Микола Філонов, журналіст, громадський діяч

 

Ізраїль, мешканців якого 7 жовтня масово атакували терористи, очевидно програє інформаційну війну.
 

В Європі та Азії збираються багатотисячні демонстрації на підтримку Палестини, а не Ізраїлю; деякі західні інтелектуали вважають за честь блиснути на лекціях коментарями, що дії ХАМАС "надихають". Відповідно й уряди багатьох країн цивілізованих світу, зіткнувшись з такими настроями власних виборців, вважають за краще утримуватися від виступів на захист Єрусалиму, а також приймають рішення про збільшення підтримки населення арабських територій. При тому, що вся ця допомога напевно контролюється та розподіляється структурами, пов’язаними з терористами.

Водночас Москва фактично відкрито підтримує ХАМАС, а Пекін явно зацікавлений в ослабленні впливу Вашингтону та його союзників на Близькому Сході. Але мова не про них, а про те, чому Ізраїлю при вигідних на старті війни позиціях (він – жертва) не вдається переломити хід інформаційних баталій. А також про те – які висновки з цієї ситуації має зробити Україна.

Перше і головне. Ізраїль – держава, і як будь-яка інституція має складну ієрархічну систему з власними правилами та законами. У тому числі в інформаційній площині. Щоб розмістити певне повідомлення, яке можна вважати офіційним, його слід погодити з усіма інстанціями, отримати дозвіл та санкціонування. Поки триває весь цей процес втрачається головне – час.

Терористи жодними умовностями не зв'язані. Вони вкидають в інформаційний простір власний контент з власним же трактуванням подій. А світові медіа, які зацікавлені у миттєвій подачі інформації, поширюють саме цей контент з посиланням на першоджерело та, можливо, й з цитуванням трактовок.

Інформаційні служби Ізраїлю потім спростовують дані трактовки, заперечують контекст та формулюють альтернативну точку зору на події. Але все це – потім, коли порядок денний на глобальному рівні уже сформовано ворожою стороною.

NB. Якщо провести непрямі аналогії з українським інформаційним простором, то певні комунікаційні тренди стануть більш зрозумілі пересічному споживачу. Зокрема про "секрет успіху" телеграм-каналів, який, незважаючи на справедливі зауваження та обурення журналістів традиційних і якісних українських медіа, вивів адміністраторів/власників сумнівних каналів-мільйонників на рівень, коли з ними рахуються не державному рівні.

І коли ракета влучає в чергову школу/лікарню/табір біженців, терористи миттєво і негайно звинувачують ЦАХАЛ, а тим доводиться за декілька годин виправдовуватися. А на пересічного європейця такі виправдання уже не діють, і він починає симпатизувати жертвам нападу.

Це – ілюстрація випадку, коли ієрархічна система інформаційної роботи починає швидше заважати, ніж сприяти просуванню на глобальному рівні власної позиції.

У терористів також є система, але це система горизонтальних, а не вертикальних зв’язків, коли основна частина роботи виконується автономними та активними одиницями. Якщо брати аналогію з політичного життя, то партія, у якої є багато агітаторів, завжди матиме перевагу над конкурентами, у яких лише один офіційний рупор.

Друге. Ще однією вадою монолітної системи є відсутність ініціативи. Офіційні медіа Ізраїлю діють за принципом "не нашкодь", і солдат ЦАХАЛу просто так не викладе у загальний доступ відео власного виробництва – за це можуть і покарати.

Натомість терористи, які нерідко тиражують навіть жорстокий контент, переслідують декілька цілей. Крім того, що відвертість війни приваблює західних споживачів такі кадри формують також переконання, що терористи сильніші за регулярні війська, а комплекс оборони Ізраїлю має багато вразливостей.

Це і мобілізує прихильників, які бачать, що з ворогом можна ефективно боротися та взагалі є шанс на перемогу. І деморалізує симпатиків Ізраїлю, які починають виходити з такими знайомими для України гаслами: "Слід домовлятися!", "Сідайте за стіл переговорів!", "Погоджуйтеся на поступки!".

Третє. Зрозумілість вимог і стратегії.

При всьому дикунстві методів терористів, вони у кожному випадку можуть апелювати до певних зафіксованих на рівні ООН вимог – створення арабської держави Палестина на окупованих Ізраїлем землях. Те, що висувають у якості контраргументів єврейські спікери (питання безпеки, роззброєння терористів, покарання вбивць) є вторинним.

Це ж породжує й ще одну проблему – зниження рівня лобізму на міжнародному рівні. Європейські політики вимушені загравати не лише з власними виборцями-мусульманами, а й заспокоювати мігрантів, щоб ті не вчинили у Франції або Німеччині черговий погром.

Тому з Брюсселя та Берліну, звісно, доносяться голоси на підтримку єврейського населення, але водночас лунають й заклики до "обережних дій". А це цілком очевидно грає на користь терористів, які можуть вкотре уникнути покарання за масові вбивства.

Який урок з цієї історії має винести Україна?

По-перше, маємо вкотре переконатися, що інформаційна складова у сучасній війні є надважливою. Можна виграти та програти кампанію ще до відкритого зіткнення. Так само можна схилити на свій бік і відштовхнути потенційних союзників, якщо інформаційна стратегія побудована помилково.

По-друге, для інформаційної війни потрібні фахівці – як професіонали, які можуть формулювати стратегічні цілі та ефективні меседжі, так і рядові бійці. Причому ці бійці мають не лише захищати позиції власної держави, а й ефективно діяти у наступі – активно та послідовно просувати українські ідеї у світі та навіть у ворожому інформаційному сегменті.

Нарешті – байдужим та нейтральним у нинішній ситуації перманентної війни залишитися не вдасться. Сам по собі ХАМАС зміг би провести одну-дві вдалі терористичні атаки, після чого спецслужби нейтралізували б цю загрозу. Але за терористами – мільйони пересічних громадян, з яких вони завжди можуть рекрутувати поповнення; потужна фінансова підтримка держав арабського світу та Ірану; і громадська думка західного світу, який просто не хоче дивитися на чергову війну і масові вбивства.

Поки що Україна доволі ефективно діє на інформаційному фронті. Ми зуміли мобілізувати власне суспільство, схилити на свій бік ЄС та США, а також у значній мірі деморалізувати частину суспільства країни-агресора.

Але від цього зазначені вище виклики менш гострими не стають.

І якщо з часом Україна зіштовхнеться з охолодженням ставлення до неї в Європі та США, це може катастрофічно вплинути на всю ситуацію, включаючи фронт.

Допустити цього ми не можемо.