Володимир Борейко, еколог

Відповідно до класифікації Міжнародного союзу охорони природи (МСОП), національний парк – це II категорія природних територій, що охороняються, найбільш сувора після природних заповідників (категорія I). Класичний національний парк за критеріями МСОП має включати зону невтручання у природні процеси – не менше ніж 75% від загальної площі парку.

У національних природних парках (НПП) України зона суворої охорони (заповідна зона) займає в середньому 10-20% від загальної площі парку (тільки в деяких НПП вона більше 20-30%, а в деяких не перевищує 1-7%). На решті території НПП (а це в середньому 80-90% території), куди входять рекреаційна та господарська зони, допустима та проводиться лісогосподарська діяльність з різними типами рубок лісу та інші форми використання території та втручання людини у природні процеси. При цьому, господарські зони та території без вилучення (які належать іншим природокористувачам) займають значну, або навіть більшу, частину території парків і практично не відрізняються від територій, що не охороняються.

Тому, загалом, національні парки України мають слабкий природоохоронний режим та не відповідають вимогам та критеріям МСОП, які прийняті для категорії "національний парк". Такий режим функціонування НПП України не дозволяє їм виконувати природоохоронну функцію, покладену на них, і насамперед щодо збереження екосистем у природному стані. При цьому заповідники теж більше не створюються. Якщо це не змінити, Україна згодом втратить природні ділянки в незміненому стані, і їх уже неможливо буде відновити в майбутньому.

Фіктивні заповідні території нерідко входять в українські національні природні парки та регіональні ландшафтні парки. Як яскравий приклад абсурду та дискредитації заповідної справи можна навести створення найбільшого за площею в Україні та одного з найбільших у Європі національного природного парку  "Подільські Товтри" у Хмельницькій області. Його площа становить 261,3 тис. га. Однак у гонитві за гігантоманією при організації парку в 1996 р. були допущені великі помилки. По-перше, до парку повністю включили два адміністративні райони Хмельницької області – Кам’янець-Подільський та Чемеровецький та частково – Городоцький. А це означає, що до національного парку автоматично увійшло близько 210 сіл, дороги, 33 відкриті кар’єри загальною площею близько 817 га, а також рілля (близько 50 % території парку займають орні поля, де орють, сіють, використовують гербіциди та збирають урожай). Окрім цього, у парку знаходяться й великі промислові підприємства – Кам’янець-Подільський цементний завод, Довжицький спиртовий завод та ін.

Внаслідок такого безвідповідального підходу заповідна зона парку складає всього 3,5 тис. га або 1,3% території парку, зона регульованої рекреації – 17,4 тис. га або 6,6% площі парку. Натомість господарська зона парку складає 240 тис. га або 91,8% площі парку. При цьому парку належить всього 4,5 тис. грн. га території або 1, 7% парку.

Для порівняння, в національних парках США, Канади, Індії, Швейцарії, багатьох країнах Африки заповідна зона займає 75-99% площі, в Європі – 50%, в Україні – близько 20%. Слід також мати на увазі, що у багатьох українських національних парках заповідна зона не становить єдиного цілого, а розосереджена територією парку невеликими ділянками ("Голосіївський", "Сколівські Бескиди" та ін.). Що ще більше зменшує її екологічне значення. Відповідно до Закону України  "Про природно-заповідний фонд України " території національних парків повинні мати "особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність". Проте, яку "особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність" мають кар’єри, що діють, цементний завод, села, дороги чи ріллю? Там ведеться звичайна господарська діяльність і про якусь там  "заповідність" смішно говорити.

Відбувається розмивання меж заповідних об’єктів, девальвація поняття заповідності. Якщо цілі райони Хмельницької області з них населеними пунктами та промисловими об’єктами можна включати до національного парку, і ця територія де юре вже називається  "заповідною ", то може виникнути бажання включити до  "заповідного " фонду взагалі всю територію України. Заповідність – це завжди заборона будь-якої господарської діяльності. За визначенням не може бути заповідним завод або орне поле. Це такий самий абсурд як  "гарячий сніг" або  "багатодітна дівчина".

Необхідно також ліквідувати саме юридичне поняття  "господарська зона" у національних парках та регіональних ландшафтних парках, внесши для цього зміни до Закону України  "Про природно-заповідний фонд України". Господарські зони у цих категоріях об’єктів ПЗФ - це відрижка радянської доби, це справжній "троянський кінь" у заповідній системі, що дозволяє легалізувати порушення заповідного режиму. У США чи Канаді, наприклад, де національні парки діють вже понад 100 років, жодних господарських зон немає.

Слід також вилучити з назви  "національний природний парк" в Україні слово  "природний". У 1992 році, коли в Україні було прийнято Закон "Про природно-заповідний фонд України", якісь хитруни вирішили схрестити  "коня та трепетну лань" – національні парки, як категорію суворої охорони природи, з природними парками, як категорією слабкої охорони природи. В результаті з’явився пост-радянський виродок, гібрид компромісів - український варіант національного парку, по суті мало на справжній національний парк схожий. Це дозволило зробити в українських національних природних парках величезну господарську зону та дуже маленьку заповідну зону. В результаті багато українських національних природних парків як були раніше лісгоспами, так лісгоспами і є, вже отримавши статус  "національного природного парку".