Ексклюзивне інтерв'ю секретаря комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки, члена фракції "Голос", полковника Служби безпеки України, "кіборга" Романа Костенка агентству "Інтерфакс-Україна"

Текст: Олександр Трохимчук

 

— Почнімо нашу розмову із обговорення актуальної ситуації на Миколаївському напрямку, на якому ви служите. Голова ОВА Віталій Кім зазначає, що для повної деокупації Миколаївщині треба звільнити від росіян Кінбурнську косу, тобто ще три населені пункти в регіоні. Чи можете уточнити, як це відбувається?

— Так, ці території потребують деокупації, але питання ще й у тому, наскільки ми зможемо втримувати їх. Там періодично знаходиться противник. Після звільнення Правобережжя був момент, коли ми його практично вибили звідти за допомогою нашої артилерії. Зараз деякі ворожі підрозділи залишаються там. Це не роти, не батальйони, а певні спостережні пости, якісь окремі вогневі засоби, що мають можливість туди заходити.

В принципі, я думаю, що за бажання зачистити Кінбурнську косу можна досить легко. Але при цьому ми розуміємо, що противник за наявних сил і засобів не дасть нам втримувати її довго. І це проблема. Тому треба ухвалювати рішення не просто задля того, щоб повідомити всім про звільнення Миколаївської області, куди ми відправили солдатів, яких "Ураганами", "Смерчами" та "Градами" зрівняло з землею разом із населеними пунктами. Треба зважати й на те, що нам це взагалі дасть.

Кінбурнська коса є стратегічною з точки зору входу в Дніпровсько-Бузький лиман. Потрібно продумувати систему її утримання. Передусім, це система логістики, яка може бути лише річкою, десь до 5 км по воді, а далі це ще пересування по самій косі, яка майже як пустеля, що є проблематичним навіть для високопрохідної техніки. Перш ніж здійснювати операцію щодо зайняття нами цієї місцевості, треба чітко визначитись: а що далі? Якщо ми будемо розвивати її як плацдарм, то з військової точки зору, це дещо недоцільно, бо знову ж таки – питання логістики. Так, звільняти наші території потрібно, але поступово та продумано.

— Дослідники Інституту вивчення війни вважають, що контроль над Кінбурнською косою дозволить Україні послабити удари ворога по західному узбережжю Чорного моря та посилити власну морську присутність. А вже згаданий Віталій Кім пояснює, що її звільнення сприятиме включенню портів Миколаївщини до зернової угоди...

— Ось у нас Кінбурнська коса (показує на карті) – аж по Геройське. Кінбурнська коса дає можливість заходити кораблям і входити до Миколаївського порту, якщо ми її контролюємо. А тому, щоб послабити обстріли, нам потрібно звільняти до Скадовська, Голої Пристані. Загалом, я не говорив би, що Кінбурнська коса є ключем до портів на Миколаївщині. За наявного озброєння вона ключової ролі не відіграє. З моєї точки зору, її варто розглядати з позиції, що там – наші населені пункти, які треба звільняти, а таких у нас іще багато.

— За наявного озброєння – що маєте на увазі?

— "Гради", "Урагани", ракети С-300, які знаходяться на Лівобережжі у противника. Тому треба трохи глибше ще контролювати території, ніж просто Кінбурнська коса, але питання, знову ж, чи зможемо ми втримувати її.

— А в нас поки немає таких можливостей?

— Вважаю, що її треба брати комплексно. Якщо ми будемо йти на Лівобережжя і стартувати з Запорізького напрямку, тоді можна розглядати цю операцію. Підсумовуючи, важливо зробити так, щоб на Кінбурнській косі не було ворога. Окремо ж... Тобто стояти там, на мою думку, нам немає резону. Якщо ж далі, то лише за умови, що маємо можливості йти до Скадовська.

— Поговорімо про звільнення Снігурівки, яку вважають шляхом на Херсон і Миколаїв. Наскільки цей шлях нині захищений?

— Мабуть, він є одним із найбільш захищених, тому що знаходиться досить далеко від Херсону, і повністю замінований. Хоча питання навіть не в захищеності... Снігурівку, по факту, й захищати особливо не треба, бо це варто робити на інших напрямках на узбережжі Дніпра та будувати ще декілька ліній. Снігурівка – це вже глибокий тил, якщо розглядати напрями, за якими може піти противник. Тому варто думати про інші міста, які є ключем до Миколаєва. Правобережжя, яке ми звільнили, настільки велике, що необхідно зробити так, щоби до Снігурівки взагалі не дійшла справа, якщо ворог захоче знову штурмувати його.

— І наші сили оборони це можуть забезпечити?

— Так, ми будуємо оборону, але вона глибока – від Дніпра до певних населених пунктів. Це 25-30 км до Снігурівки, а від Дніпра мінімум кілометрів 50 буде. Це вже такий серйозний тил. Певні підрозділи резерву можуть там знаходитися.

— А якою загалом є безпекова ситуація на Миколаївщині, тобто наскільки безпечно людям зараз повертатися? Бо за даними влади, щодня назад до регіону заїжджає понад 500 жителів, а загалом населення вже становить більше половини від того, що було до повномасштабного вторгнення.

— Зараз безпечніше, ніж тоді, коли противник був на Правобережжі, але не зовсім безпечно, тому що у ворога більше можливостей обстрілювати Миколаїв, аніж інші міста України. Наприклад, до Миколаєва навіть із Лівобережжя можна стріляти ракетами С-300, які до інших населених пунктів просто не долетять. У Миколаєві загроза є більшою, ніж в інших, але точно меншою, ніж до звільнення. Тому тим, хто має можливість десь перечекати, варто так вчинити.

Із іншого боку, беручи участь у боях та їдучи до Херсону, я бував у населених пунктах, зокрема в Посад-Покровському (це село саме було на лінії фронту), де все зруйновано – від осель до шкіл і адмінбудівель. Це наслідки "руского міра". Разом з тим нам назустріч виходили люди, які повернулися навіть у будинки без дахів. Вони облаштовують підвали та напівзруйновані будинки для того, щоб перезимувати, але від них ми не почули ані слова про те, яка влада "погана". Вони не говорили, що це хтось розбив, що хтось по них стріляв, що ми їх не захистили. Натомість люди казали, що їхнє село врятувало Миколаїв – і це правда. Вони це сприймають саме так – і це дуже круто. Хоча як політик я, навпаки, чекав, що будуть нарікання та вимоги.

— На противагу таким людям, які готові миритися з надзвичайними труднощами задари перемоги, є в нас співгромадяни, яким важко провести без електроенергії навіть кілька годин.

— Насправді я нормально ставлюсь до таких людей, бо вони ж десь працюють, теж щось роблять для перемоги та, впевнений, більшість із них мають проукраїнську позицію та у разі отримання повістки підуть воювати так само, як і сотні тисяч тих, хто вже захищає Україну. Багато в кого просто здають нерви… Але в більшості є розуміння, чому вони мусять сидіти без світла, через кого це все відбувається. Бо росіяни – … (погані люди – ІФ-У). Тобто люди розуміють, що ситуація складна саме через Росію та розв’язану нею війну проти нас.

— Повернімося, все ж таки, до звільнення півдня, зокрема до вже так чи інакше згаданого нами Херсону. В одному зі своїх недавніх інтерв’ю ви назвали відступ росіян звідти політичним рішенням Росії, ухваленим під тиском Збройних сил України. Наскільки ви унеможливлюєте повторний наступ російських військ на Херсон?

— Це залежатиме передусім від того, як ми вибудуємо лінію оборони, наскільки правильно розрахуємо свої сили і засоби та проводитимемо розвідку – і тактичну, й стратегічну, розуміючи плани противника. В такому випадку повторний наступ росіян на Херсон узагалі буде неможливим. Тобто якщо ми все робитимемо правильно.

Звільнення Херсону – одна з наших найбільших стратегічних перемог у цій війні на сьогодні. Чому було важливо вибити противника за лівий берег? Бо ми убезпечили південь і стратегічно залишаємося морською державою. Без півдня немає України, навіть якби ми, не дай Боже, якось заморозили конфлікт. Держава тоді не мала б виходу до моря, а це – дуже велика втрата. До того ж, це загрожувало б захопленням наших аргоресурів, людей, Росія могла би погрожувати Європі.

— Якщо ми все робитимемо правильно… При цьому радник голови Офісу президента Олексій Арестович зазначав, що швидке захоплення росіянами Херсону в лютому сталося значною мірою через зраду "людей, які ухвалюють рішення". Передусім, він мав увазі представників управління Служби безпеки України на Херсонщині. Чи розбиралися ви в цій ситуації?

— Я не впевнений, що окремі люди зі Служби безпеки могли б вплинути на таке швидше захоплення Херсону росіянами. Представники СБУ не мають впливу на армію, вони не можуть віддавати накази – це можуть робити тільки армійські командири. Що могли зробити зрадники з СБУ для того, щоб противник швидко зайняв позиції? Теоретично – здати карти мінних полів, повідомити про приблизне розташування наших військ. Але якщо навіть за таких умов наші підрозділи будуть розгорнуті на рубежах і триматимуть оборону, то нас так просто не візьмеш.

Тому дуже багато питань стосовно того, які накази віддавались, отримувались і як вони виконувались. От коли ми відповімо на них із військової точки зору, тоді можна буде ставити наступні. Думаю, відповіді на них усі ми, однозначно, почуємо – їх не сховати. Бо є конкретні документи. Рукописи ж не горять. Або хтось зацікавлений у їх спаленні.

— Коли ми вже згадали СБУ, то не можу у вас як у члена "безпекового" комітету не поцікавитись, яка доля законопроекту про реформування Служби (№3196-д)?

— Десь лежить… (усміхається)

— Тобто ще з грудня минулого року лежить, бо саме тоді ваш комітет підготував його до другого читання…

— Справа в тому, що навіть якщо ми його ухвалимо, то в СБУ треба людина, яка дійсно захоче провести реформу. Насправді ж, для того, щоб СБУ працювала як контррозвідувальний орган, навіть і не потрібно жодних законів. Але ми маємо його ухвалити, щоб вибудувати інституцію і поставити захист від "покидьків", які намагатимуться підлаштувати Службу під себе. А треба зробити все, щоб спрямувати роботу на досягнення нормального результату. Є й зараз випадки, які засвідчують, що СБУ може працювати без будь-яких додаткових законів, але загалом це система, яка себе ніколи не реформує: їм так жити добре. Під час служби в "Альфі" я бачив таких у СБУ, які в 30 років ставали мільйонерами. Це неправильно. Це треба змінювати докорінно. Але щойно почнеш звільняти людей, які на своїх посадах заробляли статки, вони почнуть нарікати, що, мовляв, звільняють професіоналів.

Тому треба, щоб прийшов той, хто матиме довіру від парламенту та візьме на себе відповідальність за реформування Служби. Так, буде багато хейту, образ і звинувачень, але він матиме один раз змінити систему.

— Ваша позиція стосовно того, що СБУ має очолювати політик, залишається незмінною?

— Так. Глава СБУ має в разі чого понести політичну відповідальність. Ця людина повинна не лише знати концепцію роботи Служби безпеки, а й розуміти, що таке демократія та як СБУ має її захищати. До того ж, такий керівник, маючи власну репутацію, усвідомлюватиме, чим загрожує незаконність чиїхось наказів. Отримуючи певні політичні дивіденди, ця людина має працювати на народ, а не на себе.

— Політична відповідальність і репутація – наскільки вони можуть спрацювати в суспільстві, де щонайменше немає інституту репутації?

— Думаю, ми все ж таки прийдемо до того, коли репутація стане визначальним фактором для людей, які йдуть у політику. Та й зараз це вже працює. Щодо політичної відповідальності, то вона – десь поруч із репутацією. Думаю, це нерозривні фактори. І водночас народ уже надав оцінку багатьом політикам, тобто вони вже несуть політичну відповідальність, а в перспективі їх ставатиме дедалі більше.

— Чи є перспектива ухвалити закон про реформування СБУ зараз, тобто під час війни?

— Думаю, що ні. Законопроект – правильний. Але я просто не знаю, чи справиться Служба безпеки з його реалізацією під час війни. Так, цей закон потрібен, але мені страшно запускати цю реформу саме зараз.

Разом з тим днями на комітеті ми підтримали законопроект щодо посилення контррозвідувальної діяльності. Сподіваюсь, що він буде ухвалений у Верховній Раді.

— А коли саме?

— Сподіваюсь, у першому читанні – найближчим часом.

— А в цілому до кінця року встигнете ухвалити?

— Малоймовірно, але якщо парламент сильно захоче, то так.

— Ми дещо відійшли від теми звільнення півдня, зокрема Херсонщини. Я хотів би повернутися до цього обговорення, але з позиції, що то ваша рідна область. Зокрема ви брали участь у звільненні й свого рідного села, яке називається Чарівне. Якими були ваші відчуття від розуміння того, що звільняєте по суті батьківську хату?

— Можливо, колись зможу описати це в мемуарах… В одному з інтерв’ю я сказав, що мабуть, заплачу, коли звільню батьківську хату. І так справді сталося. Мені навіть один боєць сказав: "Васильовичу, я відзняв, як ви плакали!". Звісно, це не було якесь там істеричне ридання, але було дуже зворушливо бачити, як плачуть односельці, зустрічаючи нас, коли вони всі зійшлися до мене додому… Це було відчуття повернення додому після дев’яти місяців тяжких боїв, які пройшли наші сили оборони, та досягнення певної цілі. Бо для мене справді було метою вибити противника з Правобережжя та звільнити своє село. Звісно, є й глобальніші цілі. Але я мав відчуття: якщо поверну своє село, значить, зможу й усе інше.

Маю традицію – після кожної операції закурювати сигару. І от коли вже в Чарівному стемніло (а там ще не було світла), я сів і закурив. І це була найсмачніша сигара в моєму житті, відверто кажучи! (всміхається)

— На вашу думку, які напрямки можуть стати наступними при звільненні українських територій?

— Нам треба щонайменше втриматися на сході. Я не кажу про контратаки, але хоча би убезпечити ті напрямки, за якими йдуть бої. І маємо працювати в "коридорі" Мелітополь–Бердянськ, бо пробивши його, матимемо досить вигідні позиції для звільнення лівобережжя Херсонщини та започаткуємо просування до Криму. Крім того, це свідчитиме про те, що вибивання противника з Донеччини – то для нас питання часу.

— Чи згодні ви з думкою головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного про те, що "наша перемога буде можливістю видихнути і підготуватись до наступної війни"?

— Так, однозначно. І до повномасштабного вторгнення я доволі часто наголошував, що нашими військовими бюджетами та підготовкою армії ми готуємося до війни на сході, а не до війни з Російською Федерацією. Наприклад, був випадок, коли ми на одному із засідань Комітету запитали в одного керівника, чому він не замовляє "Вільху-М". Він тоді відмахнувся, мовляв, навіщо вона потрібна, якщо на сході ми нею не воюємо.

— Якими були ваші прогнози щодо звільнення півдня? Наскільки вони справдилися?

— Відразу після звільнення Харківщини мене постійно запитували, чи варто очікувати такого ж і на півдні. Я завжди чесно відповідав, що на півдні все інакше відбувається.

Результати операції на Харківщині були для мене приголомшливими. Це була класична наступальна операція, коли ми примусили російські війська до втечі. Вона справді тікали, бо не очікували від нас такого ходу. Тому ця операція й стала такою легендарною, яка ввійде в історію.

На Херсонщині була інша ситуація: скажімо так, це було звільнення за допомогою активних дій із попереднім знищенням певного бойового потенціалу противника, тобто примус його до відступу.

— Спілкуючись попереднього разу, на початку липня, ми говорили й про ймовірність наступу Білорусі. Минуло чотири місяці – і днями в ГУР спростували інформацію про атаку російських і білоруських військ з боку північних кордонів, яка нібито запланована наприкінці листопада. Тим не менш, чи можливий наступ Білорусі?

— Усе можливо, тому ми повинні ставитися до Білорусі як до ворога. Інше питання – коли, якими силами й засобами та з якими цілями. Якщо їхня мета – захопити захід України, то таких сил у них зараз немає. Якщо ж вони мають намір вклинитися на якусь нашу територію, наприклад, на Рівненську АЕС, щоб тероризувати всю Європу – то це інші сили й засоби, і ми теж не розуміємо, чи вони є. Думаю, в основному вони весь час намагатимуться стримувати наші війська на кордоні, щоб ми не могли їх перекидати для відсічі основної агресії з боку РФ. А якщо ж вони і зайдуть, то це захоплення якоїсь неглибокої території.

— Волинь – під загрозою?

— Усі наші території, які знаходяться на кордоні з Росією та Білоруссю, – під загрозою вторгнення. Більшою або меншою мірою. Волинь – не під такою загрозою, як Суми чи Чернігів, де маємо прямий кордон із Російською Федерацією, бо з боку Білорусі ми бачимо менше накопичення військ.

Чому Росії не вдався план із захоплення України повністю – з 42-ма мільйонами населення, з боєздатною армією? Вони зробили неправильні розрахунки на вторгнення. Так, десь досягли успіху. Але те, що ми бачимо з останнього – це п’ять відступів військ Росії з тих територій, які вони захопили з самого початку.

— А взагалі, чи достатньо захищені наші північні кордони?

— Наскільки мені відомо, там обладнані нормальні фортифікаційні споруди, заміновані мости й постійно перебувають на чергуванні підрозділи, які мають відповідні завдання. До того ж, там – лісиста місцевість, коли особливо не вибереш шляхів просування техніки, що нам на користь, бо її легше тримати під артилерійським контролем.

— Нинішній етап війни Росії проти України полягає ще й в тому, що ворожі війська обстрілюють об'єкти критично важливої інфраструктури, зокрема – енергетики. Українська столиця днями вже перебувала в блекауті протягом двох діб. Наскільки у зв’язку з цим актуалізується тема закриття неба над Україною?

— У листопаді минулого року я зареєстрував проект постанови про звернення Верховної Ради до країн-гарантів Будапештського меморандуму щодо закриття неба над Україною на українсько-російському та українсько-білоруському кордонах. З мене тоді кепкували, мовляв, це нереально, це політичний піар. Я ж тоді пояснював, що війни не буде, якщо росіяни розумітимуть, що всі ракети та літаки збиватимуться. Зараз питання закриття неба вирішується в інший спосіб – шляхом надання засобів ППО і висвітлення повітряної обстановки.

Європа має зрозуміти, що закриття неба над нами вирішує багато питань для неї ж самої. І в військовій, і в геополітичній, і в економічній площинах. А передусім – у безпековій.

По-перше, не потрапляння російських ракет на їхню територію (як це було з Польщею), по-друге, пониження бойового потенціалу Російської Федерації за рахунок знищення їхніх ракет, а по-третє, у перспективі це випробування своїх протиповітряних засобів. Європа вже знає, як збивати кожну російську ракету, тобто що балістичні – NASAMSами, крилаті – "Стінгерами". Головне тепер – поставити системи висвітлення, які засікатимуть і збиватимуть ці ракети. Європа і США вже на це реагують, і я впевнений, що їхні ОПК працюють над цим. Росіяни ж не знають, які ракети є в Європі, в Штатах, скільки їх є і чи зможуть вони їм протистояти. Це дуже великий козир для наших партнерів.

Однозначно, цивілізований світ має зробити все, щоб надалі Росії не кортіло повторювати таких кривавих конфліктів: вона має понести за це відповідальність, заплативши за завдані збитки. Та й європейці мають усвідомити: чим ліпше вони зараз захистять наше небо, тим менше енергетичних об’єктів в Україні потрібно буде відбудовувати в перспективі.

— У жовтні ПАРЄ ухвалила резолюцію "Подальша ескалація агресії Російської Федерації проти України". У цьому документі зокрема міститься заклик до країн-учасниць Ради Європи щодо надання Україні систем протиповітряної оборони. Які зміни сталися в цьому питанні?

— Активізація цієї роботи є. Але коли по нас летить сто ракет, то переданих двох комплексів – звісно ж, замало. Та й, певно, має стояти питання про захист кожного об’єкта інфраструктури. Так, це непросто. У нас, як я розумію, ППО стоїть площинами, забезпечуючи захист напрямків. Потребу ж у ППО ми маємо величезну. Взагалі, нам треба виходити на те, щоб виготовляти свої протиповітряні засоби, а не залежали від країн Заходу. Війна вже показала, що вся ця бюрократія призводить до більших жертв, розрух, бо передача навіть трьох систем дуже розтягується в часі.