Олександр Ларін, засновник платформи "Ідеаліст Медіа", Генеральний секретар Федерації баскетболу України (2011-2015 рр.), заступник міністра спорту України (2010 р.)

 

Вибори нового президента НОК - громадської організації, основним завданням якої є забезпечення розвитку олімпійського руху в Україні - сколихнули тему змін, що давно назріли у сфері спорту. Проте аналіз поглядів та тез можливих претендентів, їх управлінського бекграунду не дає підстав розраховувати, що з приходом нових облич у НОК України справді розпочнуться якісь перетворення.

Основним документом олімпійського руху є Олімпійська хартія. Вона періодично доповнюється та уточнюється, але основа її незмінна вже понад 100 років. Слово "спортсмен" у ній зустрічається 5 разів, "результат" - 6 разів, а "принципи" - 29 разів, і це говорить ось про що. Олімпійський рух – не про те, хто виграє, а про базові принципи – що, для чого, як створено, і як розвивається. Одна з головних проблем української системи спорту – її невідповідність Олімпійській хартії та принципам, на яких стоїть олімпійський рух та світова система спорту (відсутність реальних кроків із захисту своєї автономії та своїх членів – федерацій). На жаль, та оцінка ситуації, і проблематика, що озвучується претендентами, свідчать про те, що їхнє розуміння функціонала НОК продовжує перебувати в радянській парадигмі. Тій  самій, в якій було створено НОК в СРСР - формально, виключно з метою дотримання норм, щоб відповідати в 1952 році статусу учасника Олімпійських Ігор.

На підтвердження я назву ті приклади, які точно зрезонують у людей, які у спорті та мають змогу поблизу спостерігати ці процеси. Діяльність НОК - це в першу чергу діяльність із взаємодії зі своїми членами, на 99% це робота з федераціями та через спортивні федерації. Держава згадується в Олімпійській хартії виключно як контрагент НОК, з яким треба шукати точки дотику та підтримки. Про які принципи Олімпійської хартії ми можемо говорити, якщо зі сталінських часів і до сьогодні НОК України мириться з іншою формою взаємодії?

В Олімпійській хартії чітко написано: національні федерації спільно з Національним Олімпійським комітетом заявляють свою команду і цю команду НОК везе на Олімпійські ігри. Тобто ні Міністерство, ні якийсь інший орган держави, а НОК разом із національними спортивними федераціями, які є самоорганізованими за відомими правилами громадськими об'єднаннями.

Що ж ми бачимо, коли дивимося на документи? Саме Міністерство спорту України затверджує склад збірної, відправляє її на змагання, на Олімпійські ігри, затверджує тренерів, формує команди, затверджує кандидатів. Більше того, в Олімпійській хартії написано: до складу збірних мають потрапляти не лише люди, які мають найкращі результати, а й ті, які є ще орієнтирами, моральними авторитетами, такими, хто веде за собою. А документ про критерії відбору до збірної, за підписами міністра та президента НОК, чітко вказує лише про один критерій відбору: найкращих за спортивними результатами. Про які принципи  ми можемо говорити? І таких невідповідностей багато. Це не про принципи, це про "так прийнято, такі правила, не нам їх  міняти".

Кожна спортивна федерація – свого роду партія прихильників конкретного виду спорту. Закономірно, щоби там була ініціатива знизу, відбувався відбір лідерів. Але в Україні з багатьма федераціями зовсім не так. В Україні немає програм і навіть не поставлене завдання щодо розвитку та становлення федерацій як прозорих демократичних інституцій. Це поза реальним інтересом НОК та Міністерства. Є завдання допомоги, але це має на увазі матеріальну підтримку підготовки збірних, не більше. Формально вважаючись "громадськими організаціями", спортивні федерації та частково сам НОК за фактом знаходяться під контролем Міністерства спорту. Якщо на державному документі, де сказано, що Міністерство затверджує офіційну делегацію на Олімпійські ігри, що складається з тренерів, спортсменів, медиків, і там стоїть печатка Міністерства та підпис міністра – то ми розуміємо, що за фактом держава не просто відправляє, а й керує. І тут не може бути жодних виправдань, що існуюча в країні фінансова система зумовлює такі стосунки. Тому що якби хтось поставив це питання, рішення можна знайти протягом одного-двох годин. Але оскільки рішення не шукається, всі контрагенти – НОК та держава в особі Міністерства – продовжують перебувати у радянській парадигмі і вона продовжує жити та процвітати.

У такому становищі перебувають федерації. Повертаючись до питання, хто збирає команди на Олімпійські ігри, і хто їх везе: маючи фінансові важелі та вплив на спортсменів, Міністерство керує цим процесом. Нерідко ламає федерації через коліно, нав'язуючи свого тренера, або змушуючи брати певних людей. Це історії сьогодення і дуже часто федерації не чинять спротиву.

Публічна дискусія та заяви претендентів у президенти НОК про те, що можна змінити чи покращити, показують невтішну картину: перебуваючи всередині ситуації, вони не розуміють саму ситуацію. Не дивляться критично на цю модель в цілому, а тактично шукають якісь проблеми, що виникають усередині цієї існуючої моделі. Не шукають людей, які можуть подивитись це по-іншому. Заяви, що про спортсменів “треба подбати, чесно ділити гроші” – це взагалі не  історія НОК, не його функція! Питання, хто чесніше ділитиме гроші чи швидше - це мінімізація дискомфорту, але це не про вирішення проблеми. Ми продовжуємо перефарбовувати стіни, а треба змінювати архітектуру.

Склалася ситуація схожа на ту, коли лікарі збираються лікувати недугу, але є проблема - не поставлений діагноз. Віагра навряд чи допоможе при плоскостопості, а гіпс - при порушеннях зору. Необхідне переосмислення того, з якими організаційними моделями та інструментами живе спорт. Продовжуючи використовувати той самий радянський підхід, ми можемо досягати лише такого самого результату, який маємо сьогодні. Потрібно провести ревізію цього підходу. Почати це можуть лише люди, які критично ставляться до системи. І йдеться не про торг усередині збереженої парадигми, а про зміни парадигми. В іншому випадку всі ініціативи змін не справлять ефекту, будуть витрачені сили, час, людські та матеріальні ресурси, а проблему так і не буде вирішено.

Імпульсом для назрілих змін стане саме ця мета – змінити систему спорту в Україні, - за умови, що ця мета на порядку денному людей, які приймають рішення в країні. Але якщо на поточному порядку лише питання про зміну обличчя, що представляє Україну на міжнародній арені – будь-які дискусії про зміни втрачають сенс.