Ексклюзивне інтерв'ю радника голови Офісу президента Михайла Подоляка агентству "Інтерфакс-Україна"

Розмовляли: Олександр Мартиненко, Інна Кардаш

Як відомо, реакція військово-політичного керівництва нашої країни на пропозиції деяких європейських і американських політиків зупинити війну зараз, із можливою втратою Україною територій, негативна: ніякого Мінська-3. Чому, на ваш погляд, ці пропозиції з'явилися зараз?

Так, з'явився так званий план Італії, який містить концепцію "зберегти Росії обличчя" та передбачає компроміси щодо територіальних поступок із боку України. Це надзвичайно дивна позиція. Але я не пов'язував би все це з конкретними політиками.

Швидше, це такий мейнстрим частини політичних еліт, особливо європейських. Вони хочуть повернутись у довоєнний час, не бажаючи вирішувати проблем. Вони звикли до певних правил конформізму з погляду ведення бізнесу з Росією. Адже до війни це давало змогу отримувати чималі доходи. Вони хочуть спробувати відновити бодай якусь можливість заробляти гроші без конфлікту, бо бояться, що європейська економіка буде іншою і потребуватиме перегляду ключових правил, зокрема в енергетиці.

По-друге, протягом останніх десятиліть Росія інтенсивно вкладала у структуру європейського бізнесу, у свої відносини з політичними елітами, паралельно фінансуючи політичні партії, громадські організації та медіа. Але найцікавіше – це фінансування нею культурних еліт Європи, зокрема професорські склади навчальних закладів, де формувалося філософське уявлення про нову Європу. Тієї, де Росія є невід'ємною частиною. Та сама Німеччина з 2008 року підтримала концепцію повного інтегрування та асиміляції Росії як суб'єкта, який має право голосу за спільним столом.

По-третє, пропозиція щодо компромісу між Україною та Росією – це спроба повернути Україну в те становище, в якому вона перебувала раніше. Ми були вторинними для Європи. Нас не сприймали як ньюзмейкера чи країну, що впливає на формування правил співіснування в Європі. Ми мали за замовчуванням із чимось погоджуватися. А зараз Україна не погоджується. Модель поведінки Зеленського – це практично прямолінійна заява про проблеми. І якщо спочатку це не було коректно прийнято в європейському середовищі, то тепер Україна стає суб'єктом, який формує інші правила в Європі. І це багатьох лякає.

Ось чому з'являються ці заяви про необхідність компромісу між Україною та Росією щодо територіальних поступок. Крім того, в Європі починає піднімати голову проросійське лобі. Воно нікуди не поділося, як не подівся й ірраціональний страх європейців перед Росією, хоча війна триває третій місяць. Вони вважають, що Росія може знехтувати правилами безпеки й атакувати інші країни. Вони реально бояться.

А вона справді може?

Вона може. Але вони мають вибір – або зараз усе вирішити військовим шляхом, або й після жити у страху, продовжуючи руйнувати себе. Страх – це погана емоція, що вводить у ступор, коли потрібно приймати антикризові рішення.

Знову ж таки, від деяких західних партнерів ми чуємо, умовно, таке: "Ви хоробрі, сильні, ви молодці й ми від вас цього не очікували, але ви не витримаєте, тому що Росія більша й сильніша, у них снарядів і танків більше". Чи враховуємо ми це й чи чітко розуміємо військову складову?

Безперечно. Є поняття логіки війни. Це не суто математична формула з розрахунком кількості зброї в кожної зі сторін. Логіка війни враховує тисячі факторів, які є постійними супутниками будь-яких бойових дій. І насамперед ця логіка враховує вимоги українського суспільства.

Наше суспільство, враховуючи спосіб ведення Росією цієї війни, не сприйме жодних територіальних поступок як компенсацію за мир. Ми вже маємо досвід Мінська-1 і Мінська-2, коли територіальні поступки призвели до ескалації конфлікту. Те саме буде й зараз. При цьому не важливо, чи відновиться ескалація через день, рік, два… Це постійне очікування війни.

Такий стан спричинить купу економічних і соціальних проблем. Ми не зможемо розвивати близькі до лінії поділу регіони, залучати гроші, тому що ніхто не вкладатиме в країну, яка чекає на війну. Ми навіть не зможемо утримати людей. Це суто людський фактор, коли люди не хочуть жити в очікуванні війни. Вони почнуть масово залишати країну. Жодна держава не піде на таке добровільно.

Друга складова логіки війни в тому, що війну виграє не саме армія, а готовність усього суспільства до мобілізації своїх ресурсів. На відміну від нас Росія не готова. Поступово в Росії наростатиме розуміння, що вони воюють на чужій території під вигаданими приводами. І в міру затягування конфлікту панічні настрої почнуть наростати. Виникнуть запитання: що ми робимо в Україні? Чому така висока ціна? Чому всі у світі проти нас? Це їх лякатиме. А попереду – обов'язкове падіння рівня життя, закритість країни, репутаційні втрати для держави. Все це суттєво вплине на перебіг війни.

Щодо військової складової: немає такого поняття, що нам забракне ресурсів. Постачання української армії зростатимуть. Росія завжди витрачала частину ВВП на військові запаси. Вони накопичували зброю. Україна не накопичувала зброї. В нас не було і немає експансіоністських настроїв, ми не розробляли наступальних стратегій. Ми ведемо оборонну війну. Звісно, порівняно з російською армією ми маємо дефіцит тієї ж важкої техніки, снарядів, стрілецької зброї. Але зараз це все компенсується. І компенсуватиметься в міру того, як у євроатлантичній спільноті викристалізовуватиметься розуміння, що або зараз Росія програє, або вона постійно провокуватиме третю світову війну.

Зрештою, мало хто зважає на найважливіший параметр: це підсвідоме відчуття злодійства. У Росії розуміють, що зайшли до Криму та вкрали його. Згодом були частини територій Донецької та Луганської областей.

Так само вони зайшли й до інших країн, де ще щось вкрали. Чому сьогодні починають виникати панічні настрої у Криму, й люди думають, як перебратися на материкову частину Росії? Адже це психологія: ти підсвідомо розумієш, що це – вкрадене. Рано чи пізно хтось прийде і поставить тобі юридичне запитання. Все це починає тиснути зсередини, і ти боїшся, ти постійно живеш, очікуючи відповідальності. Це дуже важка історія.

Зазначені вами процеси відбуваються, але не так швидко. Щодо настроїв у російському суспільстві, то все це швидше стосується затяжної війни. Ви вірите в неї?

До осені – зими цього року все розвиватиметься дуже парадоксально. Чому? Тому що зупинитись ніхто не зможе. Ні одна, ні друга сторона не отримає в нинішньому вигляді відчуття перемоги. Україна точно не може зупинитись. Це об'єктивні обставини.

Росія могла б зупинитися, але вона сама відчуває, що в Херсонській і Запорізькій областях немає підтримки місцевого населення. "Рускій мір" у своїй реальності нікого не приваблює. Наразі він зайшов на південь України абсолютно без жодної концепції того, що має намір там робити. Російська армія просто прийшла туди з червоними прапорами, з туалетами, які тепер будуть на вулиці, без унітазів, тому що це не прийнято у їхній цивілізації, без гарячої води і в принципі без комфорту. Усе, що вони пропонують херсонцям і запорожцям, – це мінімальний набір послуг, життя у ватниках і валянках, балалайка та горілка і ще мітинги біля споруджуваних пам'ятників Леніну.

Україна, попри вісім років війни на Донбасі, вже була практично інтегрована у європейський відкритий простір. Успішність для українця – це можливість їздити світом, робити кар'єру та одержувати хорошу заробітну плату, навчати дітей в українських чи іноземних університетах.

Росія ж пропонує: давайте ми вас повернемо у XIX століття. Вони цілком серйозно це продають, розраховуючи, що це хтось купить, і вважають, що всі мають жити в таборі за розпорядком, із бідним раціоном тощо. Вони не розуміють, чому ми хочемо жити інакше, бути відкритими, їздити світом.

Більше того, за три місяці війни Росія навіть не викристалізувала бодай якоїсь концепції того, з чим прийшла на тимчасово окуповані території сходу і півдня. Вона, як і раніше, продовжує зносити міста, продавати варварство, масові вбивства та концепцію пам'ятникам Леніну як єдину альтернативу людям, які хочуть бути інтегрованими в сучасну європейську систему.

Чому вони не мають підтримки в Херсонській та Запорізькій областях? Звісно, завжди є окремі колаборанти. Завжди є люди, які були в житті опущеними або невдахами. І зараз такі приходять до окупантів і кажуть: "Я була на бензоколонці прибиральницею, а зараз хочу бути, наприклад, заступником мера в Новій Каховці". Може вона стати заступником мера? Звісно. Тому що селективний відбір у РФ – це максимально ущербний народ. Узяти тих-таки так званих лідерів невизнаних республік. Це абсолютно ідеальна ілюстрація того, ким можна бути в житті, якщо не вкладати в себе, не бути культурною людиною з інтелектом. Це називається регресивний відбір.

Тому війна не може зупинитися лінією розмежування. Ні Херсонська, ні Запорізька, ні Донецька, ні Луганська області категорично не хочуть у цьому "рускому мірі" жити.

І все ж таки: рішення відкинути всі варіанти замороження війни і боротися далі - це рішення, зокрема, й військового керівництва? Військові його підтримують?

Безумовно, це консолідоване рішення і відповідальність. Верховний головнокомандувач у щоденному форматі спілкується з військовими щодо оперативної тактичної обстановки. Військово-політичне керівництво добре розуміє, куди Україна має дійти. Ми чудово усвідомлюємо всі ризики і замороженої війни, і завершеної не за сценарієм України.

Ми також розуміємо, що зброя поки що надходить до нас повільно і не в необхідному обсязі. Це питання нерішучості європейських політичних еліт та бюрократії. Але вони поступово себе ламають. Спершу, щоби взагалі політично зайняти жорстку проукраїнську позицію. Але вони її зайняли й публічно висловили. Вони почали вести діалог зі своїми суспільствами, адже європейські народи швидко прийняли проукраїнську позицію, оскільки вони в нас бачать себе.

Далі західні політичні еліти почали ламати так звану концепцію невтручання, яка передбачала лише моральну підтримку України. Наразі вони однозначно визнають, що треба надавати зброю, гроші, будь-яку консультативну допомогу та підтримку. Зламати власну бюрократію – це найскладніше. Вона буквально ламається завдяки щоденним контактам президента зі світовими лідерами, частина яких далеко не завжди публічна. І це дуже важливий аспект, який мало хто розуміє до кінця.

На Заході вже розуміють, що Росію треба зупинити, вона має пограти. Ви самі бачите заяви того ж таки Борреля, Шольца, які прямо про це говорять. Таке було немислиме ще два місяці тому. А зараз Захід дає нам гроші та зброю. Питання лише в часі її нагромадження. Ми маємо нагромадити критичний обсяг зброї та військової техніки. Росія готувалася до війни, збирала ресурси. Нині ж на сході України вона витрачає свої ключові резерви. І ми маємо цей час вистояти й витримати.

Ми зможемо? Як ці перспективи оцінюють самі військові?

Військові витримають. Військово-політичне керівництво намагається всіляко мінімізувати втрати. Ключовий аспект у тому, що ми, на відміну від Росії, цінуємо життя людей. Для Росії їхній військовий контингент – ніщо, це покидьки.

Ще раз: військово-політичне керівництво не має сумніву, що війна має йти за сценарієм України. Щойно ми ухвалимо інше рішення, на Банкову прийдуть тисячі людей, які втратили своїх близьких, рідних, дітей, дружин, чоловіків, і запитають: а навіщо були всі ці смерті? Якби Росія воювала справді за правилами, то будь-якої миті можна було б сказати: добре, ми зрозуміли – це інфраструктурна війна, військові об'єкти знищуються тощо.

Але тут питання стоятиме не так. Нас завжди потім запитуватимуть: а навіщо ці люди, ось ці дітки п’яти років сиділи три місяці в підвалі та їли, по суті, те, що знаходили. Навіщо цих людей понівечили та вбили окупанти? І ми не відповімо на нього, якщо сьогодні відкладемо війну на два роки. Тому немає жодного дуалізму у прийнятті рішення – чи треба нам боротися далі.

Нещодавно ви повідомили у пресі, що переговорний процес між українською та російською делегаціями після Стамбула заморожений. Це відбулося за взаємною згодою чи все ж таки була сторона-ініціатор?

Як пам'ятаєте, початкові пропозиції РФ були ультимативними і неприйнятними у будь-якому вигляді. Вони, як і вся війна, яку Росія веде проти України, базувалися на хибних передумовах.

Політична еліта Росії не має такого інтелекту, щоб адекватно аналізувати процеси не лише на пострадянському просторі, не лише в сучасній Україні, а й у глобальному світі. Вони живуть в ілюзіях 1970-80-х років. Це важливо, тому що це визначає їхнє бачення світу і ведення переговорних позицій.

Перші раунди переговорного процесу давали змогу дискутувати саме про те, у чому вони помиляються. До певного моменту дискусії мали місце, щоб показати їм, чому будь-які ультимативні вимоги для України є неприйнятними.

Ми вийшли до певних формульних рішень. Відкинули неактуальні питання, побудовані на пропагандистських уявленнях Росії про Україну. Після оприлюднення Стамбульського комюніке ми зрозуміли, що Російська Федерація в якийсь момент починає з розумінням ставитися до необхідності вийти з війни – уже не на ультимативних вимогах, а на об'єктивних домовленостях. Але світ побачив історію Київщини, історію Бучі. Відбувся жорсткий емоційний надрив і в Україні, і у світі.

Відбулася суттєва зміна сприйняття Росії як такої. Неможливо уявити, що після цього вона ще намагається називати себе частиною людської цивілізації і прагнути сісти за стіл переговорів. Обрушилася її репутація. Відбувся відкат до абсолютно негативного значення переговорного процесу. До того, у чому від початку були неправі.

До вихідних вимог?

Я не про вимоги, а про їхнє викривлене розуміння того, що відбувається. Вони повернули себе до початкової агресивної риторики, яку використовували на внутрішньому ринку, до розмов про війну в тональності того, що вони нібито все одно мають рацію: те, що відбувається в Україні, – постановка, всюди вороги, всюди НАТО. І їм неважливо, як це виглядає збоку.

Їхня спроба перейти до більш аналітичної оцінки того, що відбувається, після того, що трапилося в Київській області, провалилася. Вони повернулися назад у свій класичний стан російської душі, коли начхати на всіх, коли вони просто вбиватимуть. Розпочалася максимально жорстока зачистка Маріуполя.

Вони ніяк не зрозуміють, що війна триває у прямому ефірі. Не та пропаганда, якою вони самі себе заливають, а те, що люди бачать реально. Це не дає змоги їм подивитися на себе збоку. Коли ти не можеш цього зробити, то в тебе немає і прийнятних ні ситуативно, ні в перспективі пропозицій.

Якщо об'єктивно, то в Маріуполі вони все-таки не пішли шляхом повного знищення всіх українських солдатів. Принаймні наразі. Вони в полоні, і живі.

Так, це можна розглядати як одну зі спроб Росії повернутися до людського розуміння гуманізму і якось почати грати за правилами, навіть якщо це війна. Але є й друга складова, про яку не можна забувати.

Безумовно, на "Азовсталі" була найважча ситуація. Це було цейтнотне становище для обох сторін. Росія штурмувала 82 дні. Сам психологічний стан наших захисників, які весь час перебували в катакомбах під бомбами, дуже важкий. Були поранені, був відсутній якийсь взагалі необхідний комплект ліків, їжі. Але я не сказав би, що у військово-тактичному сенсі Росія мала там домінантну перевагу. Це була рівновага, погана рівновага для всіх сторін.

Тим не менш, мені здається, що це непоганий крок був з їхнього боку щодо наших військових. Подивимося, як розвиватимуться події далі. Адже важливе підсумкове вирішення.

Які кроки будуть з українського боку далі щодо наших полонених?

Безумовно, не викликає сумнівів, що ми йтимемо на будь-які обмінні процедури.

Ми будемо готові обмінювати будь-який обсяг російських солдатів на наших. Росіяни нам не потрібні. Гадаю, що й Росії вони не потрібні. У Росії є визначені категорії солдатів, яких вони завжди захочуть забрати. Насамперед строковиків.

Наразі ми дуже зацікавлені в тому, щоб отримувати інформацію щодо наших полонених у Росії: як вони там, чи мають вони доступ до медичних послуг, до належного харчування, наскільки ефективне їх утримання, наскільки воно дає змогу їм задовольняти звичайні потреби.

Такою інформацією ми намагаємося обмінюватися з РФ у рамках гуманітарних підгруп. Це, до речі, єдині підгрупи, які наразі працюють у рамках переговорного процесу. Ця гуманітарна складова включає обмін полонених, роботу з гуманітарних коридорів, евакуацію наших громадян із території бойових дій.

Контакти між делегаціями України та Росії на політико-дипломатичному рівні після Стамбула наразі заморожені. За яких умов вони можуть відновитись?

Будь-який переговорний процес може пролонгуватись. Це питання рішення нашого військово-політичного керівництва. Коли воно вважає, що ми можемо повернутися до концепції Стамбульського комюніке, воно скаже: сідайте, обговорюйте, вносьте зміни – зважаючи на ситуативні обставини.

У будь-якому разі війна закінчиться переговорами із фіксацією всіх юридичних аспектів. Зокрема: хто, що і як після війни компенсуватиме. Російську Федерацію визнано єдиним ініціатором війни. Відповідно, всі юридичні позови від наслідків війни лягатимуть на її плечі, хоче вона цього чи ні.

Чи надходять із Москви наразі пропозиції повернутися до переговорів?

Вони постійно говорять: давайте сідати і далі розмовляти. Не питання. Питання про що? Якщо вони прийдуть і знову говоритимуть те саме, що говорили до трагедії в Бучі – це одна історія. Вона безглузда. Вони не встигають за часом. Москва на сьогодні, в принципі, спізнюється. Вона не розуміє, що кожному проміжку часу відповідають ті можливості, які ти маєш лише в цьому проміжку.

Друге: у них повністю розкоординована зовнішня політика. Виступають люди, які не мають жодного стосунку до переговорного процесу. Наприклад, ця легендарна галюциногенна дівчина Марія Захарова (офіційний представник МЗС РФ – ІФ). З якого дива вона коментує переговорний процес? Або Лавров (глава МЗС РФ – ІФ), який постійно сипле образами. Не розуміють, що порушують канонічні речі – дипломатію, публічно ображаючи переговори. І доводять, що неспроможні з будь-якої точки зору.

А коли переговори відбувалися – чи були серед представників російської делегації люди з різними точками зору? Умовно, хтось "голуб", хтось "яструб"?

Переговори – це завжди елемент гри. Тобто умовно: хтось розправляє крила, хтось навпаки підтискає, пропонуючи альтернативні, м'якіші варіанти рішень. Це і є ігрова конструкція. Але вони її вбили.

Усі представники Росії у переговорах уніфіковані за регресивним типом мислення. Вони всі говорять те саме, пропагандистськими штампами, без аргументів.

Ключовий феномен, який ще належить вивчити і оцінити, полягає в тому, що політична еліта Росії на сьогодні пропагандою не модерує суспільні настрої у країні, вона сама є нею пригніченою. Причому більшою мірою, ніж суспільство…

Перейдемо до справи затриманого СБУ Медведчука та його свідчення стосовно Порошенка. Чому вони оприлюднюються саме зараз? Чи не зашкодить це єдності всередині країни, що на сьогодні вкрай необхідно?

На жаль, з одночасною консолідацією суспільства на тлі війни відбулася дуже дивна дезінтеграція частини представників старої української політичної еліти, включно з паном Порошенком. Вони не змогли знайти своє місце у воєнній системі координат. Згадайте, якийсь час вони ще намагалися грати в публічність через селфі на блокпостах, через надання якоїсь гуманітарної допомоги, яку інші люди надавали у значно більшому обсязі.

Коли їм стало зрозуміло, що ця технологія не працює, що вони залишаються ізгоями, що держава все одно працює, частина пішла з публічного простору. Друга найбільш нетерпляча частина, яка просто не може жити без того, щоб не почуватися затребуваною та альтернативною державі, почала витрачати гроші на розвиток внутрішньополітичної системи конкуренції. І Порошенко це робив.

Цей розкол інспіровано не державою. У нас і без того безліч важких питань, пов'язаних із загибеллю людей, втратою територій, житла, робочих місць, з вартістю продуктів харчування в умовах війни. Все це викликає у людей важкі асоціації та потребує нашої негайної відповіді.

Протягом року стосовно Порошенка відбувалися слідчі дії. І вони просто доведені до кінця. Виникло запитання – чи треба це оприлюднити? Безперечно, треба. Тому що одна з причин цієї війни – у рішеннях політичного керівництва України 2015-2016 років. Це спроба зіграти на дві сторони, всидіти на двох стільцях, обдурити власну країну, водночас торгуючи з Росією. Адже тоді в Росії і зрозуміли, що при владі в Україні барига, що з цією країною можна легко розібратися, що вона продається, що Порошенко заробляє на крові. Тоді як Медведчук все безпосередньо регулював.

Далі, ключовий підозрюваний – Медведчук називає конкретні прізвища, розповідає про конкретні схеми, показує, як працював та які дозволи отримував, які адміністративні ресурси були задіяні. Викликати на допит названі прізвища – це звичайна юридична практика.

Скажу більше: я хотів би, щоб хоча б один раз ми довели до кінця кримінальну справу, в рамках якої мають бути названі елементи війни, її причини, зокрема персональні – чому вона розпочалася у 2014 році. Пам'ятаєте дуже цікавий епізод, коли у Криму виходив один суб'єкт, якому Порошенко привласнив героя України? Який скинув зброю, по суті, зрадив країну, відмовився чинити опір – і це також є причиною війни. Добре б ще вийшов. Я розумію, різні обставини трапляються. Однак його "підняли на прапор" і дали героя.

Отже, було показано, що потрібно відмовитись від опору, принизити свою країну – і потім ти будеш героєм. І все це зробив суб'єкт, який на сьогодні є фігурантом кримінальної справи. Тож давайте вже почнемо все це розбирати? Це вже не питання політики. Порошенко дуже любить називати когось зрадником, грати у свої ігри. То йди, будь ласка, тепер відповідай.

Ви вважаєте, що причина війни – це готовність попереднього керівництва України як би легалізувати у нашому повсякденному житті "Л/ДНР"?

Причин війни значно більше. Це один із напрямів, який спровокував війну. Так, була спроба легалізувати їх через "Мінськ-2". Це написання тієї кількості й тієї послідовності пунктів, які були неприйнятними для України. Підписуючи їх, Порошенко наперед знав, що цей напрям буде конфліктним. Не можна реалізувати всі пункти "Мінська". Але він це зробив.

Однією з причин війни є формування гігантського проросійського конгломерату під умовною назвою "Медведчук". Він не просто якийсь корупційний менеджер. Через нього тривалий час в Україну заходили ресурси формування проросійських позицій. Причому не просто в рамках проросійської конкуренції, а з тих позицій, що Україна має стати навколішки перед Росією, визнати її право анексувати Крим, вбивати людей на Донбасі, заходити в Україну будь-якої миті, формувати свій маріонетковий уряд.

Нам пощастило, що Медведчук настільки бездарний. Нам пощастило, що його ненавиділи. А уявіть, був би він таким, що набагато більше продається суспільству? Ми б мали на сьогодні третину парламенту та уряду під егідою проросійських сил. Причому яких? Тих, які завжди страждали експансіонізмом і шовінізмом. Які завжди говорили б, що України, як у концепції Путіна, не існує.

Ми хочемо отримати відповіді на запитання: як вийшло, що Медведчук став енергетичним та медійним олігархом. Більше того, він став ще й політичним лідером. Це ж не так. Це і є одна із причин війни, але не ключова. Причин багато.

Розкажіть хоча б загалом, як на сьогодні працює система управління державою. Є великий комплекс питань, якими займається президент…

Існує військова ставка верховного головнокомандувача, яка займається аналізом оперативно-тактичної обстановки на фронтах. Вона в регулярному форматі координує президента щодо постачання зброї, синхронізує, якщо десь когось треба "підібгати" тощо. Існує генеральний штаб.

Другий блок – міжнародний. Його забезпечує ціла низка людей. Це постійні щоденні комунікації з багатьма партнерами з метою інтенсифікації постачання зброї, фінансових питань та підтримка вступу до ЄС. Міжнародна ставка працює дуже активно. Це стала організація телефонних дзвінків, включення президента з публічними виступами.

Економічна ставка працює з урахуванням наростаючих кризових проявів. Туди входять прем'єр-міністр та перший віцепрем'єр, профільні заступники голови Офісу президента. Ставка наразі працює на випередження. Усі соціально-економічні проблематики прописуються з урахуванням місячної стратегії та варіантів відповіді на вхідні запитання. Наприклад, дефіцит бензину. Було завдано цілеспрямованих ударів по базах ПММ, відсічено постачання палива з Білорусі та Росії. Раніше було постачання через портові термінали, тепер заблоковано акваторію. Заміна логістики постачання з інших регіонів потребує перебудови з урахуванням часу. Плюс аналіз. Він проводиться наразі щодо робочих місць, щодо стимулювання за рахунок кредитних ресурсів дрібного та середнього бізнесу, щодо відновлення інфраструктури, логістичних маршрутів.

Є окремі силові ставки, які займаються запобіганням спалахам насильства у зв'язку з воєнним часом, мародерства тощо. До речі, у нас його немає. Добре працюють системи МВС, ДБР, СБУ та інші.

РНБО наразі – це швидше інструмент чи генератор ідей?

Швидше інструмент. Генераторами ідей є якраз ставки, які перебувають біля президента. РНБО абсолютно ефективна щодо оцінки ризиків, які можуть бути відстроченими з урахуванням позицій наших європейських партнерів або Російської Федерації. РНБО надає аналітичні та прогностичні матеріали президенту.

Президент все аналізує. Він дуже працездатний. Це його феноменальна особливість. Він працює практично по 18 годин на добу, активно поринає у проблематику, вивчає аналітику, слухає людей, постійно проводить наради координаційного рівня. Коли він ставить запитання, то хоче отримати системні аналітичні та обґрунтовані відповіді, розуміння проблеми та можливі шляхи вирішення, а не просто абстракції.

У чому полягає роль голови Офісу президента?

Єрмак є операційним директором президента. Сюди входить організація та моделювання тих чи інших процесів, коли потрібно вчасно зібрати людей і точно розуміти, хто і яку функцію всередині ставки відіграє. Єрмак у цьому ефективний. Як операційний директор він точно розуміє, що такі конкретні 10 осіб ефективно забезпечуватимуть у міжнародному плані ті чи інші рішення.

Без такої операційної роботи будуть просто хаотичні збори людей, які не знатимуть наперед порядок денний.

Це дуже схоже на корпоративну модель.

В принципі, ефективна модель завжди є корпоративною. Вона передбачає чітке розуміння, хто займається стратегічним плануванням, хто операційним, хто операційним виконанням. А це держава і тут великі вертикалі. Це важливо, тому що держава в мирний час і держава в умовах війни кардинально відрізняються. У воєнний час ти одразу бачиш огріхи в прийнятті рішень тією чи іншою людиною. Наприклад, ти приймаєш те чи інше рішення, а людина розгублена, людина не операціоніст, вона не може сформулювати стратегічну ціль. І тоді ти розумієш, чому вертикаль у мирний час провалювалася.