Олександр Ларін, співзасновник Sports context, Генеральний секретар Федерації баскетболу України (2011-2015 рр.), заступник Міністра спорту України (2010 р.)

 

Однією з основних проблем українського спорту є формалізм. Цифри про кількість збудованих стадіонів, проведених змагань та залучених учасників приховують реальну відсутність стратегічного бачення розвитку цієї сфери. Яскравим прикладом бюрократичної гігантоманії в царині звітності може слугувати новітнє дітище топбюрократії “Пліч-о-пліч”, де за феєрверком звітів, таблиць і картинок не проглядається відповіді на головне запитання: яким чином і на котрий період цей проєкт залучає 99,9% дітей зі статистичних таблиць, який ефект від участі в ньому відчувають діти, їхні батьки, вчителі, й держава загалом... Що все це дає для вирішення завдання залучення громадян до регулярних занять спортом і зміцнення здоров'я нації?

Часто бачимо, як високі спортивні досягнення України на міжнародній арені використовуються як інструмент політичного піару. Медалі стають предметом спекуляції чиновників, засобом для підвищення іміджу окремих політиків або державних діячів, а не результатом системної роботи у спортивній сфері. Ми спостерігаємо як види спорту-”улюбленці медального заліку” можуть давати збої в результатах. Як приклади можна наводити злети та падіння спортивної та художньої гімнастики, легкої та важкої атлетики, боксу і всіх олімпійських видів єдиноборств. Звуження спорту до інструмента самореклами чиновників і політиків, яких цікавлять лише гучний рапорт і фото з переможцями, дискредитує справжній потенціал спорту як соціального явища.

Спорт в Україні досі є майданчиком для політичних маніпуляцій, а втручання державних органів в діяльність спортивних федерацій через фінансові важелі – тільки поглиблює цю проблему. На сайті Міністерства молоді та спорту ми не знайдемо жодного документа про те, як було розподілено бюджетні кошти між видами спорту і які рішення та з якою аргументацією виносила уповноважена комісія. Майже в кожних виборах під час звітно-виборчих конференцій або конгресів спортивних федерацій проглядаються інтереси та вплив державних службовців та політиків – від місцевого рівня до Кабміну та Офісу Президента. Прикладів цьому більше ніж вдосталь, достатньо подивитися на прізвища керівників федерацій та їхнє місце роботи на момент обрання на ці керівні спортивні посади. 

Відтак необхідна реформа спорту в Україні – не фасадне косметичне оновлення, в якому достатньо обмежитися новими спортивними об’єктами або зміною регламентів, а глибока трансформація, яка має розпочинатися з усвідомлення необхідності змін змісту, а не форми. Український спорт стоїть перед викликом стати справжнім елементом соціальної трансформації, а не інструментом бюрократичного контролю та маніпуляцій. У процесі інтеграції України до Європейського Союзу спорт має відповідати ключовим цінностям європейської спільноти: прозорості, автономії, справедливості та доступності.

Першим кроком на шляху до реальних змін, що вивільнить спорт від тиску з боку державних органів і дозволить побудувати чесну систему прийняття рішень, є автономія спортивних федерацій. Це фундамент, на якому будується система спорту, вільна від державного диктату, і це не просто адміністративна вимога, а глибокий етичний принцип, який гарантує свободу від впливу зовнішніх політичних сил. В Європі спортивні федерації діють незалежно від бюрократичних структур, і в процесі прийняття рішень керуються інтересами спорту, а не наказами чиновників. Це запорука прозорого управління, яке служить не політичним цілям, а спортсменам і суспільству. Викорінення чинників фінансового тиску державних структур на спортивні федерації – це не просто питання принципів, це необхідна умова, щоб український спорт міг функціонувати ефективно і справедливо.

Ключовим інструментом для подолання корупції та маніпуляцій у спорті є прозорість. У країнах із розвиненими спортивними інститутами фінансування спорту базується на принципах прозорості та підзвітності. Відкритість у фінансах, кадрових призначеннях та організаційних процесах – це більше, ніж технічна необхідність; це етична норма. В центрі будь-якої системи фінансування спорту мають бути інтереси громадян. Тому прозорість фінансових потоків у спорті — це не лише антикорупційна вимога, а й інструмент забезпечення довіри громадян до спортивних структур та їхньої діяльності. Оскільки спорт фінансується здебільшого з коштів державного та місцевих бюджетів — фактично з податків громадян — кожен українець повинен мати доступ до інформації про те, як розподіляються ці кошти та на що вони спрямовуються. Кожен вкладений ресурс, кожна витрачена гривня повинна бути відкрито доступною для перевірки громадянським суспільством та відповідними органами. Це включає як підтримку масового спорту, так і розвиток інфраструктури, дитячо-юнацьких спортивних шкіл і програм для людей з обмеженими можливостями. Громадяни повинні розуміти, що їхні гроші працюють на благо всього суспільства, сприяючи здоровому способу життя, соціальній інтеграції та формуванню нових можливостей. Як, наприклад, у Німеччині комбінація молодіжних програм, професійної ліги та інвестицій в інфраструктуру допомогла країні досягти високих результатів у баскетболі аж до топ-результатів на чемпіонаті Європи та світу.

Спорт – це право кожного, і доступ до нього повинен бути рівним для всіх громадян, незалежно від їхніх фізичних можливостей. Проте в Україні спорт залишається недоступним для багатьох, особливо для людей з обмеженими можливостями. “Створення нових сутностей” у вигляді спеціальних різновидів спорту для таких людей лише посилює поділ у суспільстві. Насправді спорт можна розділити на дві основні категорії: для людей без обмежень і для людей з обмеженими можливостями. Важливо створювати простори, де люди з різними можливостями можуть взаємодіяти, тренуватися і брати участь у спільних заходах. Інклюзія – це принцип, який має бути впроваджений на всіх рівнях спортивного життя, і це не просто про пандуси чи спеціальні майданчики, а про створення доступної інфраструктури та програм по всій країні, включаючи сільські райони.

Спорт в країнах Європейського Союзу – це потужний інструмент соціальної інтеграції, який відіграє роль об'єднавчого чинника, що сприяє розвитку соціальних зв’язків. Суспільство складається з безлічі різних елементів: молоді, людей із різними фізичними можливостями, ветеранів, громадян різного віку та соціального статусу. Спорт має враховувати потреби й пріоритети кожного з цих елементів, і служити інтересам як індивідуальних учасників, так і суспільства в цілому, забезпечуючи гармонійне поєднання індивідуальних і загальних потреб. Це означає, що розробка та реалізація спортивних програм повинна бути орієнтована не на кількісні показники, а на створення умов, за яких кожен елемент суспільства отримує можливості для розвитку, самореалізації та інтеграції.

Крім того, необхідно враховувати інтереси інститутів, що відіграють важливу роль у суспільному розвитку. Спортивні організації, освітні заклади, державні та громадські інституції повинні мати чіткі й зрозумілі інструменти взаємодії в рамках розвитку спорту. Кожен інститут виконує свою функцію у формуванні здорового суспільства: держава створює законодавчі умови та фінансує інфраструктуру, спортивні федерації забезпечують прозоре та ефективне управління, освітні заклади інтегрують спорт у навчальний процес, а громадські організації сприяють соціалізації та популяризації спорту. Гармонійна взаємодія цих інститутів і їхнє долучення до процесу реформування спортивної сфери є ключем до сталого розвитку спорту як соціального інституту.

Спорт — це колективний продукт, і ефективність його розвитку залежить від того, наскільки всі учасники процесу — від спортсменів до державних інститутів і освітніх закладів — відчувають результативність і взаємну вигоду від свого внеску.  Успіх у такому проєкті повинен розподілятися не тільки через показники зростання результатів або кількості змагань, але й через задоволення інституційних потреб усіх зацікавлених сторін. Тільки тоді можна говорити про повноцінне залучення суспільства і створення стійкої, функціональної системи, де кожен елемент, індивідуальний чи інституційний, відчуває свою частку успіху.

Спорт повинен бути поза політичною кон'юнктурою. Його цінність слід вимірювати не кількістю нагород, а тим, як він сприяє соціальному розвитку, об'єднує суспільство та дає людям відчуття причетності до спільної мети, відчуття, що вони є частиною "великої команди країни". Справжню систему спортивного розвитку, яка працюватиме не для політичних дивідендів, а на благо суспільства, можливо створити лише через прозорі фінансові механізми, які виключають можливість політичних маніпуляцій.

Реформа спорту в Україні – це не лише процес зміни правил або регламентів. Це технічне завдання для роботи над змістом, а не зовнішнім виглядом. Справжні зміни починаються з побудови системи, яка орієнтується на прозорість, автономію та справедливість. Спорт має бути інструментом соціальної інтеграції, простором для рівних можливостей і місцем, де майбутнє визначають цінності, а не бюрократичні показники. Лише за таких умов український спорт зможе відповідати європейським стандартам і стати справжнім двигуном соціального прогресу і гармонійного розвитку суспільства в цілому.