Едуард Мкртчан, офіцер взводу тактичної підтримки батальйону ТОР УПП у Києві, інвестиційний експерт

 

50 років тому у Сибіру знайшли нафту. Аби залучити персонал для її видобутку винайшли вахтовий метод. Десятки тисяч фахівців везли туди та в інші нафтові регіони з усього СРСР. Через умовну дешевизну "вахтовики" здавалися привабливим інструментом. Вони обмежувалися мінімальними побутовими умовами, що дозволяло уряду уникати витрат на інфраструктуру. Життя у бараках не потребувало шкіл, лікарень та інших "надмірностей".

Втім, стратегічно вахтовий метод виявився згубним для регіонів. Нові мешканці вивозили заробіток у місця постійного проживання, позбавляючи депресивні території грошей, корисних копалин і перспектив розвитку. Місцевим гарантовано лишалося лише міграція чоловіків складної поведінки, схильних до конфліктів, злочинності та побутового пияцтва.

Радянська влада розглядала "вахту" як вимушений спосіб організації виробництва. Від неї сподівалися відмовитися, виховавши місцеві кадри. Але, зрештою, тимчасовість перемогла. Її "здобутком" є колосальні за площею видобувні депресивні регіони. Без нормальної системи освіти, медицини і дозвілля. І – без майбутнього.

Цей негативний приклад – актуальний наразі для України. Адже відбудова потребуватиме десятків тисяч фахівців, готових із перших днів братися до роботи в умовах знищеної інфраструктури.

"Вахта" – єдиний спосіб, яким можна буде зрушити з місця процеси відновлення. Нам доведеться масово залучати на деокуповані території українців та іноземців, готових жити у вагончиках і вдовольнятися централізованим харчуванням.

В ідеалі вахтовики мають упродовж двох-трьох років відбудувати першу чергу соціальної та інженерної інфраструктури. А після створення відносно комфортних умов для проживання їх мали би поглинути локальні кадри і ті, хто готовий локалізуватися.

Аби було так, за ті самі два-три роки мусимо забезпечити фінансову та інфраструктурну спроможність місцевих громад. Аби ті могли залучати нових мешканців, із актуальним фахом, а також – навчати свої кадри. І таким чином вахтова стратегія із часом трансформується на стратегію "локалізації". Таку, що мотивуватиме людей оселятися на територіях відновлення й інтегруватися у місцеві громади.

Принципово, аби у перші роки після перемоги держава інвестувала не тільки у промисловість, але й у житлові будинки, школи, центри профнавчання, заклади медицини... Тобто в об’єкти, наявність яких мотивує людей обирати нове життя на звільнених територіях.  

Серед складових соціального пакета, яким держава має "спокусити" нових мешканців – гарантована зайнятість, реальне житло, можливості для навчання дітей і саморозвитку дорослих. Безумовно, такі опції підштовхнуть значну частину вахтовиків інтегруватися до місцеві ком’юніті.

Одним із кроків до цієї мети має стати використання досвіду Канади, де компанії, що висловлюють бажання працювати у новому регіоні, мають публічно декларувати готовність створювати робочі місця для місцевого населення. Цей пункт зафіксований відповідними угодами між компанією і локальною владою. Такі саме умови можуть бути передбачені із усіма компаніями – переможцями тендерів на відбудову деокупованих територій.

Окрім оптимістичного сценарію, треба бути готовими до "плану Б". Він полягатиме у тому, що влада призвичаїться до "дешевих" вахтовиків, оскільки їхня наявність дозволить заощаджувати на соціальній інфраструктурі. Звісно, це уповільнить соціальний розвиток прифронтових територій, обмежить переїзд туди спеціалістів на постійне проживання і уповільнить формування спроможних громад.

За таких умов на Донеччині та Луганщині з’являтимуться депресивні знелюднені території. Оскільки від ставки на вахтовиків програють місцеві громади. І замість самодостатніх локальних громад отримаємо вахтові спільноти, із специфічними, а часом – конфліктними моделями соціальної взаємодії.

Аби уникнути гіршого сценарію, у стратегії відновлення необхідно серед пріоритетів визначити обов’язкову відбудову житлової, освітньої та медичної інфраструктури. Оскільки саме це може змусити заробітчанина перевезти в регіон родину і оселитися там назавжди.

Серед чинників, які впливають на готовність родини облаштуватися на новому місці, експерти називають стабільну зайнятість, перспективу житла й інфраструктуру для середньої освіти. За очікуваннями, середній вік переселенців складатиме 40 років. Ітиметься головним чином про родини із дітьми шкільного віку. А середня освіта, попри технології онлайн-навчання, вимагає локалізації і спонукає до сімейного облаштування. Тому наявність сучасної школи, разом із супутніми двома маркерами, схилятиме шальки терезів із вахтового заробітку на стратегічну родинну інвестицію.

У прифронтових регіонах нам доведеться прискорено відновлювати інфраструктуру для середньої і професійної освіти. І вже сьогодні мусимо готувати відповідну стратегію, із опрацюваннях трьох її складових – персоналу, учнів і будівель. Очевидно, що ми втратили і надалі будемо втрачати усі три складових.

Наразі неможливо визначити точно масштаби руйнувань і кадрових втрат серед вчителів та учнів. Тож для вибору моделей освітніх мереж варто спиратися на аналіз демографічної ситуації, моніторинг освітянських міграцій, соціологію щодо настроїв переміщених осіб. Так зможемо визначити приблизну кількість закладів і персоналу для організації освітнього процесу.

Серед урядових пріоритетів має бути надання пакету соціальних гарантій педагогічним працівникам, готовим їхати на деокуповані території. Насамперед – у вигляді конкурентних зарплат і службового житла. Дієвим кроком для початку такої комунікації міг би стати освітянський кадровий реєстр, створений за прикладом резерву держслужбовців, запущеного Національним агентством з питань державної служби (НАДС).

Окремий напрямок – відновлення системи професійної освіти, заточеної на потреби відновлення і розвитку локального підприємництва. Дієвий варіант – створення на рівні громад багатопрофільних центрів професіональної освіти. Для випускників шкіл і усіх спеціалістів, готових опанувати актуальний фах. Приміром, із обслуговування інженерних мереж, переробки будівельних відходів, просторового планування територій.

Я часто спілкуюся із представниками бізнесу і бачу можливості організувати стажування і подальше працевлаштування таких випускників. Стратегічна мета — перехід до багатопрофільних шкіл, інтегрованих у систему місцевого самоврядування. Бачу їх соціальними центрами громад, де формуватимуться запити на актуальні спеціальності.  

Ключовий напрямок – прорахунок вартості відновлення освітянської інфраструктури у прифронтових регіонах. Для розуміння порядків цифр, можемо накласти довоєнні кошториси Мінрегіонбуду на поточну інформацію МОН. За даними Міносвіти, станом на лютий 2023 року росіяни зруйнували або пошкодили 1702 школи. З них 261 знищили вщент. Найбільше – у Донецькій, Харківській і Луганській областях.

На початку 2022-го на підконтрольній Україні частині Луганщини, сьогодні практично окупованій ворогом, функціонували 252 середні школи. Там навчалося близько 55 тисяч учнів і викладали більше 6 тисяч педагогів. Відомо, що 111 з них зазнали пошкоджень, 11 – зруйновано. У 83-х навчаються дистанційно більше 26 тисяч учнів (47%). З них 7 тисяч перебувають за кордоном, 9,5 тисяч – внутрішньо переміщені здобувачі освіти, 9,3 тисячі – здобувають освіту з тимчасово окупованих територій.  

Тобто 122 школи Луганщини із числа захоплених 2022 року пошкоджено чи зруйновано. За розрахунками Мінрегіонбуду від січня 2018-го вартість будівництва школи на тисячу місць складала 100 млн грн (€3,2 млн). Припустимо, що 111 шкіл Луганщини пошкоджено частково і їхнє відновлення може коштувати половину вартості нової школи (€1,6 млн). Тобто для їх відновлення знадобиться €177,6 млн. А для повної відбудови ще 11 – €35,2 млн. Загалом близько – €213 млн.

У Донецькій області, за даними інтерактивного ресурсу МОН https://saveschools.in.ua знищено 72 школи і 336 пошкоджено. Для їх відновлення за згаданим принципом потрібно загалом €768 млн (€230.4 млн на відбудову нових шкіл і €537,6 на відновлення пошкоджених).

За методологією Світового банку, об’єкт, пошкоджений більш, ніж на 40%, вважається зруйнованим. Очевидно, що упродовж однієї зими індекс ушкодження будівлі із зірваним дахом зростає із 20% до 50%, що подвоює вартість відбудови. У таких умовах 122 школи Луганщини потребуватимуть близько €390 млн, а 408 з Донеччини – €1.14 млрд. Без відповідної експертизи ці показники є умовними. Але вони дають уявлення масштабів коштів, які необхідно акумулювати для відновлення інфраструктури для середньої освіти.

Мусимо займатися перспективним бюджетним плануванням та інтеграцією зусилля уряду, місцевих громад та суспільства для відновлення деокупованих територій за рахунок середньої та професійної освіти. Якщо цього не робити, отримаємо депресивні регіони на кшталт радянських. Це неприйнятно для України як країни кандидата на вступ до ЄС.