Юрій Ванетик, адвокат, політичний стратег, член Ради директорів міжнародної правозахисної агенції WEST SUPPORT (США)

 

 

До Конгресу США спрямовано проект оборонного бюджету країни на 2024-й фінансовий рік. У проекті – рекордні для мирного часу витрати у розмірі 886 мільярдів доларів. Також з 1 жовтня 2023-го року по 30 вересня 2024-го року США планують виділити 3,6 мільярда доларів на європейські ініціативи із "стримування Росії".

Як може виглядати "стримування РФ у Європі"? Наскільки відчутно, за словами очевидця, у деяких ключових країнах ЄС продовжує жити нарратив про "велич" Росії? Росіяни, хто вже давно та постійно проживає у ЄС чи США, так само завзято ведуться на пропаганду Кремля, як і їхні далекі родичі?

Виділення США таких коштів – це, як правило, підтримка ініціативності та рішучості країн Європи. Це підтримка їхніх проектів та програм, щоби ці країни, із розрахунком на допомогу США, займали жорсткіші позиції щодо Росії. Може, не так змінювали свої позиції, як значно посилювали їх. Це ті ж самі економічні санкції, оскільки Європа вже й так відкочується від певних ресурсних угод із РФ. Це може бути і військова підтримка, і підтримка різних соціальних проектів європейських країн.

Думаю, мета виправдовує величезні масштаби бюджету, що виділяється Європі на цю мету. Адже, просто підтримувати антиросійську пропаганду там – це не коштувало би так дорого. Тому, думаю, тут обопільна точка зору: Європа посилює позицію щодо Росії, щоби втримати її вплив, а США дають на це бюджет. Бо, на відміну від багатьох країн, ми самі друкуємо наші долари. І вони в нас є.

Останні два тижні я перебував у діловій поїздці в Європі – Франції та Італії. Що можу сказати про те, як там люди дивляться на Росію й наскільки вони піддаються впливу того, що доходить звідти. Присутність Росії там вже не відчувається. А ось що точно відчувається, то це огида до Росії!

Приклад Франції. Деякі французи, з якими я зустрічався (не рядовими громадянами, а відомими представниками бізнесу та інтелектуальних кіл), говорили мені про своє бажання, щоби Франція обійняла позицію аналогічну Чехії – щоби росіяни взагалі не могли до них приїжджати. Тобто, запровадити повну заборону на контакти. Так, це, звичайно, екстремально, але це показує почуття французів, що вони круто проти російської агресії в Україні.

В Італії у мене контакти були переважно не з італійцями. Але, на моє відчуття, і Італія, і Франція демонструють відразу до того, що відбувається. В Італії росіян вже набагато менше, аніж раніше. Руським там стало некомфортно.

Ті з росіян, хто там вже довго живе – має роботу, завів сім’ю, розгорнув бізнес – це один бік медалі. А ті, котрі періодично приїжджали до Європи після розвалу Союзу, з великими грішми, налагодженими зв’язками та "широкими" можливостями, дуже колись у Європі "цінувалися". Це були, в основному, кримінальні елементи, котрі смітили грішми, давали щедрі чайові тощо. Нині це все зникло. Зараз у Європі соромно бути руським! Все стирається з того, що було раніше та як раніше сприймали росіян.

Я вважаю, що сьогодні у Європі "російський бренд" знищено. Знищено його на рівні політики. А ще, незважаючи на те, що в РФ панує пропаганда і для людей небезпечно висловлювати правдиву думку, все одно у Європі засуджують російський народ за його пасивність. В РФ люди не протестують, не виступають проти цієї агресії, а, з різних причин, як кажуть, "голову ховають у пісок". У Європі більшість людей вважають, що росіяни могли б організовувати хоч якісь демонстрації, а не просто мовчки відсиджуватися й не протистояти усьому цьому божевіллю. До речі, ані у Європі, ані в Азії росіяни ніде подібного не роблять – вони пасивні, не виявляють своєї активної позиції.

Скажу на прикладі моєї країни – США. В нас російськомовні американці – ті, котрі давно приїхали й давно живуть – все одно не надто активні. Так, вони голосують на виборах, думають про добробут Америки, але не беруть участі у політичних процесах. Може, це для них усіх універсально і є певним виправданням того, чому вони можуть засуджувати когось персонально у розмовах "на кухні", але колективно організуватися та виступити публічно із якоюсь чіткою позицією – цього вони не можуть.

Думаю, це не стільки рабське мислення, скільки якесь почуття самозбереження – "нє вознікать" й не вірити у ефективність громадських процесів. Вони просто не вірять, що демонстрації чи якісь протести можуть бути ефективними й у такий спосіб можна досягти цілей. Вони думають, що скрізь – змова і в когось вже є готове вирішення питання. Що за усім щось чи хтось стоїть, і усе, що відбувається, не можна змінити.

Це якесь в них фейкове сприйняття дійсності. Мовляв, "стихію не подолати, тому навіщо ж противитися і суперечити"? Якась в них анти-заповзятливість та містечкова практичність. Мовляв, "навіщо все це потрібно, адже все одно буде так, як хтось вирішив вже"...

Раніше, одразу після розпаду СРСР, на всіх екс-радянських людей у США говорили – руські. І ті ж українці, представники інших колишніх республік Союзу, часто самі на це не звертали уваги і особливо не сперечалися. Так було колись. Зараз усі кажуть – із якої вони країни, якої вони національності тощо. Зараз ніхто не хоче бути руським! Ми ще до кінця не зрозуміли, наскільки все це глибоко зайшло і міцно вкорінюється. Самі росіяни цього ще до кінця не зрозуміли. Вони ще не до кінця розуміють, що вони вже – вигнанці усюди!