Ігор Гулий,  український театральний режисер, з 2021 року директор - художній керівник Київського академічного театру ляльок

 

 

Про благодійні вистави у бомбосховищах, роботу театру в умовах повномасштабного вторгнення, велику місію культури і те, чому театр ляльок – це не тільки про дітей.

 

Початок

Діалог з помічницею директора вранці 24 лютого 2022

[24.02.2022 7:03] Ось тепер, напевне, сьогодні вистави не буде… Мабуть треба написати в ФБ

[24.02.2022 7:21] Я її відмінив, точніше переніс. Я в театрі, коли шо

[24.02.2022 10:43] Я ще трохи і приїду

[24.02.2022 12:13] Сиди вдома

Чи могли ми передбачити тоді, наскільки доведеться "перенести" виставу, або наскільки безпечно чи небезпечно їхати в театр під обстрілами? Зовсім ні.

Згадуючи події того дня, та й декількох наступних тижнів, я розумію, що ми діяли майже навпомацки і живилися самою лише надією. Війна в Києві не траплялася вже вісімдесят років, і я без перебільшення можу сказати, що буквально ніхто з керівників культурно-мистецького сектору не уявляв собі, як саме треба діяти в подібних умовах. І це було помітно – кожен керівник приймав рішення на свій розсуд. Хтось їхав з міста, а хтось і з країни, хтось шукав можливості рятувати свій заклад, хтось шукав способів убезпечити співробітників тощо.

Для мене і моєї команди видавалося критичним забезпечити наших працівників засобами для існування на найближчі тижні, адже ми не розуміли, що станеться далі, як "лихорадитиме" банківську систему, коли повернеться можливість працювати.

Саме тому 24 лютого я, замість виїжджати з міста, поїхав в центр, на Грушевського, у наш "замок на горі".

Поїхав не лише я, частина адміністрації також з’явилася для того, щоб закрити нагальні потреби, зокрема – перерахувати заробітну платню всім співробітникам, закрити важливі юридичні та бухгалтерські питання, повідомити співробітників про ситуацію та подальші плани адміністрації, надати контакти, за якими вони могли б звернутися по допомогу.

Я розумію, на перший погляд може здатися, що я вихваляюся злагодженими діями своєї команди, проте на той момент здавалося зовсім інше – ці дії, рішення, спільна робота допомогли нам впоратися із власним переживанням, острахом, невпевненістю. Як то кажуть, очі боялися, а руки робили. І я досі вдячний усім, хто у ті дні залишився в Києві та приєднався до мене.

Березень

Залишилося нас, як виявилося, небагато – значна частина співробітників театру виїхали або в безпечніші місця в Україні, або навіть за кордон. Проте ті, хто лишився, не могли довго сидіти, склавши руки.

Ми театр. А жоден працівник театру не уявляє собі, щоб театр не працював. Обстріли, комендантська година, порожнє місто, в якому, здавалося, майже не залишилося дітей – ми всі розуміли, що працювати в нормальному штатному режимі шансів у нас немає. Але ж воно муляє.

До мене прийшли актори. Ті, хто залишився, або на той момент вже повернулися в місто. І вони хотіли "щось робити". Моїм завданням, як директора-художнього керівника, було вирішити, що саме.

Відповідь знайшлася доволі швидко завдяки одній з наших акторок-волонтерок. Насправді не всі діти поїхали з міста, не всі батьки змогли їх вивести. І ці київські діти на момент нашого першого колективного збору вже три тижні майже безвилазно сиділи по бомбосховищах.

І, як неважко уявити, вже буквально дерлися по стінам цих бомбосховищ від нудьги.

Від дертя по стінах дітей туди ж, в свою чергу, лізли і батьки. Можна собі уявити – в країні повномасштабна війна, місто обстрілюють, нічого незрозуміло, і тут ще двадцять кіндерів від 0 до 14 років "варяться" з нудьги без шкіл, садочків, курсів та прогулянок. Випробування для психіки ще те.

Це робота для супермена, подумали ми, і заходилися шукати можливостей розважити дітей. За охочими запросити нас до бомбосховища справа не забарилася, залишалося придумати, яку і як везти до них виставу. Адже нам було потрібне щось компактне. Виставу знайшли і почали репетирувати, бо ж не всі актори були в країні, тож довелося відновлювати слова по пам’яті і навчати тих, хто був у доступі.

Квітень 2022

Як би не було – вже 2 квітня 2022 року Київський Академічний Театр Ляльок першим із київських закладів дав благодійну виставу у бомбосховищі – на станції метро Героїв Дніпра.

Оце була прем’єра так прем’єра. Простеньку виставу на двох акторів і з декораціями з десяти кольорових коробок та стола зустріли як бродвейський шедевр. Діти були щасливі, батьки посміхалися, журналістів і телевізійників було більше, ніж часто буває на офіційних прем’єрах у театрі.

Якщо до цього моменту у когось могли бути сумніви щодо того, чи на часі зараз розваги, то після 2 квітня ми вже не сумнівалися. Всі ці вистави були дуже важливі і потрібні. Як джерело натхнення, як розрада, як спосіб дати дітям щасливе дитинство.

Тому "Мистецький десант КАТЛ" продовжив шукати способи іти до глядачів, оскільки поки що глядачі не мали змоги потрапити до нас. За 2022 рік ми зробили ще 15 вистав: в лікарнях, на фестивалях, в осередках ТРО, в таборах для дітей-переселенців. Навіть поставили "на підборі" (з того, що було) виставу для дорослих, "Хедлайнер" (режисер - Дмитро Драпіковський, драматург – Вєста Гунченко), під час показів якої зібрали гроші на підтримку ЗСУ.

Також ми шукали способи вийти онлайн і зробили це: в колаборації з мобільним оператором lifecell випустили три "сезони" проекту "Халабуда", а також записали декілька вистав для стримінгового сервісу Dramox.

В жовтні 2022 року ми нарешті змогли обладнати в приміщенні театру найпростіше укриття і знову відкрили сцену для глядачів. Але роботу "Мистецького десанту" не припинили. Ми і досі продовжуємо робити благодійні вистави - і на виїзді, і у нас в театрі – і зупинятися не плануємо.

Озираючись назад

Всі події, що відбулися і відбуваються з нами, підсвітили для мене театр і його місію з нового боку. Я побачив, наскільки насправді важлива наша робота, і наскільки ми потрібні і дітям, і дорослим. Рік тому я шкодував, що мені випала доля керувати театром у настільки буремні часи, але зараз я навіть вдячний долі за такий виклик.

Зараз ми стабілізувалися і працюємо хоча й у не довоєнному режимі, проте ефективно. Вже презентовано дві великі прем’єри і ми працюємо над новими. Репертуар театру оновлюється, відновлюються класичні вистави. Ми вже вийшли на показник 8-9 вистав на тиждень, і, найголовніше – на всі ці вистави майже ніколи не залишається вільних місць. А які ще докази потрібні?

Мистецтво надихає і дарує полегшення, і я щасливий бути частиною цієї великої справи.