В ексклюзивному інтерв'ю агентству "Інтерфакс-Україна" голова представництва Фундації АнтиСНІД-США в Україні (AHF Ukraine) Ярослава Лопатіна розповіла, як війна позначиться на поширенні ВІЛ

Автор: Анна Левченко

 

Якою є ситуація з поширенням ВІЛ в Україні сьогодні?

Поширення ВІЛ-інфекції продовжується, на жаль. За оціночними даними, в Україні проживає близько 250 тисяч людей з ВІЛ, з них лише 123 тисячі отримують лікування.

Це станом на зараз, чи до початку війни?

Це зараз. Оціночні дані дозволяють зробити висновок, що в Україні проживає близько 250 тисяч осіб, які мають ВІЛ-інфекцію. Приблизно 90 тисяч людей досі не знають про свій ВІЛ-статус та не отримують необхідного лікування. Щомісяця близько 1 тисячі людей виявляються із ВІЛ-інфекцією. У 58% ВІЛ виявляється на пізніх та дуже пізніх стадіях, оскільки інфекція тривалий час може протікати безсимптомно. Проте рано чи пізно настає стадія, що називається СНІД (синдром набутого імунодефіциту). Нині цю стадію називають пізньою стадією чи четвертою стадією ВІЛ-інфекції. Це стадія, коли вже є пряма загроза життю людини, вона тяжко хворіє, інвалідизується, вмирає.

Проте хочу наголосити, що проблема виявлення ВІЛ-інфекції на пізніх стадіях, це не тенденція останніх місяців та не останніх років. Це стала ситуація, на жаль. Тому ми вирішили провести дослідження чому так відбувається. Ми разом з Інститутом політики громадського здоров'я вирішили опитати пацієнтів і дізнатися, що відбувалося з того моменту, коли вони почали почуватися погано, коли з'явилися якісь симптоми недуги, до того моменту, коли їм запропонували зробити тест на ВІЛ.

І що засвідчило дослідження?

Як ми й підозрювали, з'ясувалося, що медична спільнота, медпрацівники не звертають належної уваги на ВІЛ-інфекцію, не враховують її. Думка, що у пацієнта людини може бути ВІЛ-інфекція, з'являється іноді через місяці, а то й роки з того моменту, як вона почала звертатися до лікарів з приводу нездоров'я. Часто в цій стадії пацієнт вже у жахливому стані. Тобто, з одного боку, медпрацівники не мають такої настороженості щодо ВІЛ, з іншого боку і не мають запиту на тест, обстеження з боку пацієнтів. Вони не думають, що вони можуть мати ВІЛ-інфекцію. Вони, як правило, думають: "Ну я звичайна нормальна людина, звідки в мене це візьметься?". Однак у багатьох людей у ​​минулому могли бути залежності, незахищений секс, навіть нетривале захоплення могло призвести до інфікування. Або, наприклад, у кожної, напевно, людини в житті, майже у всіх є секс, і незахищені сексуальні контакти можуть призводити до інфікування ВІЛ-інфекцією. Люди не відносять себе до категорій, у яких може бути ВІЛ, бо тема дуже стигматизована – як самої ВІЛ-інфекції, так і поведінки, яка може призвести до ВІЛ. Є досить поширений стереотип у тому, що у «нормальних» людей цього не може.

Крім того, стигматизується сам тест на ВІЛ. У процесі дослідження ми з'ясували, що лікарям соромно запропонувати текст на ВІЛ, лікар навіть соромиться запропонувати таке.

Я уточню: пацієнти все ж таки не є професіоналами і вони не повинні просити лікаря направити його на обстеження. Але виходить, що якщо пацієнт не питає, то лікар і не спрямовує на обстеження?

Так, лікарі теж не спрямовують. Часто відбувається так, що пацієнти звертаються до державних клінік, приватних клінік, платять за дорогі обстеження, і, не отримавши результату, вони починають шукати якісь інші варіанти, відповіді, вбивають у «гугл» симптоми і гугл пропонує як варіант ВІЛ- інфекцію. Трапляються випадки, коли після таких пошуків пацієнт наполягає на обстеженні, отримує позитивний тест та починає лікування. Щоправда, буває, що пацієнту пощастить потрапити на медпрацівника, у якого око не замилене. Ми мали випадки, коли медсестра брала у людини аналіз крові і, вислухавши його симптоми, пропонувала здати тест на ВІЛ. Був випадок, коли пацієнт потрапив до лікаря-інтерна, який ще не мислить стереотипно, і дотримується прописаних алгоритмів, і він направляв на тест.

Як ви оцінюєте зміни із поширенням ВІЛ-інфекції за дев'ять місяців війни? Я розумію, що провести дослідження, яке дасть повну чітку картину того, що відбувається з діагностикою ВІЛ-інфекції, стане можливим через якийсь час. Але, можливо, вже зараз видно тенденції з поширенням ВІЛ-інфекції, спричинені війною?

Так, величезна кількість людей переселяється у тому числі і до Європи. Найбільше людей із ВІЛ прийняла Польща (близько двох тисяч), Німеччина та Чехія – приблизно 500 осіб. На жаль, багато людей з ВІЛ залишаються там, де вони мешкають, у тому числі й на оккупованих територіях. Ми знаємо, що люди, які знаходяться на окупованих територіях, не отримують лікування.

У нас є гаряча лінія і після початку активних больових дій було багато звернень з приводу того, де можна отримати лікування. Наші консультанти буквально у ручному режимі допомагали людям отримати лікування як закордоном, так і всередині країни. Усередині країни це, загалом, досить легко, оскільки одразу ж на державному рівні було прийнято відповідне рішення, що пацієнт може отримати ліки у будь-якому регіоні, де б він не був. Тож внутрішні мігранти фактично не переривали лікування. Ті, хто виїжджав за кордон, мали більше проблем, адже система охорони здоров'я в Європі набагато більш забюрократизована, ніж в Україні та пацієнтові, який не знає мови досить складно отримати допомогу просто тому, що він не знає куди йти. Тому наші консультанти буквально вручну у телефонному режимі зв'язувалися з іноземними клініками та допомагали людям отримати терапію. Ті, хто звернувся до нас, ніхто не залишився без допомоги. Ми регулярно публікували інформацію про те, де можна отримати лікування у Нідерландах, Естонії, Греції, Польщі. При цьому така інформація багатоканальна – це і телефон, і месенджер, і соцмережі. І вона дуже допомагає.

За чий рахунок пацієнти-біженці проходять лікування за кордоном? Їм потрібно купувати ліки?

Ні, не треба. Усі ліки видавалися безкоштовно. Так європейські країни вирішили відразу й однозначно. Але щоб отримати ліки, потрібно було пройти складний і забюрократизований шлях. Наші консультанти брали на собі функцію з'ясувати, куди, навіщо, коли має звернутися. Це дуже допомагало, адже лікування ВІЛ-інфекції переривати не можна. Навіть кілька днів перерви можуть мати вкрай негативні наслідки.

Як пацієнти-біженці забезпечувалися лікуванням під час дороги?

Як правило, люди мають запас. Вони могли прийти та взяти ліки у своєму центрі СНІДу, кабінеті довіри, або лікувальному закладі. Багато хто, хто приїжджав, наприклад, до Львова, звертався до Львівського обласного центру СНІДу та отримував ліки там, деякі потім їхали далі їхали закордон. Крім того, у Львові є пункт тестування AHF, де можна протестуватись на ВІЛ-інфекцію, сифіліс, гепатит Б та гепатит С. З початку вторгнення ми розширили послуги і тепер тут можна не лише пройти тести, а й отримати консультацію психолога. Зараз там працює психолог, який консультує як звичайне населення, так і ключові групи (чоловіків, які мають секс із чоловіками, споживачі наркотиків, жінки із секс бізнесу тощо). Працівники цього пункту займалися і допомогою із закупівлею необхідних ліків, роздавали препарати пацієнтам. Багато пацієнтів потребували не тільки антиретровірусної терапії, багатьом потрібні були антибіотики, протизапальні засоби, засоби, які нормалізують роботу шлунково-кишкового тракту, інші препарати.

Наскільки збільшилося навантаження на місцеві регіональні центри СНІДу на заході України, які приймали біженців-пацієнтів та пацієнтів-транзитних біженців?

Загалом побільшало, адже загалом у цих регіонах людей із ВІЛ значно менше, ніж на сході, і для цих центрів це була дуже нестандартна ситуація, коли до них приїхала величезна кількість людей.

А чому у них менше людей із ВІЛ? Тому що вони були здоровішими або у них проблеми з обстеженнями?

ВІЛ-інфекція найбільш поширена у великих промислово-розвинених містах. В Україні промисловість зосереджена у Південно-Східних регіонах і перші випадки ВІЛ-інфекції були зареєстровані саме в Одесі, Миколаєві та Кривому Розі.

Це нормально і характерно для всіх країн, що осередки розташовуються в регіонах, де розвинена промисловість, порти, де багато людей. З погляду епідеміології - це сприятливе середовище для поширення низки інфекцій, зокрема і ВІЛ. І ми не маємо фактів, але ми можемо припускати, що коли є така міграція населення, як під час війни, то епідеміологічний процес може змінитися, тому особливо важливо звертати увагу на тестування, працювати з ВПО для того, щоб не допустити зростання захворювання.

Останніми роками ми спостерігали дуже повільне, але зниження кількості нових випадків. Але класично війни створюють сприятливе середовище поширення соціально-небезпечних захворювань. Здоров'я у наших людей зараз не у фокусі уваги, вони опікуються виживанням, перебувають у стресі, відповідно зараз вони менше звертатимуть увагу на такі речі.

Системі охорони здоров'я важливо не перекладати відповідальність на населення, медики мають виявляти ініціативу та шукати можливість мотивувати людей тестуватися. Якщо людина прийшла до лікаря з якимись симптомами, їй потрібно запропонувати тест на ВІЛ. Тим більше, зараз це входить до програми медичних гарантій (ПМГ). У медпрацівників це має бути в алгоритмі, вони повинні тримати це в голові, і це не вимагає жодних супер навичок.

Наскільки медична система зараз забезпечена текстовими системами?

Усі забезпечені. Закупівлі можуть відбуватися за рахунок держбюджету і на первинному рівні входять до пакету медичних гарантій, але багато лікувальних закладів отримують тести за рахунок міжнародних організацій, зокрема, як наша. У нас є 40 партнерських установ, куди ми передаємо тести безкоштовно і люди можуть прийти обстежитися.

Дефіциту тестів немає.

Яка ситуація у Херсоні?

Є інформація від наших партнерів, що на момент деокупації ліків від ВІЛ вони вже не мали. Потрібні ліки вже постачають, але ми знаємо, що людям там довелося на час окупації перервати лікування, якщо вони не мали запасів, ліки просто закінчилися, хоча до початку окупації туди вдалося завести партію, людям ці препарати роздали і кожного був невеликий запас, але він був недостатній на тривалий період. А нової партії вести можливості не було.

 

Як загалом можна оцінити ситуацію з ВІЛ-інфекцією?

Якщо говорити про ВІЛ у світі, то світ далекий від вирішення цієї проблеми. На жаль, емідемія продовжується. Війна в Україні може вплинути на епідпроцес дуже негативно. Потрібно пам'ятати, що простим своєчасним тестуванням ми рятуємо людські життя. Якщо лікування призначається відразу, то вже за два тижні людина перестає бути джерелом інфекції і, таким чином, ми перериваємо ланцюжок поширення.