Олег Вишняков, бізнесмен, Почесний консул Держави Ізраїль у Західному регіоні України

 

Бабин Яр завжди наділяє минуле жахами, навіть якщо ви проїжджаєте повз нього. Ця земля стала місцем поховання понад 100 000 людей, які були жертвами нацистського режиму. Серед них були євреї, роми, а також пацієнти київської психіатричної лікарні та інші соціальні групи, які вважалися ворогами нацистського режиму або просто "зайвими".

Протягом багатьох років це місце слугувало для регулярних розстрілів та поховань, які виконувалися органами нацистської поліції безпеки та айнзатцгрупою СД.

У жовтні 2023 року ми відзначимо 82-гу річницю трагедії Бабиного Яру у Києві. 

Шість фактів про трагедію, які важливо знати:

З чого все починалося

27-28 вересня на стінах будинків, огорожах і стовпах були розміщені оголошення, в яких зазначалося, що всі євреї Києва та його околиць повинні з'явитися 29 вересня до 8 годин ранку на перехресті вулиць Мельникова і Дегтярівської. Люди мали взяти з собою документи, гроші, цінності та теплий одяг.

В оголошенні чітко заявлялося: "Хто з євреїв не виконає цього розпорядження і буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний".

Перший розстріл 

Перший масовий розстріл в Бабиному Яру відбувся 27 вересня 1941 року, коли було вбито 752 пацієнтів психіатричної лікарні ім. Івана Павлова, яка знаходилася недалеко від самого Яру. Точне місце розстрілу залишається невідомим.

Тривалість терору

Масові розстріли тривали 5 днів, з 29 вересня по 3 жовтня 1941 року. Протягом наступних двох років під час нацистської окупації у Бабиному Яру відбувалися розстріли та поховання інших жертв гітлерівського терору, таких як українські націоналісти, роми та радянські військовополонені.

З загальної кількості понад 100 000 засуджених до смерті в Бабиному Яру, вдалося вижити лише близько 29 осіб.

Швидкість вбивства

За німецькими документами, у перші два дні масових розстрілів було вбито 33 тисячі євреїв. Вони були спрямовані до так званого "коридору", завширшки близько 3 метрів, утвореного німцями, які стояли впритул з обох боків з палицями, кийками та собаками.

Частина євреїв уникла призову і переховувалася від окупантів. Проте на початку жовтня окупанти провели масовий обхід квартир і, виявивши євреїв, вони вивозили до Бабиного Яру та розстрілювали.

Віковий розподіл жертв

Серед жертв були немовлята, включаючи двотижневе немовля, а також найстарша жертва, яка мала 103 роки.

Багато дітей та малолітніх було вбито безжалісно, або вони лишалися померлими від відсіку падаючих тіл. 

Нащадок Гітлєра продовжував вбивати у Бабиному Яру

1 березня 2022 року приблизно о 17:10 ракета, що була направлена на телевізійну вежу в Києві, влучила у територію Бабиного Яру. Загинули 5 мирних киян, які йшли тротуаром повз вежу, ще п’ятеро — було поранено.

До того ж в Талмуді осквернення кісток називається своєрідною формою вбивства.

Шість історій жертв та тих, хто вижив:

Георгій та Розалія Бріф. Затягнуло у коридор смерті 

Георгій був німцем за походженням, викладав у Київській політехніці. Його дружина Розалія мала єврейські коріння. Останній раз їх бачили разом на перехресті Мельникова і Пугачова.

Потім свідки згадували, як високий інтелігентного вигляду чоловік, обіймаючи молоду дружину, дійшов до ланцюга в чорних і зелених мундирах і тільки там зрозумів усю приреченість свого становища: "Це не німці! Я – німець!".

Його з дружиною затягнуло у коридор смерті. Більше їх ніхто не бачив.

4-річний Цезар Кац. Врятував паспорт няні

“Наша няня була неграмотна. Вона не знала, що таке той Бабин Яр, чому мене треба туди відвести. Зібрала вранці речі, щось поїсти, і ми з нею пішли.

На Хрещатику людей було багато. Я попросив купити мені прапорців і кульку. Коли були свята, ми йшли з татом на демонстрацію, він купував нам іграшки. Звичайно, тут було не до кульок. У мене був гарний настрій, я балансував на рейках. Так і йшли.

Дійшли до Лук'янівського ринку, там вже уздовж дороги стояли поліцаї і гестапівці з собаками. Так ми дійшли до першого кола оточення перед Бабиним Яром.

Навколо людей били прикладами, підганяли. Ми з нянею впали прямо на це загородження. Розбилися в кров, у мене досі залишився шрам на все життя. Люди йшли через нас, наступали на нас.

Напевно, в цей момент у когось з цього оточення серце тьохнуло – мене підняли з землі за комір, у няні в руці був паспорт, вони побачили, що вона українка і виштовхали нас.

Ми вийшли, сховалися в підворітті. Два тижні ми з нянею ходили по місту. Ночували в руїнах, заходили до знайомих, просили їсти. Хтось давав хліба трохи, хтось картоплі. Якось моїй няні сказали: "Що ти ходиш з єврейським дитиною, його ж уб'ють і тебе вб'ють".

Вона вирішила віддати мене до притулку для бездомних дітей, який був на Печерську, на вулиці Предславинській. Написала в записці "Вася Фомін", поклала її в мою кишеню і залишила мене перед будинком.

Мене побачив двірник і повів всередину. Так я зустрівся з лікарем Ніною Микитівною Гудкова, яка вже займалася 70 сиротами. Вона відразу зрозуміла, що я єврейська дитина – у мене були кучері. Мене обстригли.

У притулку поставок не було, діти 1-1,5 років вмирали від голоду. Ми, старші, якось вижили”.

Діна Пронічева. Вижила, прикидаючись мертвою

Наприкінці дня до нашої групи підійшов німецький офіцер з перекладачем і на його питання поліцейські відповіли, що ми є проводжаючими, на це місце потрапили випадково і нас належить звільнити.

Проте офіцер закричав, наказав нас також розстріляти, нікого не відпускати, адже ми бачили усе, що відбувалося у Бабиному Ярі.

Нас підвели до виступу над урвищем і почали розстрілювати з автоматів… Коли автоматна черга підходила до мене, я живою кинулася у яр.

Мені видавалося, що я лечу у якусь вічність.

Упала на трупи людей, у скривавлену масу. Серед жертв було чути стогін, дехто ворушився, були поранені. 

Яром ходили ті, хто мав дострілювати ранених. Хтось пхнув Діну в груди ногою, наступив на руку. Пронічева витримала біль і змогла не показати, що жива…Гекатомбу почали присипати ґрунтом. Діна почала задихатися, в темряві потроху відгрібаючи пісок рукою.

На поверхню яру вона вибралась вночі.

Діна Пронічева врятувалася не одна. У ярі вона зустріла хлопчика, на ім'я Мотя, десь чотирнадцяти років. Його під час розстрілу накрив своїм тілом батько.

Сергій Таужнянський. Хрестик врятував життя

Сергія Таужнянского на розстріл вела мама. Але вона здогадалася попросити простий хрестик у якоїсь жінки і одягла його на сина. Коли підійшли до яру, мама сказала: “Біжи”.

З усіх німецьких офіцерів Сергій вибрав, напевно, самого людяного. Кинувся до нього і став пояснювати, що він українець, доказ – хрестик.

Офіцер змусив дитину збирати гроші, які євреї розкидали по всьому яру, розуміючи, що вони вже не знадобляться. Увечері той же офіцер привіз дитину до міста і відпустив.

Валентин Бубнов. Смерть мами

"...У дворі нашого будинку зібралися всі сусіди-євреї, щоб виконати наказ коменданта Києва. Батьки стояли, притулившись один до одного, і плакали. Ридала і няня Маруся. 

Мені пояснили, що мама їде до бабусі з дідусем в Новоград-Волинський і скоро повернеться. Я намагався вкласти в мамин валізу своє іграшкову рушницю, потай сподіваючись, що мама візьме мене з собою. Мама підійшла до мене, широко розвела руки і до болю стиснула мене. 

Я відчував її переривчастий подих – це був якийсь хрип або навіть крик відчаю. У мене закрутилася голова. Мама з татом через хвилину пішли, а я залишився стояти, як укопаний, толком не розуміючи того, що відбувається. 

Батько повернувся пізно ввечері. Був він змарнілим, постарілим і якимось безпорадним. Я чув, що сталося щось жахливе і непоправне. Так закінчилося моє дитинство...".

Раїса Дашкевич. Прийшла в себе з померлою дитиною на руках

"... Я, як і всі матері, тримала на руках свого синочка. Потім, видно, впала, втративши свідомість, і не пам'ятала вже нічого. Багато разів приходила в себе, відчувала, що жива: чула гавкіт собак, ніч, відчувала холодне тільце своєї дитини піді мною і тяжкість трупів на мені і знову впадала в безпам'ятство. 

Сильний озноб і страшний біль в голові і в усьому тілі змусили мене поворухнутися, і я стала вибиратися нагору. Моїм щастям було, що не дуже крутим виявився з цього боку яр. 

Чіпляючись за чагарники, траву, я якось виповзла. Добралася до будиночка, постукала, на порозі будинку побачила стареньку, перелякану моїм виглядом, і знову втратила свідомість ...".

Ці люди пережили пекло на землі. Розпачливе ридання, крики поліцаїв, благання про допомогу, прокляття катам і молитви заглушувалися веселими мелодіями вальсів з гучномовців і гуркотом літака, який безперервно літав над яром. 

Хоча більшості героїв цих історій вдалося вижити, однак статистика показала, що таких було не більше пари десятків. Протягом багатьох років ці люди приховували власне походження і переховувалися як від нацистів, так і від радянської влади. 

Сьогодні це здається неможливим, а всього 80 років назад, біля метра Дорогожичі, працювала м'ясорубка людських душ. Пам’ятайте про це.