Михайло Цимбалюк, народний депутат України, ВО "Батьківщина", перший заступник голови Комітету з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів

 

В Україні понад 630 тисяч осіб з інвалідністю потребують забезпечення засобами реабілітації. Від початку бойових дій у 2014 році на сході України та в умовах широкомасштабної російської агресії, українці щодня як цивільні, так і військові, зазнають мінно-вибухових травм та важких поранень, які уже призвели до каліцтва та ампутації кінцівок у понад 20 тисяч осіб, і з кожним днем їхня кількість, на превеликий жаль, зростає, що потребує невідкладної активізації державної політики у цій галузі.

І таки варто визнати, що упродовж останніх років увага держави до сфери протезування дещо посилилась. Проте наразі вона не відповідає потребам громадян як за потужностями підприємств, технологіями протезування, так і якістю надання послуг особам з інвалідністю.

Україна щорічно збільшує бюджетні витрати на виготовлення протезів.  У Державному бюджеті України 2024 року закладено понад 4,5 мільярди гривень на забезпечення громадян допоміжними засобами реабілітації. Це майже вдвічі більше, ніж торік. І тут надзвичайно важливо, що таким чином виконано доручення Президента України Володимира Зеленського щодо подальшого розвитку та вдосконалення галузі протезування саме в нашій країні. Тобто ми маємо непогану тенденцію, проте зараз вона опинилася під серйозною загрозою.

Одночасно відбувається масштабна приватизація державних протезних заводів. Напередодні продали «приватникам» Київський протезний завод з вимогою не змінювати профіль підприємства впродовж 10 років.  Цей продаж може бути лише одним з кроків на шляху масштабного перетворення протезної галузі України. Фахівці стверджують, що всі державні підприємства цього сектору вже невдовзі отримають приватних власників. Навіть ті, які успішно працюють.

І, безумовно, у мирний час, коли кількість людей, які потребують протезування не зростає настільки стрімко і непрогнозовано, така тенденція не несла б зі собою наскільки великих прихованих небезпек, як це є зараз. Адже приватизація протезних заводів має цілу низку ризиків, недопустимих у часі жорстокої війни. Так, засобами приватизації держава фактично позбавляє себе контролю над темпами і динамікою виготовлення протезів, неспроможна буде впливати на цінові коливання, нездатна буде повноцінно покращувати якість такої необхідної у наш час сфери.

Як вже йшлося, впродовж останніх років увага держави до сфери протезування дещо посилилась. Але наразі ми все одно бачимо, що сфера розвинута ще недостатньо і не готова до того, аби відпустити її у вільне, так зване ринкове, плавання. Особливо таке вільне плавання є недопустимим, зважаючи на чутливість питання. Хоча споживачі засобів реабілітації вже мають змогу самостійно обирати відповідне підприємство, у тому числі приватної форми власності, яке здійснює протезування, кількість нарікань на бюрократію, неякісне протезування та неврахування побажань щодо забезпечення безбар’єрності збільшилась. До проблемності також додається застаріле матеріально-технічне оснащення підприємств з виготовлення засобів реабілітації.

Усі ці чинники разом із неналежним державним регулюванням суттєво впливають на повноту і своєчасність відновлення осіб з обмеженими можливостями та їхню інтеграцію у суспільство.

Тому виникають серйозні побоювання щодо того чи приватизація підприємств замість того, аби динамізувати галузь, не загальмує її назавжди, позбавивши державу можливості впливу. Врешті ми вже маємо негативні тенденції приватного господарювання – коли на території протезних заводів починають зводити торгівельні майданчики…  

До низки проблем цієї сфери додається також те, що кількість лікарів-протезистів та реабілітологів зараз дуже обмежена. До прикладу, Національний університет «Львівська політехніка» розпочала підготовку фахівців цієї галузі і тут синергія державних підприємств і державного університету була б дуже навіть доречною, але натомість ми стаємо свідками тенденції не до синхронізації роботи заради досягнення результату, а навпаки – до фрагментації вкрай важливої сфери. До речі, про проблеми у державній політиці протезної галузі стверджує і аудит Рахункової палати України, який напередодні заслухали під час засідання Комітету ВРУ з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів.

Те ж саме стосується і львівського реабілітаційного центру для військових «Незламні», який в комплексі з Львівським протезним заводом міг би творити дива, якби держава справно виконувала регуляторну й управлінську функції.

Зараз у Кабміні тривають дискусії навколо передачі місцевого протезного заводу у власність львівської громади. А водночас у місті завершують роботи навколо будівництва протезної майстерні, яку зводять за гроші містян та за підтримки уряду Німеччини. Там планується запустити повний цикл  – від підбору до пристосування протезів. Будівля розрахована на 40 робочих місць і щорічно в майстерні вироблятиметься близько 1000 протезів. І це чудовий приклад реалізації надзвичайно необхідної справи за гроші іноземних інвесторів.

Але водночас загалом по Україні один за одним зникають державні протезні заводи. І надзвичайно важко повірити в те, що держава, яка створює ракети не може навести лад у галузі протезування. Скоріше закрадаються підозри, що є люди в Уряді, які не хочуть наводити порядок у цій сфері, адже набагато простіше розводити руками і показувати у сторону приватників, уповаючи на неможливість впливу, аніж господарювати. А ще закуповувати протези закордоном через посередників. Можливо, було б доцільно ті кошти, які йдуть на посередницькі послуги з кишені платників податків скерувати на розвиток української галузі і створювати спільні підприємства з лідерами цього процесу у світі. І це лише одна із можливих причин, чому відбувається приватизація державних протезних заводів… про інші причини без доказів говорити не личить...