці з підрозділу принесли три рушниці, я сказав їм, що з ними вони не зупинять ці колони, але можуть загинути. Тому ми вирішили спробувати дістатися до Збройних сил України, щоб, може, там узяти зброю. Та й треба було отримувати завдання від ЗСУ, бо ми мали координувати свою діяльність. Причому не як партизанський загін імені батька Махна. (сміється)

Ми поїхали до штабу 81-ї бригади, які якраз кілька днів тому зайшли до сусіднього міста. Вони не місцеві, тож не знали територію, і коли дізналися, що ми з Тростянця, вже захопленого росіянами, то командир батальйону попросив показати на карті, де вони є, скільки їх. Ми домовилися, що станемо їхніми очима – передаватимемо інформацію.

Хвала нашим хлопцям, Збройним силам України – це контрактники 81-ї бригади! Вони допомогли Сумам дуже сильно. До речі, їхній героїзм несправедливо замовчується, бо дуже багато говорять про територіальну оборону Сум, але дуже мало про те, що в перший день війни їм допомогли хлопці з 81-ї бригади. Саме вони дали перший бій росіянам у Сумах.

У військовому штабі я побачив, як командир збирає своїх хлопців і каже, що на нас іде дві колони, й ми будемо приймати бій. І стоять хлопці молоді – всім по 20-30 років. І ти думаєш, що бачиш їх, можливо, востаннє. Бо ж сили були абсолютно нерівними – десь 10:1. Та в жодного з наших хлопців-контрактників не смикнувся навіть нерв на обличчі. Вони послухали завдання від командира, спланували роботу, розставилися по позиціях. Був дуже важкий бій – до пізньої ночі. Зранку я приїхав до штабу і найперше запитав, скільки людей загинуло в бою. А командир усміхнувся і сказав: "Жодного! Ми не для того вчилися воювати".

На третій день війни я повірив у те, що ми витримаємо – і треба чинити спротив попри те, що ворог явно був сильніший. Ми почали активніше готуватися, отримувати зброю, формувати партизанські загони, збирати людей, готових передавати інформацію, допомагати нашим. Наприклад, один хлопець щодня в центрі Тростянця літав квадрокоптером і знімав позиції росіян для ураження. Це унікальна робота. І мені здається, що націю, яка так організована, не можна перемогти. Вона знає, за що воює.

На території нашої громади спільними зусиллями (переважно, звісно ж, зусиллями ЗСУ) було розбито більше ста одиниць російської техніки, і, в принципі, далі Тростянця ворог не пройшов.

Буквально за кілька днів після 24 лютого до Тростянця ввійшло керівництво західного військового округу (Російської Федерації – ІФ-У). Два генерали, багато офіцерів були в будівлі міської ради. Це були саме їхні військові еліти – 20-та загальновійськова армія, перша танкова армія, Кантемирівська і Таманська дивізії. Вони заблокували Тростянець так, що підійти до центру міста взагалі не можна було.

Коли вже 10 березня ми зрозуміли, з ким маємо справу за розташуванням, технікою, розпізнавальними знаками, нам надійшла команда вирахувати, де розташований їхній штаб, і уразити його. Перший російський генерал у цій війні загинув у Тростянці: з "Байрактару" його вдарили завдяки нашому наведенню. Потім росіяни вийшли з Тростянця та почали тікати на "ДНР".

Я переконаний, що другого такого шансу росіяни вже не отримають і на нашу територію не зайдуть. Сумщина дала гідний бій і не пропустила величезні колони російської техніки вглиб території України й на нашу столицю. Бо якби вони пройшли, а це – тисячі одиниць техніки, то не знаю, чи втримався би тоді Київ.

— Як вам при цьому вдавалося долати виклики, пов’язані з потребами мирних жителів?

— Так, із одного боку, думаєш про 30 тисяч людей, які на тебе розраховують, а з іншого – про те, як допомогти нашим військовим.

Перший місяць був місяцем викликів: як це все організувати, зібрати допомогу, залучити людей до спротиву, тому що військ не було абсолютно. Найближчі наші військові тоді були в Охтирці.

Але були й інші виклики – гуманітарні. Люди не розуміли масштабів цієї війни. Хтось зачинився вдома і не бачив тих сотень одиниць техніки, але при цьому йому треба, щоб було світло. Люди не розуміли, що не можна поїхати в поле й полагодити високовольтну лінію, бо вздовж дороги – колони російської техніки. Були села, де росіяни танками наїжджали на стовпи, спеціально ламали лінію електропередач, щоб не було освітлення та зв’язку.

Друге питання – як забезпечити людей продуктами харчування. Росіяни заблокували місто відразу: жодна машина до Тростянця вже не заїжджала, він був повністю окупований.

Цивільне населення потребувало їжі. І наше завдання полягало в тому, щоб максимально роздати її. При цьому не кожен був готовий ризикнути життям і прийти до приміщення школи, щоб її отримати. І це були лише перші дні й тижні війни. А вже за місяць люди почали голодувати. Особливо ті, хто жив у багатоповерхових будинках, хто не мав запасів.

Треба було також організовувати випікання хліба, умовно кажучи, в садочках, у школах, у когось удома. І роздавати його треба було тихенько, не оприлюднюючи в соцмережах. Бо росіяни могли вирахувати – й убити.

Були волонтери нашої шоколадної фабрики, які там фасували борошно. Якось до них приїхали росіяни та наказали забиратися, інакше – розстріляють, або ж пропонували співпрацювати з ними.

Було багато ризиків. І, звісно, про якусь публічну роботу навіть не йшлося, бо ми розуміли, що нас шукають колаборанти, а отже – росіяни.

— А якою була ситуація в місті з колаборантами?

— Ми знали, що в місті є колаборанти, які працюють на Росію. Ці люди розхитували ситуацію за два роки до війни. На моє переконання, вони знали, що буде окупація.

Росіяни готували цей наступ роками. Ну бо жодна військова операція ніколи не проводиться без підготовки. Тому в кожному місті були такі колаборанти, які готували їм "хліб-сіль", а потім їздили з ними, показували лісників, учасників АТО, представників влади.

При цьому вони діяли переважно приховано. Ніхто ж не вішав на себе ярликів, що він колаборант і допомагає росіянам. Тому зараз, після звільнення міста, завдання – вирахувати та знайти всіх.

Хоча дехто співпрацював із окупантами й відкрито. Наприклад, у нас судять одного хлопця, який їздив із росіянами на техніці, проводив їх на різні склади, на підприємства, де є харчі. Бо росіяни теж голодували. Більше того, як уже на суді пояснили свідки, він координував роботу державних служб, які займаються енергетикою, газопостачанням.

— Протягом усього місяця окупації ви перебували не в самому Тростянці, але залишалися в межах громад. Відомо, що росіяни полювали на вас, бо вже на п’ятий день вторгнення їхній танк в’їхав у ваш двір. До яких іще спроб тиску вони вдавалися?

— Уже в перший день (вторгнення до Тростянця – ІФ-У) вони зайшли до мого робочого кабінету, дістали моє фото зі стенда та роздали на блокпости: шукаємо мера. Потім на моє подвір'я заїхали на БТР, три дні сиділи в моїй хаті. Сусіди навіть телефонували й казали, щоб я не думав приходити додому, бо на мене там чекають 15 російських солдатів. При цьому на даху в сусідів сидів снайпер: якби я з’явився, то вбили б.

Така сама ситуація була із заступниками, керівниками комунальних підприємств. Тому вони теж пішли на інші квартири, щоб їх не знайшли.

Мій будинок усередині був розбитий. Я не був там півтора місяця. В цей час ми ночували деінде: вдень ти їздиш територією громади (а це 38 населених пунктів), а де ніч застане – там і буде. Зі мною також був товариш – колишній учасник АТО, і весь місяць ми були десь… Ми змінили, мабуть, більше десятка різних місць проживання та ночівлі.

При цьому ті, хто цікавився, де мер, жодного разу не запитали про мою родину. Лише військові. Вони назвали мене просто божевільним, дізнавшись, що мої рідні залишаються в Тростянці.

— А чому ви до того часу ще не вивезли свою родину?

— Але як ти її вивезеш? Через "зелений коридор"? Ні, не можна: всі входи та виходи в місто перекриті. Залишався один варіант – через ліси виводити. Я не розповідав своїм дітям і дружині, що це буде так ризиковано. Інакше вони не поїхали б. Але це був один шанс зі ста вивести їх. І от о п’ятій ранку вони виїхали, я вів їх на всьому маршруту телефоном. Часом зв’язок зникав, часом треба було чекати, доки пройдуть колони російської техніки. Упродовж доби вони долали 20 км шляху з міста. І все-таки виїхали. Коли я вже потім пояснив їм, що вони проїхали і як, вони були в шоці.

— А як узагалі ви організовували евакуацію жителів Тростянця?

Зрештою ми таки організували цей "зелений коридор". Люди боялися сідати в машини. В першу сіли взагалі не жителі міста, а люди, які приїхали до нас на роботу з іншої місцевості. Жоден чоловік не побоявся сісти в першу машину. Хоча всі розуміли, що це може бути дорога в один кінець. І коли колона виїхала за маршрутом, який нам дала обладміністрація, росіяни почали стріляти, зупинили й не пропустили.

Звісно, вони не могли дозволити, щоб люди з машин дивилися на розташування їхньої техніки. Розуміли, що потім хтось скаже нашим. Я запропонував виїхати іншою дорогою – об’їзними шляхами, на що в обладміністрації мені сказали: виводь, але якщо хтось загине, то ти нестимеш персональну відповідальність за смерті цих людей. І ми поїхали. Були труднощі, але вивели. І наступні ще три "коридори" виводили цією самою дорогою.

— Скільки загалом людей ви змогли евакуювати?

— Ми вивели з міста 2800 людей. Коли зараз згадую ці події, то в мене голос трішки тремтить, тому що було реально страшно. Ми вивозили по 80 людей в автобусі. Люди їхали стоячи, тримаючи дітей на руках, – лише б виїхати з міста.

— За попередніми даними правоохоронних органів, росіяни вбили 49 жителів Тростянця, трьох із них – закатували. Чи можете уточнити дані щодо викрадених місцевих?

— Росіяни бісилися, бо ж бачили, що по них б’ють: ЗСУ немає поряд, а по них прилітає. Значить, хтось місцевий координує це все. І вони почали хапати людей на вулицях, розстрілювати, катувати. У нас двоє хлопців вижили в катівні. Їх уже в останні дні забрали, а під час звільнення міста, слава Богу, вони виявилися живими. Їм ставили запитання, де мер, де територіальна оборона і якою дорогою обійти з Тростянця на Полтавщину. За це вбивали людей. Так, 49 наших людей убили, 13 ми досі не можемо знайти.

— Чому ви не виїхали з Тростянця та не продовжили керувати громадою віддалено, як деякі інші мери та керівники адміністрацій?

— Бо в мене було відчуття, що я мушу допомагати людям, розумієте? Це моє місто, я в ньому народився та виріс. І щодня люди мені пишуть сотні повідомлень, я отримую від них тисячі цих дзвінків із проханням про допомогу.

З іншого боку, росіяни дуже зацікавлені в мерах, і тут є свій ризик. Їм треба, щоб влада співпрацювала з ними й максимально створювала для них комфортні умови. Якщо представники місцевої влади на співпрацю не йдуть, то їх викрадають. Багато мерів досі не повернулися з полону.

— Яких саме руйнувань громада зазнала внаслідок російської агресії? Скільки об’єктів пошкоджено або знищено?

— У нашій громаді зруйновано загалом 1500 об’єктів, із яких 1200 – це житлові будинки. За оцінками фахівців, збитки пошкодження будівель у нас становлять $108 млн, а разом із викраденою оргтехнікою, транспортом, меблями, ми нарахували $120 млн.

— А яка в Тростянецькій громаді ситуація з укриттями?

— Думаю, вона суттєво не відрізняється від інших населених пунктів. Укриттями займалися районні державні адміністрації: вони мали для цього певні відділи. Потім ця система зруйнувалася, а в містах іще не була побудована. При міських радах не було жодного спеціаліста, який займався би питаннями безпеки. Це не була наша функція до 2020 року, навіть у маленьких містах.

Тому коли нам це передавали, з’ясувалося, що деякі об'єкти зі списку були взагалі зруйновані, їх не було. Хоча вони до сьогодні обліковуються у Фонді держмайна як бомбосховища. Тобто нам кажуть, мовляв, прийміть бомбосховище, ми дивимося – а його немає, там – пустир. Отакі цинічні речі відбуваються в нашій країні. Тому ми, звісно, приймали те, що фізично було, але воно – вбите. Так, у деяких навіть висіли плакати ще 1987 року про зараження, але ремонти там не робилися ніколи.

А скільки треба коштів і часу, щоб це все зробити... У 2021 році у нас був COVID-9, а 2022-го розпочалася повномасштабна війна. І от коли місцевому самоврядуванню було це все перебудовувати? І чи були для цього якісь програми чи кошти? Не було. Тому, на жаль, той ковідний рік, 2021-й, забрав у місцевого самоврядування десятки мільйонів гривень, які могли би теоретично піти, зокрема, на переобладнання укриттів.

— Тобто для тривалого перебування людей вони навряд чи були придатними?

— Там можна побути день, але перебувати в тому бомбосховищі місяцями абсолютно нереально. Так було на початку великої війни. Після звільнення міста, звісно, ми почали інакше до цього ставитися: з розумінням, що безпековий напрям є одним із пріоритетних.

Ми зважили, скільки ми маємо коштів і що можна зробити. Перше укриття обладнали в центрі міста, інше зараз теж ремонтуємо. У школах поробили бомбосховища. Для розуміння: в Тростянці вже у травні 2022 року діти фізично пішли до школи. Тобто в громаді, яка в березні ще була окупована, вже у травні діти пішли до школи, і зараз 50% дітей навчається офлайн.

У ніч на 1 червня у Києві загинули троє людей і щонайменше десятеро дістали поранень. Під час чергової російської атаки вони не змогли потрапити до укриття – воно було зачинене. На вашу думку, як забезпечити доступність укриттів?

— У будь-яких укриттях є майно – це генератор, каністри з водою, ковдри, стільці. І треба, щоб там фізично була для нагляду людина як працівник, і не одна причому, бо вони мають мінятися.

Але що робити в комендантську годину, коли містом узагалі ходити не можна? Куди люди бігтимуть? Максимум – до підвалу свого будинку.

Чи залишати укриття постійно відчиненими – це дуже дискусійне питання. От як знайти баланс між тим, щоб укриття не розмародерили, але щоб і не сталося такого, як у Києві, коли люди загинули біля замкнених дверей?

Зараз думаю про дуже класну штуку і дав доручення своїм спеціалістам попрацювати – це електронні замки, які відмикалися би віддалено. Тобто один чиновник, котрий дає сигнал тривоги, натискає на кнопку – і всі бомбосховища відчиняються. У цій ситуації треба людський фактор узагалі прибрати. Ми готуємо заявку до наших міжнародних партнерів: проситимемо кошти для фінансування цього проєкту.

Але поговорімо ще й про інше. Добре, ось є система бомбосховищ. А чи є вони біля автобусної зупинки, в парку, де мама гуляє з дитиною у візочку? Чи зможе вона дістатися того бомбосховища, якщо до нього бігти, умовно кажучи, півгодини? Ні.

— І яке рішення ви пропонуєте?

— Держава повинна створити систему маленьких бетонних конструкцій, розробити типові проєкти та затвердити на рівні міністерства, налагодивши випуск цих мініконструкцій на кожному ЗЗБК у кожній області. І щоб вона коштувала, умовно, 100 тис. грн.

Бо інколи ми вже доходимо до певного маразму, коли кошторис будівництва бомбосховища сягає 20 млн грн. Адже треба в ньому врахувати наявність вентиляції, каналізації тощо. Тож громада не збудує десятки таких бомбосховищ у своєму місті, якщо це коштує 5, 10, 15 млн грн. Це нереально.

А от система маленьких укриттів, можливо, вирішила би питання для людей, котрі перебувають на вулицях або, наприклад, на прибудинковій території, бо не в кожному будинку є підвал. Можна встановити якусь бетонну споруду, що захистить від осколків або вибухових хвиль.

Я не мегафахівець у системі цивільного захисту, але в нас достатньо генералів, міністрів, які можуть розробити систему та спустити її для провадження в усіх містах.

 — Населення Тростянецької громади до вторгнення становило понад 21 тисячу осіб. Чи багато жителів вимушено залишили її і скільки людей уже повернулися?

— На момент вторгнення росіян до Тростянця у місті проживали 19800 осіб. Вважаємо – 20 000.

У перші дні війни хтось виїжджав особистим транспортом. Потім, протягом окупації, ми організували чотири "зелені коридори", якими вивезли 2800 людей. Хтось виходив через поле. Тому насправді складно сказати, скільки людей мусили залишити місто і громаду. Думаю, це близько 1500 людей.

Водночас повернулись уже 95%. Як я рахую? Наприклад, за службовцями, за представниками комунальних служб, педагогами, лікарями. Наприклад, у нашій лікарні працювали 400 людей, а зараз – 396. Із педагогів, наприклад, не повернулися одиниці.

Більше того, наша громада прийняла 1600 переселенців. Частина з них – це наші люди, які втратили, наприклад, будинок у селі. Але є й ті, хто переїхав із різних населених пунктів Харківщини, з Донбасу, з Луганська.

Ми намагаємося забезпечити їх усім необхідним. Готуємо зараз 200-250 якісних місць. Хоча й цього замало. Було б добре додати ще мінібудиночки, де можна тиждень-два чи навіть місяць пожити. Хвиля, що йшла на захід України, вже давно скінчилася, а в нас міграційний рух постійно триває.

— Як вашій команді вдається оперативно дізнаватися про потреби ВПО?

— Ми зробили просто: коли людина реєструється в ЦНАП, ми просимо відразу заповнювати анкету, в якій зазначати все необхідне – аж до розміру взуття дитини. І потім ця інформація передається різним установам.

— А як у вас із працевлаштуванням переселенців?

— Звісно, спершу вони мають оговтатися, тож на місяць-два ми даємо їм спокій. Але потім пропонуємо певну роботу. Ми розуміємо, що багато людей уже ніколи не повернеться на ту територію, звідки вони приїхали. Бо на Донбасі є села й міста, які повністю зруйновано. Тому наше завдання – щоб ці люди зупинились у нас. Сьогодні триває боротьба за людей насамперед.

Ми не ставимо собі за мету якось фокусуватися на тому, скільки ВПО працевлаштували. Бо людина може прийти на роботу на три дні й потім звільнитися. Мені здається, доки внутрішньо переміщені особи отримуватимуть фінансову підтримку від держави, їхній інтерес у тому, щоб піти на роботу, буде мінімальним. Та й питання ще в тому, яку саме роботу та зарплату ми пропонуємо. Навряд, приміром, айтішник, котрий переїхав із Донбасу, захоче піти у нас працювати двірником.

— Як ви взагалі налагоджуєте комунікацію з новими жителями? Чи можете дати свої рекомендації для інших громад стосовно цього?

— Знову-таки, я радив би методом анкетування визначати потреби людей. Водночас треба спостерігати, наскільки вони проукраїнські. Бо є люди, які приїжджають із проросійським поглядами. Тому ми дуже ретельно моніторимо. Бо то величезний ризик, якщо в нас розганятимуть російські наративи. В цьому випадку ми співпрацюємо, зокрема, й зі спецслужбами.

Узагалі, думаю, що зараз головне – це почати давати людям роботу. Бо це вже наші люди. Неважливо, проживають вони у нас місяць чи тиждень, це вже наші жителі – крапка. Вони тут зареєстровані. Й вони мають такі самі гарантії, як і інші жителі, зокрема щодо лікування й освіти.

Наш бюджет війна, скажімо так, дуже скоротила, бо було розграбовано 99% малого та середнього бізнесу. Дуже багато підприємств спалено. Близько 95% малого та приблизно 40% великого бізнесу було знищено.

— А як відновлюється бізнес сьогодні?

— Десь 50% уже, певно, відновилося. Але є ще повністю розбиті – їм дуже важко, бо немає коштів. При цьому жодного релокованого підприємства у нас немає – всі залишились у громаді. Хоча ми думали, що багато хто повтікає. Та сама шоколадна фабрика. Вони дуже довго чекали, бо відновлюватися на території за 40 км від кордону вкрай ризиковано. Вони три місяці чекали, кілька разів мене перепитували, чи буде друге вторгнення. Не знаю, чи вселив я в них упевненість, але вони почали відновлюватися – і от уже Milka та «Корона» працюють наші, українські, а не польські чи німецькі.

— За понад рік великої війни у Тростянця, вочевидь, з’явилися нові партнери серед громад і всередині України, і за кордоном. Як громади-партнери допомагають вам відбудовувати місто?

— Дуже важливу роль відіграли ті зв’язки, які розвивалися ще до вторгнення. Коли сталася велика війна, ми звернулися до наших міст-партнерів. І перші вантажі йшли саме від них. Вони збирали одяг, їжу, генератори, ліки, автомобілі передавали, допомагали з різним обладнанням. У нас було три міста-партнери: два – в Польщі й одне – в Чехії. Зараз ми розбудовуємо цю мережу.

Усередині країни теж маємо друзів, з якими спілкуємося через фейсбук або на різних конференціях. Але це завжди було на рівні «Привіт! Як справи?» – і все. А коли вже розпочалася повномасштабна війна, до мене зателефонував мер Житомира. Не скажу, що він мій друг, але от він телефонує й каже: «Юро, я маю 20 генераторів, які можу тобі передати». Потім ми їх швидко розвозили звільненими селами, щоб там була електроенергія.

Так само зателефонував мені мер Недригайлова й запитав, яка потрібна допомога. Я сказав, що шукаю автотранспорт, бо треба людей вивозити з міста, адже за день-два планувалася евакуація. Важливо також, що ніхто з водіїв не хотів їхати в наше окуповане місто. Згодом він передзвонив і сказав, що знайшов кількох водіїв і три автобуси. Більше того, він у ці автобуси вкинув ще й продуктів харчування, забив їх максимально всім, чим можна було. Водії, які приїхали від нього, зробили три рейси, щоб вивезти людей. Тобто Недригайлів – це єдине місто, яке нам дало автобуси для евакуації.

Коли колони з людьми виїжджають, ти телефонуєш у різні міста – Миргород, Гадяч, Лохвицю, Недригайлів, Полтаву – і просиш поселити їх десь у гуртожитку, квартирах, тільки-но доїдуть машини до них. І всіх наших людей приймали. Всі, хто потребував якоїсь допомоги, отримували її.

І це величезна така, знаєте, синергія партнерств у самій країні. Це і гуманітарна, і технічна допомога, яка триває й сьогодні.

Водночас з’являються й нові партнерства. Наприклад, телефонує якось жінка, котра проживала в одному з сіл нашої громади, але вже дев'ять років вона в Німеччині, і питає, чим може допомогти. Я порадив їй сходити до мера того міста, де вона нині живе. І от зараз ми підписали вже угоду про партнерство з тим містом. Звідти нам надійшло вже три фури допомоги, а також потужний генератор, автобус, ліки, побутова техніка, меблі. Ми вже починаємо думати про спільні проєкти відбудови Тростянця, до яких вони готові залучати міжнародні фонди.

А ще якось телефонують нам із Австрії: компанія iC consulenten Ukraine готова зробити майстер-план розвитку для Тростянця. Бо треба вже місто, що було за часів СРСР, перебудувати по-новому, з новою філософією, урбаністикою, енергоефективністю, каналізацією. І вони організували 12 міжнародних експертів, дев’ять місяців уже працюють із нами. У Відні запропонували взяти двох наших архітекторів на стажування.

— Як узагалі ви знаходите партнерів і як вам вдається ефективно співпрацювати?

— Скажу відверто, для того, щоб ці партнерства та зв’язки були, ми написали понад 500 листів різним міжнародним фондам. Уже не кажу про те, скільки було дзвінків та індивідуальних перемовин. Минулого року в нас було 130 партнерів, зокрема з гуманітарної допомоги та транспорту.

Але перші два-три місяці взагалі нікого не було, жодного міжнародного фонду. Коли вони чули, що треба поїхати до кордону з РФ, там 15 км, то всі відмовлялися. Зараз іноземці вже навчилися трішки ризикувати.

— А як ви налагоджуєте співпрацю між владою та громадським сектором, бізнесом? Чому це, на вашу думку, важливо?

— Оцей трикутник "влада–громадськість–бізнес" – він надзвичайно важливий. Бо влада має відчувати потреби обох цих категорій. І для того, щоб була якісна комунікація, ти маєш бути в епіцентрі подій щодня.

Ми повинні розуміти, які потреби в деокупованому місті виникають у бізнесу. Перше – це охорона, розмінування самого об’єкта. Бо поліція ще не повернулася до виконання своїх обов’язків. Охоронних фірм теж нема. Підприємство стоїть, у нього – іноземний інвестор чи власник десь виїхав за кордон або на захід України, але просить зберегти. Тож треба ухвалювати рішення за його згоди, ставити біля об’єкта хлопців із автоматами, організовувати їхнє чергування. Потім йому звітуєш, і він відчуває: є довіра. Співпраця переходить на інший рівень – простого спілкування. Якщо, скажімо, раніше з новим керівником шоколадної фабрики воно було більш формальним, то зараз маємо інакші стосунки. Вони почали більше допомагати місту, хоча їм самим іще треба відбудовуватися. У них – $10 млн збитків, але вони допомагають ремонтувати школи, лікарню, купують обладнання.

Окрім того, в нас завжди була нормальна комунікація з головами вуличних комітетів. Так, на кожній вулиці Тростянця був старший, обраний людьми, через якого ми комунікували з жителями.

Завдяки їм під час окупації ми роздавали продукти харчування. От уявіть, як можна швидко за один день роздати всьому місту харчі? Та дуже просто! Приїжджає голова вуличного комітету на гуманітарний склад у своєму мікрорайоні, отримує все необхідне й уже на вулиці роздає своїм людям. А коли це роблять всі, то вже буквально за кілька годин усе місто отримує їжу.

У жодному місті такого немає, бо ми це напрацьовували роками. Тобто ці місточки довіри будувалися до війни та продовжують ефективно виконувати свою функцію вже після деокупації.

***

Думки та твердження, висловлені в матеріалі, необов’язково збігаються з поглядами організацій – партнерок консорціуму та Європейського Союзу.

 

***

Інтерв’ю міського голови Тростянця Юрія Бови підготовлене у межах спільного спецпроєкту інформаційного агентства "Інтерфакс-Україна" та Фонду Східна Європа "Досвід громад", започаткованого за підтримки програми "Стійкість", яку виконує Фонд Східна Європа у консорціумі неурядових організацій на чолі з ERIM (Франція) та коштом Європейського Союзу.

Мета проєкту – показати досвід українських громад із адаптації та інтеграції внутрішньо переміщених осіб задля підвищення ефективності роботи органів місцевого самоврядування. Детальніше про ефективну взаємодію з ВПО можна дізнатися в безкоштовному онлайн-курсі "Адаптація та інтеграція ВПО: досвід і можливості" на освітній платформі "Зрозуміло!"

 

ЩЕ ЗА ТЕМОЮ

РЕКЛАМА

ОСТАННЄ

Голова АВЛУ: Жодної підтримки українського експорту на рівні держави немає

Страхова історія водія стане важливим фактором при визначенні вартості ОСЦПВ після запровадження вільного ціноутворення - голова юруправління МТСБУ

ЄІБ у рамках Ukraine Facility залучить від EUR2 млрд на інфраструктурні проєкти, підтримку приватного сектору та консультаційні послуги - президентка Групи ЄІБ

Рішення ВЛК про визнання непридатними погоджують штатні ВЛК, які перебувають у сфері координації Міноборони - Карчевич

В Україні вже встановлено десятки МВт газової генерації, але нам потрібні тисячі - директор Центру досліджень енергетики

Впроваджувати проєкти відбудови можна швидко, проте необхідно створити умови для покращення ESG-стандартів через 5-10 років - партнер iC consulenten Маркус Квернер

У пошуках винних у прориві кордону на Харківщині вивчаємо таємні документи - перший заступник директора ДБР

Туризм - один із найпотужніших видів зброї в арсеналі миру - президент і СЕО WTTC Джулія Сімпсон

Поліцейські вправі вимагати військові документи, але не вручати повістку, додому можуть прийти, якщо військовозобов'язаний у розшуку, – голова Нацполіції України

Шок, який усі пережили на початку повномасштабного вторгнення, еволюціонував у новий рівень комерційних відносин - президент "Київстару"

РЕКЛАМА
РЕКЛАМА
РЕКЛАМА
РЕКЛАМА

UKR.NET- новости со всей Украины

РЕКЛАМА