Олександр Крамаренко, головред журналу Деньги

 

Не те, щоб я був алармістом, або, якщо хочете, панікером, та підстави понервувати, вважаю, що є. Так, банківська система тримається два з половиною роки в умовах повномасштабної війни. Але друга поспіль спроба супер-оподаткування банків здатна призвести до колапсу. І мене ця перспектива лякає не на жарт.

Коли банки тримаються та нормально працюють, це як з повітрям – його наявність починаєш відчувати в той самий момент, коли раптом повітря кудись поділось. Вранці 24 лютого 2022 року в мене були чотири запитання в голові, звісно, крім суто воєнних. Тому що армії потрібен працюючий тил, перш за все - енергетика, зв’язок, залізниця та банки. То ж запитання були про них.

Ми якось швидко призвичаїлись до того, що все це працює, хоч там що. Але саме зараз повернулась загроза втратити банківську систему, яку ціною надзусиль зберегли після повномасштабного вторгнення.

Під час війни доводиться обирати найкраще з найгіршого

На мій погляд, є три стовпчика, на яких втрималась українська банківська система після повномасштабного вторгнення.

По-перше, це повні державні гарантії по депозитах фізичних особ. Завдяки цьому люди довіряють банкам, але це не безкоштовно. Це за рахунок платників податків.

По-друге, це були певні обмеження на валютні операції та видачу готівки. Це дуже неприємно та навіть болюче, але це запобігає панічним атакам на фінансову систему. Звісно, і це не є безкоштовним. Тому що тут типова історія про вибір найкращого варіанту з купи поганих. Таке собі “найменше зло”.

По-третє, це ті засоби Нацбанку, за допомогою яких він заохочує банки та їх клієнтів тримати гроші саме в гривні. Як і до повномасштабного вторгнення, НБУ надавав банкам можливість тимчасово рятувати надлишки грошей у депозитних сертифікатах в гривні. Так, це не безкоштовно, але альтернативою була б гривнева повінь на валютному ринку і внаслідок того – захмарні валютні курси, втеча вкладів з банків, далі зрозуміло, ми бачили подібне в другій половині 2014 року та у 2015 році.

Під час війни кредитування – штука вкрай ризикована, банкірам закидали, що вони надто вже захоплюються вкладеннями в ті депозитні сертифікати на противагу кредитуванню. Але до недавнього часу альтернативою були б, напевно, втрата ресурсів та падіння банків. Тільки цього року реально почалось помітне відновлення кредитування. Це не зрада, просто система вже адаптувалась, для цього був потрібен час, для цього банкам потрібно було до цього моменту протриматись і встояти. А їх клієнтам-позичальникам потрібен був час, щоб призвичаїтись заробляти під час війни і із заробленого повертати позики.

Стабільність не дається задурно

Коли з Нацбанку лунають заяви про те, що банківська система стабільна, варто розуміти, що ця стабільність не є подарунком з небес і вона критично важлива:

• без банківської системи не працювало б приблизно нічого (так само, як без зв’язку, енергетики та залізниці, але і вони без грошей працювати не вміють);
• стабільність банківської системи коштує недешево – і в сенсі грошей, і в сенсі зусиль, і в сенсі суспільної згоди усім разом поступитись особистим комфортом заради загального порятунку від хаосу.

В цей момент на адресу банкірів починають лунати звинувачування, що ніби то створені надто комфортні умови для збереження ними їх бізнесів. Та в той же самий момент варто згадати, що вже приблизно 70% української банківської системи є державними. А у приватних банках діє жорстка заборона на отримання дивідендів їх власниками. Тобто приватний банк зароблені кошти після сплати податків може спрямувати виключно на збільшення власного капіталу. Збільшення капіталу, в свою чергу, є запорукою стабільності банку та можливістю для розширення кредитування.

Мені ніколи не подобалась надто велика частка державних банків в українській банківській системі. Та під час війни це виявилось меншим з можливих зол. Як не дивно, але саме факт домінування державних банків є тут і зараз перевагою на певний час. На державні банки припадає левова частка прибутків, які потім у вигляді дивідендів спрямовуються до державного бюджету. У державних банках обслуговуються військові, оборонні підприємства і багато кого і чого з тих, на кому тримається оборона.

Якщо хтось думає, що приватні банки жирують, він помиляються – вони намагаються протриматись до Перемоги. Бо зараз в них зв’язані руки та ноги обмеженнями, додатковими нормативами та побоюваннями втратити гроші через раптові воєнні ризики. І це ми ще не згадали про ексклюзивні податкові умови для банків.

Банки за минулий, 2023 рік сплатили у вигляді податку на прибуток 50% свого заробітку – це було надзвичайне рішення, схвалене рік тому. Рік тому їм призначили на  2024 рік податок на прибуток вже по ставці 25%, що майже в півтори рази вище, ніж ті 18% на прибуток, які сплачують усі інші українські бізнеси.

Та на поточному тижні поруч із законом про бюджет-2025, який ще будуть розглядати,  вже схвалили у першому читанні законопроект про нові податки. Там жахливі речи типу 5% військового збору для громадян, замість нині діючих 1,5%. Але, принаймні, ці відсотки не будуть діяти "заднім числом". А от банкам хочуть запровадити 50% податку на прибуток, та ще й за весь поточний рік. Тобто 9 місяців поточного року будуть оподатковані "заднім числом" по ставці, що вдвічі вище діючої.

Є купа розрахунків про те, як постраждають плани міністерства фінансів щодо залучення коштів через державні облігації, які банки купують. Зокрема, вже зрозуміло, що вдруге запровадження податку на прибуток у 50% не принесе стільки ж коштів як у перший раз. А грошей для купівлі облігацій у банків вже залишиться обмаль.

Вже зрозуміло, що для приватних банків вилучення коштів через надмірне оподаткування означає згортання кредитування, в тому числі – оборонних підприємств, енергетики, програм енергонезалежності, програм по релокації бізнесів від лінії фронту.

Так само зрозуміло, що надмірне оподаткування прибутків у державних банках призведе не тільки до скорочення кредитування, але й до скорочення дивідендів, що йдуть у держбюджет. І це ми ще не почали говорити, що держбанкам незабаром доведеться збільшувати капітал, оскільки вони мають залишатись стабільними. Вони могли б себе докапіталізувати за рахунок власних прибутків, але якщо половину прибутку заберуть у вигляді податку, справа може дійти до того, що доведеться їх докапіталізовувати за рахунок держбюджету.

Вони нам про це не скажуть, а дарма

Я неймовірно роздратований тим, що не чутно гучних заяв з боку НБУ про реальну загрозу банківській системі, яку створюють ймовірні податкові новації. Хоча, в принципі, розумію, що у Нацбанку це на рівні рефлексу: бути обережними у висловлюваннях, залишатись ультимативно консервативними та демонстративно спокійними навіть у подібних ситуаціях, як зараз.

З цієї причини суспільство, навіть багато хто з  народних депутатів не відчувають реальних масштабів загрози банківській системі. І, як наслідок, не відчувають загрози економіці, обороноздатності, далі можете додавати за смаком.

Мені зрозуміло, чому хтось не відчуває загрози, а мені в той же час хочеться бігати по стінах. Бо я надто добре пам’ятаю початок 90-х, коли у мирний час українська фінансова система була в катастрофічно гіршому стані, ніж зараз, під час війни. Адже для більшості ті часи перекриті приємними спогадами про двохтисячні, коли все квітнуло та колосилось, коли з’являлись миттєві розрахунки смартфоном та впевненість, що твій вклад тобі повернуть неодмінно, якщо він в межах гарантованого державою.

"Не дивись вгору" - це десь про те, що зараз насувається на фінансову систему загалом, не тільки на банки.