Микола Філонов, журналіст, громадський діяч

 

Декілька днів поспіль у країні-агресорові відбувались т. зв. "вибори", у яких змушують голосувати, у тому числі, мешканців тимчасово окупованих територій України.

Писати про, що ці "вибори" нічого спільного з прийнятим у демократичних державах процесом змагання за голоси громадян, а відтак – за владу, було б банально. 

Це і так зрозуміло. 

Єдине, для чого вони потрібне – створити удавану легітимність диктатора всередині РФ. А намалювати йому можна скільки завгодно відсотків. Тим більше, що жодні міжнародні спостерігачі процедуру підрахунку голосів, особливо, поданих шляхом "електронного голосування", не контролюють.

Цікаво, однак, інше.

Колись нинішній володар Кремля прийшов до влади цілком законним шляхом, отримавши перемогу на виборах (до речі, Гітлер теж спочатку виграв вибори, а вже потім встановив нацистську диктатуру, але це зовсім інша історія).

Так ось, перемога партії "Єдина Росія" на парламентських виборах 1999-го року була зовсім не очевидною. Їй протистояла сильний політичний блок "Отєчєство – Вся Росія", який очолювали екс-прем’єр-міністр РФ Євген Примаков та мер Москви Юрій Лужков. 

Блок спирався на сильні регіональні еліти і його поразка стала наслідком консолідації адміністративної вертикалі федерального центру, використання іміджу "сильної руки", яка заявила про наміри виграти війну у Чечні (і для цього її розв’язала), а також низки грубих технологічних прорахунків у медійній сфері. 

Медіа-кілери ОРТ (Доренко) повністю переграли власних конкурентів з НТВ.

Але перемога була відносно "чистою", а тому зайняла достойне місце у тодішніх підручниках з політичних технологій, як приклад вдалого позиціонування, грамотного розподілу наявних ресурсів та успішно обраних стратегії і тактики.

Однак на цьому вибори у РФ завершилися. Усі інші акти масового опускання бюлетенів до виборчої скриньки були лише демонстрацією лояльності населення та тестом на здатність губернаторів забезпечити максимальну явку.

Втім, можна відзначити й те, що інститут виборів не був скасований негайно. Його фактичні складові урізали поступово і непомітно. Як у відомому прикладі про жабку, яку варять на повільному вогні.

Спочатку партіям "обрубали" спонсорів, видавивши з РФ низку олігархів, які відмовилися присягати на вірність і посадивши тих, хто натяків не зрозумів.

Народ проти не був, оскільки хто ж співчуватиме олігархам?

Далі настав час незалежних ЗМІ – старт був даний з рейдерського захоплення НТВ, а завершився закриттям усіх нелояльних Кремлю медіа.

Про "розгром опозиції" мова не йшла. Просто реєстрація, а з нею – і право брати участь у виборах залишилася лише у декількох партій, кількість яких можна порахувати на пальцях однієї руки. 

З повністю підконтрольними лідерами.

Потім руки дійшли до виведення за дужки змагального процесу виборчих комісій – їхнє формування, фінансування і організація діяльності перейшли у відомство місцевих адміністрацій, таким чином, потреба у дотриманні бодай зовнішньої видимості змагального процесу відпав. 

Цифри (навіть місцевих виборів) заздалегідь погоджували у Кремлі і доводили до регіональних виконавців. Там, де була небезпека появи навіть пасивної опозиції – вибори (наприклад, міських голів багатьох міст) просто скасовували, передаючи їх місцевим думам.

Щоб владу не турбували поодинокі бунтарі було введено незвичну для України процедуру "муніципального фільтру", коли потенційний кандидат має подати певну кількість підписів депутатів муніципальних утворень, які, у свою чергу, повністю підконтрольні адміністраціям.

Ось, зрештою, і все. 

Одного дня громадяни РФ зрозуміли, що вибори, начебто, є, а вибору немає.

Була ще Болотна-2012, поодинокі протести у 2014-му та 2022-му після вторгнення в Україну, але на ситуацію вони вже не впливали. Знищена політична конкуренція переконала правлячу групу у тому, що їй все дозволено у глобальному масштабі.

Все написане, звісно, не слід сприймати, як черговий докір тоталітарному режиму в РФ – з ним і так все зрозуміло.

Просто хочеться ще раз нагадати, що й незалежні ЗМІ, і конкуренція політичних партій та окремих кандидатів, і будь-які вільні вибори, скільки б над ними не кепкували пересічні громадяни – все це є запобіжником того, що до влади може дорватися неадекватна особа з авантюрними намірами. І поставить на межу катастрофи весь світ.

Тож, якою б недосконалою не була демократична система, її слід берегти, а якщо й вдосконалювати – то лише у бік підвищення прозорості та конкурентоздатності. Згідно із стандартами розвинутий демократій. 

Приклад країни-агресора, яка колись встала на шлях заперечення цього вектору розвитку – краще нам про це нагадування.