10:38 24.08.2023

Автор МИКОЛА ФІЛОНОВ

Незалежність України: інформаційний вимір

3 хв читати
Незалежність України: інформаційний вимір

Микола Філонов, журналіст, громадський діяч, засновник медіа-холдингу "Новини Вінниці"

 

Здається, за останні 2-3 роки для забезпечення суверенітету України в інформаційній сфері було зроблено чи не більше, ніж за попередній час, починаючи з моменту здобуття Незалежності. Це і припинення трансляції відверто ворожих ЗМІ, які намагалися нав’язати суспільству точку зору і наративи агресора, і забезпечення відповідно до європейських стандартів прозорої регуляції медіа-простору, і проведення чіткої державницької лінії у питанні висвітлення подій, пов’язаних з обороною країни.

Проте, у нинішніх умовах менш за все хотілося б переконувати себе та інших, що справи в інформаційному просторі розвиваються за кращим сценарієм. Приклад Грузії, де від війни 2008 року, яка згуртувала грузинське суспільство, до по-суті колабораційної політики нинішньої влади Тбілісі, пройшло менше 15 років, – має нагадувати українцям, що статичної ситуації у політиці не існує.

Спочатку грузин тишком-нишком переконали, що проблеми бідності у країні та політики відстоювання територіальної цілісності взаємопов’язані. Згодом призначили «винним» у ситуації Саакашвілі. А далі все гучніше пролунали голоси тих, хто стверджував (і стверджує), що окуповані частини Грузії не варті того, щоб за них сваритися з могутнім північним сусідом.

Так, в Україні наразі стан речей інший. Відповідно до результатів соціологічного дослідження Центру Разумкова, лише незначна (у межах статистичної похибки) кількість українців продовжують вважати росіян «братнім народом», натомість абсолютна більшість (понад 84%) виступають проти будь-яких територіальних поступок. І взагалі демонструють неготовність до компромісів з РФ заради припинення повномасштабної війни.

Але де гарантії того, що такі переконання не зміняться за декілька місяців, а тим більше – років?

Таких гарантій, звісно, немає. Але й забезпечити унеможливлення зниження рівня бойового духу українців винятково адміністративними методами також неможливо.

Однак можна ефективно цьому протидіяти. 

По-перше, потрохи відходити від практики постійної трансляції меседжів, що «все добре». Завищені очікування, які виникають у суспільстві внаслідок споживання такої інформаційної продукції, можуть призвести (і призводять) і до гіршого розчарування. Тож маємо налаштовуватися на тривалу боротьбу, як на фронті, так і в інформаційному просторі. І казати про це відкрито.

По-друге, переходити від реалій «інформаційної оборони» або «інформаційного опору» до інформаційного наступу. Не обмежуватися самозаспокоєнням, що Україна вийде на кордони 1991 році, і на цьому війна закінчиться, а моделювати повоєнний устрій, дискутувати про комплекс гарантій безпеки, пропонувати, зрештою, варіанти, що має утворитися на місці нинішньої РФ, щоб вона відмовилася від агресивних планів стосовно й України, й інших сусідів. Для цього, у тому числі, – не закривати очі і не відмовлятися від вивчення внутрішніх політичних процесів і рухів всередині країни-агресора.

По-третє, не замовчувати проблеми всередині країни. Звісно, жорстка, а тим більше – безпідставна критика керівництва у країні, що чинить опір агресору, гратиме на руку ворогові. Але вказувати на деякі зволікання з виконанням вимог, необхідних для європейської та євроатлантичної інтеграції України, розкривати корупційні схеми, які нерідко, особливо на місцях, нікуди не ділися, пропонувати більш ефективні механізми розвитку економіки, мобілізації суспільства та підвищення рівня самоідентифікації українців – медійники можуть і повинні робити.

Слід розуміти, що державні інституції – структури інертні. Якщо чиновник не отримує безпосередньої вказівки щось зробити, він це робити й не буде. Тож провідна роль у розвитку інформаційної сфери, як це часто було в історії України, має належати громадянському суспільству.

Чому більшість країн колишнього соціалістичного табору в Європі так швидко вийшли зі сфери впливу РФ, у тому числі в інформаційній сфері? Не лише тому, що там були впроваджені усі необхідні адміністративні механізми. А й тому, що рівень розвитку суспільства у принципі унеможливлював спроби реваншу Москви у боротьбі за настрої громадян.

Польщі та країнам Балтії це вдалося. Грузії – поки що ні. Україна має пройти шлях, які інші долали десятиліттями, за стислий проміжок часу. Адже питання стоїть гостро – існуватиме наша країна, чи ні.

Переконаний – нам вдасться це зробити.

 

РЕКЛАМА

ОСТАННЄ

ОЛЬГА ОНІЩУК

Як власникам житлових сертифікатів пересвідчитися в юридичній "чистоті" вторинної нерухомості перед купівлею?

ІЛЬДАР САЛЄЄВ

По той бік світла: що стоїть за готовністю енергосистеми до зими

СЕРГІЙ ТАРУТА

Повернення і збереження історичних культурних цінностей – кроки на шляху до Великої Перемоги!

РОМАН ЄРМОЛИЧЕВ

Нові умови оплати праці на державній службі – це про підвищення прозорості, передбачуваності та справедливості заробітної плати

ДАНИЛО ГЕТМАНЦЕВ

Головні показники державного боргу у жовтні

ВОЛОДИМИР БОРЕЙКО

За останні три  роки у Києві збільшилося знищення заповідних зон з вини забудовників  у 3 рази

ВЄСТА ГУНЧЕНКО

Стендап vs театр. Низький жанр або філософія сучасності?

ЕДУАРД МКРТЧАН

П’ять проекцій гуманітарного розмінування України

ОЛЕКСАНДР ЛИТВИНЕНКО

Кілька тез щодо політики путіна. Як мислять і провадять війну у кремлі

АНДРІЙ ГОРОХОВ

Чи може Україна стати sweet spot світового гірничо-добувного ринку?

РЕКЛАМА
РЕКЛАМА
РЕКЛАМА
РЕКЛАМА

UKR.NET- новости со всей Украины

РЕКЛАМА