Вєста Гунченко, стендаперка, драматургиня, креативна директорка, завліт Київського Академічного Театру Ляльок

 

Стендап комедія в Україні стрімко набирає популярності. Американські професійні коміки, що приїздять в Україну, кажуть, що подібний підйом і розквіт жанру у них був приблизно у 80-х, саме тоді з’являлося багато нових коміків, цікавих думок, стендап набував сучасного вигляду.

Проте в Україні до стендапу часто ставляться з підозрою, особливо до стендапу на театральних сценах.

З таким неприйняттям я зіткнулася особисто, під час підготовки до мого сольного стендапу на сцені Київського академічного театру ляльок. Дехто з театралів засуджував таку практику, і коментував мій виступ в контексті того, чи доречний такий вибір майданчику для виступу. Але найбільш захоплюючою я вважаю історію з іншим театром, на сцені якого мав би відбутися стендап одного з моїх колег-коміків, проте частина колективу театру була різко проти. Мовляв, театр – це культура і виховання нації, і недоречно виголошувати з його сцени сороміцькі жартики.

Щоб довести свою точку зору, члени групи опору переслухали декілька стендапів цього коміка, і виписали олівчиком на листочок всі погані слова і фрази, які зустріли в його монолозі. Листочок надали у якості речового доказу неможливості демонстрації стендапу на святій театральній сцені.

Одночасно з цим той факт, що на театральних сценах приймають, наприклад, скандальний конкурс краси "Міс принцеса України", нікого не бентежить.

Я не буду порівнювати руйнівний вплив на культурне середовище стендапу і конкурсів краси, принаймні у цій колонці, але хотіла б сказати декілька слів на захист стендапу, як жанру.

Стендапери – це філософи сучасності

Часто стендап рівняють з анекдотами, масмаркетними гумористичними шоу або з умовними "задорновими" та "петросянами". Але це не зовсім так. Я дуже рекомендую хоча б на хвильку зануритися у світ стендап-комедії та подивитися парочку хороших коміків (рекомендації в кінці цієї колонки).

Хороший стендап завжди має в собі цікаву думку, незвичайний погляд на речі, піднімає важливі і актуальні питання сучасності, робить дотепні спостереження про життя. Хороший стендап інсайтний: він дає глядачам змогу посміятися над собою, зрозуміти, що якась проблема є не лише у них, дає пережити біль і травму, часто навчає нового або дає матеріал для роздумів.

І так, питання можуть бути різні: від релігії і політики до "куди дівається друга шкарпетка?", але не кожну ж хвилину думати про долі всесвіту? Тим більше, що нога без шкарпетки мерзне.

Щодо культурної цінності або фахової підготовки стендап комедії, це теж не так просто. Хороший комік зростає, навчається і тренується роками. Шукає власний голос, спостерігає за світом, щодня годинами пише матеріал, нескінченно його перевіряє, редагує, дописує, "збиває". На створення одного монологу може піти декілька місяців, протягом яких треба сформувати текст, вибудувати його драматургію, перевірити кожен жарт, "усмішнити" його, відпрацювати всю акторську складову. Стендапер – це невеличкий театр в одній людині – одночасно і філософ, і драматург, і режисер, і актор.

О так, не всі стендапери хороші, але так само не всі актори, не всі п’єси, не всі постановки, не всі театри… Єдина різниця тут полягає в тому, що стендап народжується на сцені, без публіки він неможливий, а це означає, що глядачі, можуть побачити навіть найжовторотіших новачків або людей, які ніколи не підуть далі місцевого клубу, чи навіть жарт, який сьогодні перевірили і викинуть, як невдалий. Саме тому може здатися, що поганих стендаперів більше, ніж поганих акторів чи письменників, проте це не так.

Театр також вміє бути провокативним

Уявлення про театр, як про нескінченну класику, високий стиль і героїку не відображає його до кінця.

Театр має відображати дійсність, реагувати на неї, впливати, ставити запитання, очищувати розум, надихати і розважати. І він розвивається так само, як і інше живе мистецтво. Більше того, відомі драматурги, які нами вже сприймаються як "класичні" - Ібсен, Шоу, Чехов, Українка, Метерлінк, Золя тощо – є представниками так званої "нової драми", що з’явилася на зламі 19-20 сторічь і протиставлялася класичній драмі, зосередивши увагу на особистості, її духовних переживаннях, на гострих соціальних проблемах. Нова драма показувала звичайний побут, знайомих персонажів: комерсантів, злидарів, банкірів, робітників. Почала піднімати гострі соціальні питання.

"Класика" для нас, тоді ця драматургія сприймалася як провокація.

І далі порядку і "пристойності" ставало все менше: британський театр в 1950-х, "In-yer-face theatre" тієї ж Британії, але вже в 1990-х. В нульових шок-контенту типу постановок "Трейнспоттінга" Ірвіна Уелша стало менше, але театр продовжує бути провокативним та обирати різноманітні форми. Український, на щастя, також. Лише постановок за Мартином Мак-Доною в українських театрах вікіпедія нараховує цілих тринадцять! А зараз у нас є і власні контроверсійні теми для театру – все те, що пов’язане з війною – а це не завжди лише "святі сонечкі" та осяйний патріотизм.

Власне, веду я до того, що театральна сцена є місцем для різних форм відображення дійсності, для шоку і провокації. Тож і для стендапу цілком згодиться.

Різка форма не відміняє глибокого змісту

Визначення стендапу, як низького жанру, дуже часто базується на тому, що стендапери не цураються обсценної лексики та провокативних тем: сексу, фізіології, побуту, домашнього насильства, психологічних проблем, травматичних історій.

Проте, в гонитві за пристойністю, дуже важливо не робити зміст жертвою форми. Банальності, викладені навіть найвисокішим стилем, не стають від цього змістовними. А гарна думка не псується від того, що висловлена в провокативній формі, можливо навіть навпаки – провокація дає саме той незвичайний кут зору, що змушує нас задуматися.

Сучасні українські стендапери, до речі, дуже багато уваги приділяють питанням війни, політики, історії переживання нашою країною кривавого і травматичного досвіду. Але, звісно, говорять і про побутове, близьке кожній людині по-своєму.

Отже, мені здається, що стендап вартий того, щоб дати йому шанс. Можливо, ви знайдете в ньому такі ж задоволення і насолоду, які знайшла для себе я.

Рекомендації

Я довго думала, що саме варто порекомендувати в кінці такої колонки, як оця. І зупинилася на такому методі відбору: я порекомендую вам сучасні виступи, доступні на Netflix з українськими субтитрами (іноземні) або в YouTube (українські). Є певна спокуса рекомендувати легендарні виступи корифеїв, але я розумію, що це вже інша глибина проникнення в жанр, та й питання двадцять-тридцять років тому піднімалися дещо інші.

А ще пам’ятайте: не можна судити про весь стендап лише за одним-двома коміками. Це все одно, що подивитися один фільм, і сказати, що вас не цікавить кіно загалом. Але, можливо, вам треба знайти "ваші" жанр, режисера, стилістику кіно тощо. Так само і зі стендапом.  Якщо в цілому жанр вас заінтригує, але мої рекомендації "не зайдуть", спробуйте щось інше.

Taylor Tomlinson, “Quarter life crisis” – молода, але дуже досвідчена комікеса. Я закохалася в її яскраву та емоційну міміку, енергійність та жорстку самоіронію. Теми: самооцінка, депресія та менталка в цілому, стосунки. Матеріал дуже щільний, після сольнику обличчя може трохи боліти.

Ali Wong, “Hard knock wife” – прямолінійна і яскрава Елі піднімає дуже актуальні теми: переживання вагітності та її наслідків, материнство, сексуальний тиск на жінок, стосунки з родиною. Будьте готові, що вона декілька разів вас шокує.

Eddie Izard, виступ на концерті Stand Out. Едді – комік (комікеса, як вона просить до неї звертатися) з неймовірним стажем. Можна подивитися класичний концерт 1999го року, але почніть з цих 10ти хвилин. Неймовірно дотепно, шикарні відіграші і важлива тема (і навіть жарт про лайно там доречний)

Katherine Ryan, “Glitter room” – вишукана, дотепна і дуже англійська, хоча і канадка. Теми: діти, стосунки, стереотипи, побутові спостереження.

Ricky Gervais, “Super nature” – кажуть, що Рікі вже не той, та мені здається, що він і досі крутий. Точка зору білого, гетеросексуального, цисгендерного мільйонера вам для різноманіття. Теми: здоров’я, суспільство, загони лібералізованого суспільства, кіт.

Jim Jefferies, “High and dry” – дуже смішний і самоіронічний. Теми: побут, здоров’я, масова культура, речовини тощо.

Алла Волкова, "Алла Волкова рятує дітей від чоловіків" - є і доволі свіжий сольник Алли, але від себе рекомендую цей монолог. Алла може шокувати, та почала піднімати цікаві теми: гендерних стереотипів, хейту, стандартів краси. Крім того, вона чарівна, щойно ви звикнете до того, що розслабитися вона вам не дасть.

Антон Тимошенко, "Поза політикою" - на мій погляд найцільніший сольник Антона. Мені дуже близький його гумор та хід думок. Теми: суспільство, політика.

Ірина Гіль, "Перший: 11 днів до" – ми всі чекаємо новий сольник або хоча б монолог Ірини. Але оцей перший, записаний до вторгнення,  ну дуже хороший і розумний. Теми: суспільство, стосунки, подорожі.

Настя Дєрская, "Найкраще українською" – подобається дуже в частині про жіноче. Настя експресивна комікеса, з цікавими думками.

Женя Євсюков. "Про падіння у плацкарті, магію та ціни на фісташки" - недооцінений український комік. У Євгена побутові теми і дуже неочікуваний кут зору на них. Той випадок, коли слухаєш Євгена і думаєш, о, це ж я (примітка: сам Євген вважає найкращим монолог із відео "Стендап. Євген Євсюков, Володя Грибоїд, Олег Грюндік!")