Тонка межа між захисником і вбивцею. Чи має суспільний резонанс заважати правосуддю?
Юрій Радзієвський, адвокат, керівний партнер АО "Радзієвський і партнери"
На початку війни в містечку Радомишль на Житомирщині сталась трагедія. Мешканка міста прийняла за диверсантів двох підлітків, які грались "у війну", і викликала місцевих самооборонців. В результаті через жахливе непорозуміння одна дитина загинула, а друга дістала вогнепальне поранення. Історія набула резонансу, бо загинув неповнолітній. І саме це, схоже, заважає слідству і прокуратурі об’єктивно розслідувати обставини справи, щоб не викликати на себе вогонь суспільного осуду. З таким же підходом можуть стикатися фігуранти десятків інших справ по всій Україні.
Від початку війни тисячі чоловіків і жінок вступили в загони самооборони і територіальної оборони для захисту себе, своїх рідних, своїх домівок, міст і сіл. Для Збройних сил і правоохоронних органів, а також для органів місцевого самоврядування такі підрозділи були і залишаються додатковими руками, очима і вухами, які виконували завдання в чітко визначених межах.
Саме таким підрозділом була ГО "Радомишльська варта", яка в перші тижні війни за погодженням із місцевою радою взяла на себе функції із захисту міста від окупантів. Серед яких, зокрема, перевірка інформації про диверсійно-розвідувальні групи, яких в Радомишлі тільки за перші півтора тижні виявилось більше десяти. На такий виклик 7 березня виїхали бійці "Варти" Віктор Ільченко (начальник штабу) і Олександр Юрко.
Місцева мешканка повідомила, що у дворі у сусідів невідомі люди в камуфляжі ховають зброю. Бійці зайшли в двір і побачили силуети у військовій формі, які почали тікати. Самооборонці гукали до невідомих, але ті не реагували. Юрко почав стріляти чергами в бік кущів, а Ільченко почав стріляти вгору одиночними пострілами. Коли підійшли ближче, то виявили тіло одного з хлопців та пораненого іншого. Юрко почав надавати пораненому допомогу, а Ільченко - викликав швидку і поліцію.
Місцеві ЗМІ з’ясували, що загиблий хлопець носив дідову камуфляжну куртку, бо не мав багато іншого одягу, адже сім’я тільки приїхала з Києва. Автомат був явно іграшковим, а отже його, мовляв, неможливо було прийняти за зброю окупантів. Трагедію по повній програмі "відпрацювали" і російські пропагандистські медіа, аби створити образ "звірів" із бійців самооборони, які розстрілюють дітей.
Наразі підозрювані четвертий місяць знаходяться під вартою без права внесення застави за підозрою у навмисному вбивстві одного неповнолітнього та замаху на вбивство іншого. Загибель дитини від кулі під час війни, та ще й від рук "своїх" - непоправна трагедія. Та чи повинен резонанс цієї справи переважувати необхідність її об’єктивного розслідування? Кілька фактів підтверджують, що йдеться саме про такий розвиток подій.
На думку захисту, звинувачення у навмисному вбивстві є абсурдними, адже, передусім, для такого звинувачення потрібен умисел. Тобто бійці нібито мали розуміти, що перед ними саме діти, і свідомо бажали позбавити їх життя. Чи можна говорити про бажання навмисне вбити двох дітей, коли бійці прибули на виклик щодо диверсантів? Версія слідства не витримує критики: нібито підозрювані вирішили вбити неповнолітніх тому, що останні не виконали команду зупинитися. При цьому в матеріалах справи не надано належної оцінки обставинам, що подія сталася в умовах воєнного стану, що в декількох кілометрах знаходились російські війська, що в місті Радомишль діяли ворожі ДРГ, що потерпілі були одягнуті в камуфляжну форму і мали при собі іграшкову зброю. Не згадується про причину появи підозрюваних на місці події – а саме повідомлення про ворожу ДРГ.
Один з аргументів слідства полягає в тому, що другий хлопець не загинув лише через те, що йому надали медичну допомогу (тобто намір його вбити не було реалізовано з незалежних від обвинуваченого обставин). "Парадокс" полягає в тому, що зі слів потерпілого медичну допомогу йому надавав саме той, кого обвинувачують у замаху на вбивство. Крім того, якщо хотів вбити, то навіщо тоді було надавати медичну допомогу?
Один із підозрюваних - Ільченко - взагалі не стріляв в бік хлопців, а здійснював постріли тільки вгору. Це підтверджують проведені експертизи, які встановили що неповнолітнього було вбито зі зброї Юрка та не виявили випущених зі зброї Ільченка куль в предметах на місці події (дерева, паркан), а ні підтвердили, що неповнолітнього було вбито
З огляду на тяжкість обвинувачення, суд обрав Ільченкові і Юрку запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без можливості внесення застави. Мовляв, тяжкість злочину обумовлює ризик втечі від слідчих, і саме тому до них не можна застосувати заставу чи домашній арешт. При цьому прокурори і суд не беруть до уваги, що підозрювані залишились на місці події, надали медичну допомогу пораненому потерпілому, самі викликали медиків і поліцейських.
У процесі розслідування, слідство і прокуратура намагаються закрутити гайки і тепер висувають самооборонцям обвинувачення у незаконному зберіганні зброї. В той час як на початку війни наявність цієї зброї, ймовірно, могла врятувати десятки життів.
Такі дії правоохоронців самі є злочином, адже йдеться про притягнення до кримінальної відповідальності завідомо невинного.
Чому так відбувається? Один із варіантів відповіді - занадто великий резонанс справи, де будь-яке "послаблення" для потенційних "вбивць" буде сприйматися суспільством як "зрада". Навіть якщо для гучного звинувачення в "умисному" немає жодних правових підстав. Воєнна реальність, коли є вірогідність загинути від кулі на ураження як від ворога, так і від своїх співгромадян - досі не стала для багатьох очевидною. А її заперечення з боку слідчих органів є явною ознакою перевищення повноважень і некомпетентності.
В кримінальній практиці широко розповсюдженим є досвід, коли - розуміючи безперспективність справи під час безпосереднього судового розгляду - прокуратура і слідчі намагаються максимально підняти ставки на етапі досудового розслідування. І тягнути із передачею справи до суду настільки довго, наскільки це можливо, продовжуючи строки тримання під вартою задля психологічного і морального тиску на підозрюваного.
Інша ймовірна причина - бажання правоохоронної вертикалі поставити під свій контроль добровольчі збройні формування, які захищали область в перші тижні війни, але зараз, з огляду на зниження градусу накалу в регіоні - нібито повинні відійти на другий план. Або діяти виключно в фарватері інтересів правоохоронців. І це проблема, із якою стикаються не тільки організації в Житомирській області - але й по всій Україні. Коли над містом висить небезпека і захищати його треба хоч комусь, хлопці в камуфляжі, які мають зброю і вміють нею користуватися - це "наші герої" і "захисники". І якщо затримають або вб’ють диверсанта - то молодці. Коли ж небезпека відступила, одразу виникають запитання і про походження зброї, і про права самооборони, і про її діяльність у "гарячу" пору. А коли через незалежні від них обставини стається трагедія, то ці "запитання" перетворюються на необґрунтовані обвинувачення у вчиненні особливо тяжких злочинів людини, яка здійснювала попереджувальні постріли вгору.
Як захисники підозрюваних у цій справі, ми, звичайно, будемо використовувати всі законні методи для повернення її розгляду в правове русло. Зокрема, звернемо увагу Державного бюро розслідувань на вчинення правоохоронцями злочину - притягнення до кримінальної відповідальності завідомо невинного. Однак чи можна гарантувати, що завтра аналогічна історія не буде повторюватися з іншими добровольцями в інших регіонах? Розвиток подій у цій справі стане показовим: чи зможе "резонанс" перетиснути об’єктивну реальність воєнного часу. І чи дійсно межа між героєм і вбивцею є настільки тонкою і непомітною.