Юрій Тацій, заступник директора Департаменту містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації

Як процес джентрифікації несе в собі потужні протиріччя

Місто змінює людей, а люди змінюють місто. Цей взаємозв’язок особливо яскраво виражений в такому неоднозначному та суперечливому явищі, як джентрифікація. Про неї вперше заговорили ще в 60-х роках ХХ століття, коли середній клас освоював робітничі райони Лондона. Занедбані території отримували нове життя, ставали більш престижними, там зростала ціна нерухомості. Це й назвали джентрифікацією (ошляхетненням).

За останні більш ніж півстоліття міста Заходу пережили кілька хвиль "припливів та відпливів" в міському середовищі. Спочатку люди з достатком виїжджали в приміську зону (субурбанізація), а потім вони поверталися в середмістя, де надавали житловим кварталам нової якості життя. З кінця 70-х років джентрифікація охопила й старі промислові об’єкти, де здійснювався редевелопмент на користь креативних просторів та сфери обслуговування.

Часто цей процес ініціював креативний клас – митці, дизайнери, люди вільних професій, представники IT-сфери. Вони користувалися низькими орендними ставками в депресивних районах, перебиралися туди, відкривали галереї, студії, коворкінги. А за ними вже підтягувалися більш заможні люди – вищий середній клас, а потім еліта. Ключову роль в джентрифікації грає бізнес. В потрібний момент девелопери вступають в гру, розуміючи потенційні прибутки від освоєння нових просторів. В середовищі урбаністів досі дискутують, що ж тут первинне – люди, які переїжджають жити до занедбаних районів, або ж інвестиції, які вкладає туди бізнес, піднімаючи на цих територіях рівень життя.

Джентрифікація явище дуже багатогранне. Воно поєднує як позитивні, так і негативні сторони. З позитиву це реконструкція старих будівель, створення нових робочих місць, зниження рівня злочинності, зростання доходів до бюджету громади. Але в мінусі можуть опинитися люди, які проживають в джентрифікованому районі. Нова вартість життя буде їм просто не по-кишені й вони переїдуть до іншої частини  міста. Таким чином, рівень соціального різноманіття поступово нівелюється. Аж до перетворення території на "заповідник" елітних бутиків, кав’ярень і житла преміум-класу. Проблема бідності при цьому не вирішується, а просто "перекочовує" на іншу локацію.

Архетипічний приклад джентрифікації – це район Сохо в Нью-Йорку на Манхеттені.  Колись центр текстильної промисловості в середині ХХ століття він остаточно занепав. Наявність незайнятих будівель з великими вікнами, яку можна зняти за копійки, привабила сюди художників. Саме вони зробили Сохо культурним центром міста з галереями, кав’ярнями, майстернями, неймовірною богемною атмосферою. А вже в нульових роках район почали активно забудовувати престижним житлом. Сьогодні лише 9% мешканців Сохо є бідняками, тоді як загалом по Нью-Йорку таких людей 20%.

В Лондоні кардинальних трансформацій зазнав район Шордич в східній частині столиці Великобританії. Розбомблений в часи Другої світової війни він став місцем проживання робітників та концентрації соціально неблагополучних елементів. Та з 90-х років завдяки креативній індустрії відбувся справжній його ренесанс. Там оселилися представники творчої групи "Молоді британські художники". Незабаром до людей богеми підтягнулися й айтішники, свої представництва масово відкривали провідні компанії світу включно з Google. В результаті Шордич став прикладом хіпстеризації старого району, а також найвідкритішим майданчиком для стріт-арту. Саме тут починав свій шлях знаменитий андерграундний художник Бенксі. Водночас до 40% колишніх мешканців району виїхали звідти, адже їхні доходи більше не відповідали рівню благ, які пропонувала оновлена інфраструктура.

В Берліні символи джентрифікації – це райони Кройцберг та Фрідріхсхайн, прилеглі до великого муру, що колись розділяв місто. Причому, в столиці Німеччині процес здорожчання життя на певних територіях сприймається дуже гостро. Неодноразово місцеві жителі протестували проти засилля заможних приїжджих, які, на їхню думку, знищують неповторну атмосферу міста. 

Загалом в останні роки термін "джентрифікація" набув в багатьох країнах відверто негативної конотації. Адже все частіше проявляються її недоліки, а влада міст демонструє прихильність політиці згладжування соціальних протиріч.

Чи існує джентрифікація в Україні?

Очевидно, так, хоча зі своєю пострадянською специфікою. Вона полягає в тому, що більшість міського житла знаходиться у власності громадян, а не в оренді. Тому навіть кардинальна зміна умов життя на певній території вкрай рідко призводить до масово переселення мешканців.

Класичний приклад бачимо у Львові, де увесь центр міста за часи незалежності цілком перепрофілювали під туристичні потреби. Частина мешканців вигідно продала свою нерухомість, частина здає її в оренду, частина продовжує жити в старих квартирах. Хоча повного витіснення населення не відбулося, але навколишній простір так змінився і комерціалізувався, що корінні жителі почуваються досить некомфортно.

В Києві деякі мікрорайони "ошляхетнюються" повільно, але невпинно. Через будівництво нової нерухомості, створення на колишніх промислових майданчиках торгівельних та офісних центрів, облаштування громадських та мистецьких просторів.

Особливо це помітно на Подолі. Від промислового району він пройшов шлях до місця креативних локацій, ресторанів,  фестивальних майданчиків. Причому, все це відбувається на старому Подолі, тоді як Куренівка і Вітряні Гори залишаються порівняно малорозвиненими. Виноградар же в останні роки завдяки активній забудові трансформує своє обличчя і, очевидно, незабаром його соціальний статус зміниться.

Одним з піонерів повільної джентрифікації є столична Оболонь. Завдяки так званим Оболонським Липкам там поряд із старою радянською забудовою тепер сусідить сучасне елітне житло та торгові центри. Утворився своєрідний район контрастів, де нерівність інфраструктури та нерівність доходів людей дуже наглядна.

Одна з негативних тенденцій – спроба елітних новобудов відгородитися від незручних сусідів загорожами чи парканами. Це лише збільшує соціальну напругу і протирічить фундаментальним принципам відкритого міста, де усі мешканці є рівноправними його господарями.

Таким чином, джентрифікація по-українськи поки що не носить радикального характеру, як на Заході через відмінну структуру власності. Але стрімкі зміни міського середовища поряд з перевагами несуть в собі й загрози – соціальне розмежування людей, обмеження доступу частини з них до спільних благ, формування соціально депресивних анклавів. Тому завдання муніципальної влади реагувати на такі виклики, з огляду на досвід країн Європи та Америки, аби уникнути типових помилок і зберегти злагоду й різноманіття в громаді.