Ексклюзивне інтерв'ю агентства "Інтерфакс-Україна" з головою представництва ЮНІСЕФ в Україні Муніром Мамедзаде

Текст: Дмитро Кошовий, Максим Уракін

(перша частина)

 

– Від початку повномасштабної агресії Росії минуло вже понад 1000 днів. Ви могли б коротко описати, яку допомогу й на яку суму надав ЮНІСЕФ за цей час Україні та її дітям? Які її основні напрями?

– По-перше, треба зазначити, що, на відміну від багатьох інших гуманітарних партнерів, ми були в країні й до війни. Наш мандат охоплював питання розвитку й гуманітарні питання. Тобто ми вже працювали й були присутні в регіонах, що допомогло нам розгорнути повноцінну роботу з реагування на повномасштабну війну й залучити додаткові ресурси, щоб максимально допомогти дітям.

За цей час нам вдалося мобілізувати для України й сусідніх країн, куди українці почали переміщатися через війну, понад $1 млрд.

Діяльність ЮНІСЕФ у гуманітарному контексті поділяється на два основні компоненти. Перший – це координація всієї гуманітарної допомоги в певних напрямах і секторах: освіти, захисту дітей, забезпечення води та санітарії. Тут ми, крім безпосередньої підтримки ЮНІСЕФ, залучаємо всю гуманітарну громадськість і координуємо ці зусилля.

Другий компонент – це безпосередньо діяльність організації за багатьма ключовими напрямами. Наприклад, надання прямої фінансової допомоги сім'ям і дітям, які евакуюються, або підготовка до зими, зокрема виділення фінансових ресурсів сім'ям на ці цілі. Є також програма з освіти, де ми допомагаємо дітям мати безперервний доступ до освітніх послуг.

У напрямі захисту дітей, окрім захисту від насильства й домашнього насильства, є, наприклад, так званий кейс-менеджмент супроводження дітей, особливо вразливих, якщо вони перемістилися або були вивезені з країни. Відповідно, виникає питання їх реінтеграції.

 

– Дозвольте уточнити: ви сказали, що ЮНІСЕФ опікується питаннями води й санітарії?

– Так, це один з наших ключових напрямів, де ми надаємо пряму допомогу населенню: постачання питної води, гігієнічних наборів, різні види гуманітарної підтримки. Водночас працюємо над великими проєктами з водоканалами, де відновлюємо інфраструктуру для того, щоб питна вода була доступна. Знаємо, що приблизно 3,4 млн дітей мають проблеми з доступом до води й санітарії, особливо гострою є проблема в прифронтових регіонах.

Оскільки з початку весни енергосистема й теплові станції зазнають масованих атак, ми допомагаємо також децентралізації опалювальних систем регіонів, особливо на сході й півдні країни.

Тобто охоплення програмної діяльності у нас дуже комплексне й широке. ЮНІСЕФ має ще вкрай актуальну роботу в Україні з охорони здоров'я. Наприклад, це ментальне здоров'я дітей і підлітків. Якщо діти безпосередньо й не наражаються на ризик воєнних дій чи атак, то навіть елементарно тривоги й постійна відсутність нормального побуту впливає на їхнє ментальне здоров'я. Це один з напрямів, де відбувається велика робота, оскільки 1,5 млн дітей в Україні на сьогодні стикаються з такими проблемами, як депресія, безсоння, тривожність.

Ми також знаємо, що за ці 1000 днів діти провели в укриттях від 2800 до 4800 годин, доки лунають регулярні тривоги. Ці наші оцінки показують масштаб впливу війни на дітей: від початку війни вони провели в укриттях у середньому від чотирьох до шести з половиною місяців. На жаль, є ще й сумна статистика, яку ви теж добре знаєте, кількості вбитих і поранених дітей (на кінець жовтня, за даними УВКПЛ ООН, загинуло 660 і було поранено 1750 дітей – ІФ-У). На жаль, тенденція не покращується: щодня отримуємо новини, трагічні кейси.

Велика кількість соціальної інфраструктури теж була пошкоджена – це і освітні заклади, і лікарні (за даними УВКПЛ ООН, від початку повномасштабної агресії РФ зруйновано 75 медичних закладів і 324 заклади освіти та пошкоджено, відповідно, 587 і 11172 – ІФ-У).

Але загалом ми знаємо, що, попри великий обсяг, робота, яку ми робимо, недостатня. ЮНІСЕФ – це не донорська організація. Щороку ми оголошуємо наш гуманітарний план на наступний рік і визначаємо напрями й пріоритети, за якими треба працювати, і в міру залучення ресурсів розширюємо цю діяльність. На сьогодні в контексті України ЮНІСЕФ має кластерний підхід, коли ми більше покриваємо гуманітарну діяльність на сході й півдні.

Маємо представництва на місцях: регіональні офіси в Харкові, Полтаві, Одесі, Миколаєві, Львові, у Дніпрі найбільший офіс. Завдяки такому представництву, зональному підходу можемо покривати нашу діяльність за різними напрямами. Є також програми розвитку і є програми, особливо в центральних і західних регіонах, де ми провадимо більш системну роботу з місцевою владою, вивчаємо потреби, розглядаємо потреби в соцсекторах, дивимося на потреби дітей, родин, роботи з молоддю тощо.

 

– Згідно з класифікацією ООН, дитина – це до 18 років?

– Саме так.

 

– А скільки, за вашими оцінками, залишилося на сьогодні дітей в Україні?

– У нас таких даних наразі точно немає. Визначаємо кількість дітей, які потребують підтримки, безпосередньо. Статистика не дає нам змоги простежувати ситуацію, враховуючи, що перепис населення був давно (2001 року – ІФ-У), і є також багато переміщених осіб і людей, які залишають країну. Тому дуже складно визначити цю кількість, хоча є наші партнерські організації в системі ООН, які займаються демографічним аналізом. Фонд ООН у галузі народонаселення (ЮНФПА) дає певні цифри, але вони всі спірні.

Ми зустрічалися й обговорювали з Державною службою статистики можливість проведення дослідження, оскільки в багатьох країнах робимо мультикластерне дослідження різних показників серед дітей і жінок. Маємо плани провести таке дослідження з охопленням усієї підконтрольної території України, щоб зрозуміти не лише загальні цифри, а й які саме напрями потребують особливої уваги. Плануємо працювати з урядом у цьому напрямі. Це дослідження покриває цілу низку показників – від дитячої смертності до соціального захисту, питань, що стосуються розвитку в ранньому віці тощо. Загалом наявність якісних даних – один з напрямів, де ЮНІСЕФ зазвичай робить свій внесок.

 

– Ви говорили про гуманітарний план. Відомо, що загалом в ООН є недофінансування гуманітарних програм допомоги Україні. Також стверджують, що із часом залучати кошти стає дедалі складніше через затягування війни й появу у світі інших гарячих точок. Наскільки ця проблема гостра для ЮНІСЕФ?

– Глобально, на жаль, реальність така, що на сьогодні країн, які стикаються з кризою, стає дедалі більше. Пам'ятаю, коли я лише почав працювати в ЮНІСЕФ, можна було буквально на пальцях порахувати кількість країн, де фонд провадив гуманітарну діяльність. Тож маємо планувати й організовувати роботу так, щоб кожна криза була на порядку денному в донорів і партнерів і щоб була відповідна підтримка.

Маємо також розуміти, що потреби на початку повномасштабної війни були іншого характеру, масштаби були інші. Тенденція до зниження пов'язана ще з тим, що ми колективно починаємо більш системно пріоризувати якісь напрями. Наприклад, якщо 2023 року гуманітарний запит з нашого боку і загалом системи ООН і партнерів охоплював усю країну, то цього року він був сфокусований на її сході й півдні. Відповідно, і кількість людей, яку ми націлені були охопити, зменшилася, і запити також.

Водночас хотів би зазначити, що Україна на сьогодні демонструє глобально найкращий показник серед усіх країн, на які ми запитуємо ресурси, хоча вже майже три роки триває війна і ми розуміємо, що є певна тенденція до зниження уваги. Наш запит про гуманітарну допомогу на цей рік на 70% профінансовано, тоді як зазвичай часто понад 50% не виходить залучити. Тож стосовно України ми досі бачимо інтерес і підтримку країн-донорів.

Як ЮНІСЕФ на цей рік ми запитали близько $500 млн – $496 млн, і 70% цієї суми профінансовано. Уточню, що це лише гуманітарна частина, маємо ще програмну діяльність, яка стосується розвитку й відновлення та інших напрямів.

Важливо також зазначити, що в інших країнах час кризи – це зазвичай один, максимум два роки підтримки, а потім гуманітарну діяльність згортають і розпочинають відновлювальну роботу. На жаль, реалії в Україні інші: війна триває майже три роки, і потреби лише зростають, бо що довше війна, то більше вона впливає на дітей, на найуразливіших. Тому коли ми спілкуємося з донорами, з партнерами, говоримо, що потреби в жодному разі не зменшуються, а навпаки.

Наведу приклад зростання потреб у сфері освіти. Ми розуміємо, що з часу COVID-19 уже понад чотири роки діти не ходять до школи й не мають можливості здобувати необхідні навички, розвиватися й спілкуватися з однолітками. Тобто там криза поглиблюється, тому ресурси не повинні зменшуватися, а якоюсь мірою, навпаки, збільшуватися, щоб ми могли надолужити згаяне.

Є досить велика кількість реформ, які були актуальні до війни й за її час посилилися. Якщо говоримо про воду й санітарію, то ще з радянських часів вона не була повністю, скажімо так, реабілітована, а війна поглибила цю проблему теж. Тому наша роль не лише в тому, щоб надати безпосередню гуманітарну допомогу, а й допомогти країні відновитися вже на новому рівні. Бо ми ще говоримо про євроінтеграцію, що треба дотримуватися нових критеріїв, показників і якості роботи.

 

– Тобто можна розраховувати, що на 2025 рік сума гуманітарного плану буде такого ж порядку й масштабу, як і на цей рік?

– Плануємо знизити гуманітарний запит на 20% на наступний рік порівняно із цим роком, але водночас збільшуємо наші плани й запити щодо системної роботи, тобто щодо компонента мандата, який стосується розвитку, куди входять і питання системи соціального захисту. Тобто наразі чітко розмежовуємо, що є гуманітарною діяльністю – порятунком життя, а що – елементами нашої роботи з розвитку.

Коли ухвалюють рішення про евакуацію дітей і сімей з дітьми, ми запускаємо механізм одноразових виплат кожній родині, супроводження їх після переселення – це гуманітарна діяльність. Надання питної води на Донеччині, де серйозні проблеми з водопостачанням, доступ до базових послуг – це також гуманітарна діяльність.

Водночас багато іншого, наприклад реформа соціального захисту або розгляд можливостей підвищення рівня освіти, підготовки вчителів, реформування інтернатних закладів для дітей – усі подібні системні питання, які входять до нашої країнової програми, це вже частини компоненти розвитку й відновлювальної роботи.

Нашу країнову програму затверджено у вересні цього року на наступні п'ять років. Вона покриває і гуманітарні напрями, і питання розвитку, підтримки країни в інтересах дітей у процесі євроінтеграції та питання нормативного характеру – адвокація з урядом для того, щоб змінити якесь законодавство.

ЮНІСЕФ, крім перерахованих, має ще мандат представляти інтереси дітей на політичному рівні. Це питання, що стосуються їхніх прав та інтересів на місцях і на національному рівні, наприклад інклюзія дітей з інвалідністю, гендерні питання. Такі системні питання вирішуємо за рахунок досліджень, доказової бази.

У межах цієї діяльності нещодавно з нашою допомогою підготовлено й ухвалено стратегію з інклюзивної освіти. Також ухвалено законопроєкт про шкільну освіту, який ми допомагали розробити.

 

– Як батько трьох дітей віком від 7 до 17 років змушений погодитися, що з освітою в Україні є проблеми, хоча на те є багато об'єктивних причин. Що ЮНІСЕФ пропонує робити в такій ситуації? Які пріоритетні форми й напрями допомоги ви вибрали?

– Сьогодні рівно рік з мого призначення в країні. За цей час я побував у 17 областях, був разів шість у Харкові, у Херсоні, бачив ситуацію на власні очі. Тому навіть якщо війна закінчиться сьогодні, є низка довгострокових питань, які потребуватимуть великих зусиль і від уряду, і від партнерів, зокрема ЮНІСЕФ. І один з таких ключових напрямів – це освіта.

Нас дуже турбує, що в COVID-19 усі перейшли на дистанційну освіту. Від цього постраждала якість освіти не лише з академічного погляду, а й у частині спілкування дітей, розвитку соціальних навичок. Тому бачимо у сфері освіти низку пріоритетів. Один з них – надолужити згаяне з погляду академічних навичок. У цьому плані працюємо з Міністерством освіти і науки, щоб визначити системний підхід так званих catch up класів – надолуження освітніх втрат. Особливо це актуально в прифронтових регіонах, бо там здебільшого діти взагалі не ходять до школи. Ми створюємо центри, куди хоч іноді діти можуть приходити й отримувати додаткові класи, доступ до комп'ютера. Цифровий розрив серед дітей є, не кожна сім'я, не кожна дитина може дозволити собі комп'ютер, тому дистанційна онлайн-освіта цього питання повністю не вирішує.

Якщо цей перший компонент стосується контентної частини, то другий компонент – забезпечення укриттів, води й санітарії, опалення, електроенергії, побутових умов у школах, шкільного харчування – нібито допоміжний, але доки не розв'яжемо цих нагальних проблем, не зможемо повністю повернути дітей за парти. У цьому процесі також безпосередньо беремо участь і допомагаємо. Наприклад, допомогли створити й реабілітувати 144 укриття на місцях, і 45 тис. дітей з нашою допомогою змогли повернутися до шкіл і дитячих садків.

Сподіваємося, що діти вимушених переселенців зможуть піти навчатися в школах за місцем їхнього прибуття, але досі багато з них залишається у своїх школах. Тому ініційовано коаліцію, у межах якої ми почали запрошувати донорів і партнерів надавати гаджети школам і допомагати в доступі до дистанційної освіти. ЮНІСЕФ надав близько 100 тис. гаджетів у регіонах, спільно розподіляючи їх з міністерством і місцевою владою по школах. Поки що можливості лімітовані, але на перспективу є наше з партнерами бажання більше інвестувати, щоб можна було надати обладнання всім дітям.

Далі говоримо про те, що для повернення дітей до повноцінного освітнього процесу знадобиться також допомога фахівців з ментального здоров'я та психосоціальної підтримки. Бо прогалина в освіті, війна і багато проблем, пов'язаних з нею, є додатковими перепонами до того, щоб діти могли повністю розвиватися й рухатися далі.

Ми навчатимемо шкільних психологів. Є національна програма з ментального здоров'я, у рамках неї працюємо за трьома компонентами. Перший – у сфері соціального захисту за рахунок базових послуг на місцях: у центрах життєстійкості в місцевих громадах уже включено компоненти ментального здоров'я як базові послуги. Батьки можуть звертатися туди, якщо виникають якісь проблеми з ментальним здоров'ям, там вони отримують підтримку, ми проводимо тренінги для них.

Другий компонент – охорона здоров'я, де готуємо фахівців саме з ментального здоров'я серед дітей і підлітків, співпрацюємо з українськими вишами, щоб готувати таких фахівців.

І третій компонент – це робота в школах, це безпосередньо навчання фахівців, і не лише психологів, а й учителів, щоб вони могли розпізнати всі ці елементи тривожності й за потреби спрямовували особливо тяжкі випадки у сферу охорони здоров'я, а базову допомогу надавали в школі.

Це програма з ментального здоров'я, яку зараз запускаємо, – дуже системна, особливий акцент буде на школах, які відкриваються майже через чотири роки. Нагадаю, за нашими підрахунками, щонайменше 1,5 млн дітей стикаються із цими проблемами в Україні.

У нас уже реалізується низка ініціатив: є точки "Спільно", зокрема на залізничних вокзалах, у регіонах є мобільні бригади, які надають допомогу сім'ям, є програма домашнього візитування, коли в сільській місцевості медичний персонал відвідує вдома і надає підтримку – і всі вони інтегровані.

Є й глобальні ініціативи. Наприклад, маємо зі Spotify співпрацю щодо ментального здоров'я: там є адаптовані подкасти, які можна послухати.

У Міжнародний день ментального здоров'я, 11 жовтня, ми також запустили в межах ініціативи "Ти як?" платформу, де на 365 днів можна розробити індивідуальну програму з ментального здоров'я: ви можете на кожен день отримати якісь конкретні поради щодо ментального здоров'я – як розпізнати (проблеми), як поводитись.

Таких ініціатив та інструментів багато, бо зараз нове покоління спілкується й дуже багато інформації отримує через соціальні мережі. Намагаємося використовувати ефективно цей простір. Звісно, ми не завжди згодні, що він найефективніший, але реальність така, що є певна стигма довкола ментального здоров'я, тому намагаємося ці бар'єри зруйнувати, щоб люди більше зверталися, більше просили про підтримку. Для цього також є різні гарячі лінії – загалом дуже багато робиться. Як я вже зазначав, якщо навіть війна сьогодні закінчиться, вона залишить глибокий слід у ментальному здоров'ї на кілька поколінь, і нам треба буде із цим на багато років уперед працювати. Особливо сьогоднішнє покоління дітей, які стали свідками цього жаху, бомбардувань, безсонних ночей тощо – це ж усе позначиться не лише в суто емоційному, а й психічному плані. Це вплине і на відновлення всієї країни, на економіку й працездатність цього нового покоління. Тому питання людського капіталу ми скрізь позначаємо як ключове з погляду роботи в країні й на перспективу.