Як Україна втрачає науковців. Чи не втратимо науку?

15:46, 07.01.2026 9 хв читати

Володимир Хаустов, вчений секретар державної установи “Інститут економіки та прогнозування НАН України”, заслужений економіст України, кандидат технічних наук.

Як відомо кадри вирішують все. Це не пуста фраза, адже в науці, де підготовка кадрів триває інколи десятиліттями, майбутнє країни визначає наявність кваліфікованих дослідників.

Після розпаду СРСР, де науковці займали почесне місце в ієрархії професій, Україна отримала одну з найбільших дослідницьких систем Європи. Наукова школа часів УРСР була відома своїми передовими технологіями та проривними ідеями. Згодом, у перші роки незалежності, почались зміни структури економіки. Якщо у 1991-1995 рр. частка промисловості у ВВП перевищувала 40%, то у 2024 р. вона знизилась до 19,0%, а сфера послуг набула провідної ролі, зрісши з 40% до понад 70%.

Економічні проблеми країни і трансформація економіки призвели і до скорочення фінансування науки. Динаміку цього скорочення наведено нижче:

 Таблиця 1. Динаміка витрат на наукові дослідження і розробки у 2010-2023 рр.

Частка витрат на науку у внутрішньому валовому продукті (ВВП), починаючи з 2010 року, неухильно знижувалася і в останні роки скоротилася до 0,33%. Ще в 2017 році Світовий банк зазначав, що “..існуюча інноваційна політика та відповідне державне фінансування не відповідають критичним потребам української національної інноваційної системи”. Суттєве зменшення обсягів фінансування призвело до зникнення ряду наукових установ (НУ) та падіння престижу наукової праці. Молодь не йде в науку через низькі зарплати та низький статус вченого. Інакше бути не може при посадовому окладі старшого наукового співробітника в НАНУ – 13 тис. 034 грн.

Все це призвело до посилення міграційних процесів, зменшення кількості науковців, втрати можливостей відтворення кадрового потенціалу. Чисельність персоналу у сфері досліджень і розробок (ДіР) скоротилась у 7 разів: з понад 400 тис. осіб у 1991 році до 63,8 тис. у 2024. Нижче можна побачити динаміку чисельності персоналу, зайнятого виконанням ДіР.

Рис.1. Динаміка чисельності персоналу, зайнятого у сфері ДіР в Україні

Таблиця 2. Динаміка чисельності персоналу, зайнятого у сфері ДіР в Україні

Період різкого скорочення виконавців у галузі ДіР (1991-1999 рр.) характеризується падінням фінансування. Далі у 2000-2008 рр. дослідницький персонал стабілізувався на рівні 200 тис. осіб. Фінансова криза призвела до прискорення негативних тенденцій у динаміці виконавців ДіР. Потім додалися анексія Криму та частини східних областей та війна. У 2024 р. в доповіді ЮНЕСКО «Analysis of war damage to the Ukrainian science sector and its consequences», зазначено, що у результаті агресії рф  12% науковців були змушені емігрувати або переміститися всередині країни. З них 6,3% були змушені емігрувати до інших країн, 5,5% стали внутрішньо переміщеними. Близько 30% усіх науковців стали працювати віддалено. Тобто відбувся “відток мізків” з науки. За деякими даними понад 20 тисяч працівників ДіР були тимчасово переміщені або покинули Україну у 2022 році. Так до традиційного відтоку наукових кадрів додались втрати, пов’язані з війною. Зміни в структурі науки призвели і до зникнення раніше масової категорії конструкторів і технологів. Відновлення України буде відбуватися через інвестиційні проекти, які будуть вимагати величезної кількості конструкторської і технологічної документації, яку готувати вже нікому.

Таблиця 3 показує, що крім зниження чисельності науковців відбуваються і процеси старіння науки. І самою наймасовішою віковою категорією науки є вчені у віці понад 65 років. Вчені віку від 55 років складають близько 40% науковців.

Табл.3 Кількість дослідників, задіяних у виконанні ДіР, за віком

Ситуація з кадрами в науці така, що її можна описати словами Ернеста Гемінґвея «Не питай, по кому б’є дзвін, бо він б’є по тобі». А без кадрів не буде і науки.

В структурі фінансування науки найбільша частка зосереджена в бізнес-секторі – 59,9%, у державному секторі вона становить 33,4%, секторі вищої освіти – біля 6,7% витрат. По персоналу, частка державного сектору становить 49%, бізнес-сектору – 34,6%, вищої освіти – 16,4%. Наукові установи та ЗВО знаходяться переважно у державній власності. Дослідження у ЗВО не є ключовим видом діяльності і здебільшого відокремлені від викладання.

Основними каналами державного фінансування є МОНУ, галузеві академії та Національний фонд досліджень України. Ще одним з джерел є іноземний сектор. У довоєнний період на іноземні джерела припадало 20-25% обсягу фінансування ДіР в Україні. В умовах війни закордонні партнери активізували грантове фінансування.

Протягом багатьох років українська наука безуспішно намагається встановити зв’язки з бізнесом внаслідок відсутності комплексної політики, спрямованої на підтримку такої співпраці. Однак ці зусилля часто є фрагментарними, короткостроковими та недостатньо інтегрованими в національні інноваційні та промислові стратегії. Відсутність координації між НУ, бізнесом та держорганами перешкоджає розвитку інноваційної системи.

Ще однією особливістю української науки є практично повна відсутність фінансування науки з регіональних джерел, що незрозуміло, оскільки відбувається децентралізація і суттєве збільшення бюджетів громад, яке не використовується  на регіональну науку. Виходить, що про науку місцева влада нічого не знає і використовувати її не хоче.

Негативні зміни стану кадрового потенціалу української науки терміново потребують втручання держави з метою стабілізації та подальшого зменшення цих впливів. Державний орган, відповідальний за розвиток науки – Міністерство освіти і науки, ці тенденції відслідковує і робить спроби змінити ситуацію.

Так нещодавно МОН підготувало Концепцію підтримки та розвитку кадрового потенціалу сфери наукової і науково-технічної діяльності «Національна система дослідників України» (НСД) і Кабінет Міністрів України її затвердив. Концепція «спрямована на визначення, визнання, підтримку та промоцію найкращих українських наукових та науково-педагогічних працівників, що мають видатні результати у науковій і науково-технічній діяльності та зробили вагомий внесок у розвиток науки країни, та надання в подальшому їм індивідуальної фінансової підтримки». Причому підтримка буде надаватись науковцям, на підставі анкет, незалежно від їхньої поточної спроможності здійснювати дослідження.

Запропонована НСД створюється на основі рейтингового оцінювання досягнень науковців з  подальшим додатковим фінансуванням кращих дослідників. Але розподіл грошей на основі анкет між обмеженою кількістю науковців, як це по суті пропонується не є раціональним.

Набір показників для визначення кращих, в основному дублює показники державної атестації установ. Як буде проводитися узагальнення, як будуть враховуватися особливості різних наукових дисциплін – незрозуміло. І як, наприклад, можна порівнювати представника фундаментальної науки з вихідцем з галузевої або фізика-теоретика та юриста? Ще – різні функції, які вчені виконують у наукових колективах: хтось генерує ідеї, хтось проводить експерименти тощо.

Також при підтримці індивідуальних науковців повністю нівельовані місце і роль творчих колективів, інфраструктурно-інформаційного забезпечення. Науковець працює не сам по собі, а в складі колективів з своїми функціями.

Застосування механістичних підходів до рейтингів буде сприяти в першу чергу підтримці вчених з багаторічною роботою у науці, та керівників (вони мають кращі публікаційні показники, зокрема завдяки можливостям співавторства та «тривалості» наукової роботи). Підходити до всіх з однаковими вимогами неможливо. Тому загальне рейтингування вчених України є штучним заходом. У розвинених країнах подібні рейтингування не проводяться. Ідея розподілу коштів між науковцями на основі рейтингів не  нова. В Україні була спроба створити подібне у Львівській області. Згадки про її  наслідки відсутні.

Інший приклад підтримки науковців на національному рівні – це Мексика, де НСД діє з середини 1980-х., як реакція на масову еміграцію науковців до США. Оцінити ефективність функціонування цієї системи важко, тому що крім неї уряд застосував і інші стимули, зокрема різноманітні грантові програми. Але рівень еміграції вчених з Мексики залишається високим і результати впливу створення НСД незрозумілі для ініціаторів. Інші країни Латинської Америки з подібною проблемою, не стали вводити це у себе.

Україні ж потрібні рішення, які будуть не копіюванням чужих моделей, а відповіддю на власні виклики. Для подолання кадрових проблем науки України необхідно:

1. Неухильно виконувати положення Закону України «Про науку і наукову діяльність» з рівнем фінансування науки в 1,7% ВВП.

2. Зробити наукову роботу престижною, в рази піднявши науковцям зарплати, що забезпечить конкурентоспроможність української науки.

3. Забезпечити прийнятне базове фінансування НУ і суттєве фінансування на конкурсній основі, а також часткове фінансування регіональних установ науки і освіти з місцевих бюджетів.

4. Створити і запровадити механізми фінансування регіональної науки, направленої на вирішення регіональних проблем, з бюджетів громад.

5. Запровадити низки спеціалізованих конкурсів різного рівня (національних, регіональних, відомчих тощо), в тому числі і спільно з іноземними партнерами, де замовниками виступали б органи держаної влади на національному рівні, регіони і приватні компанії для вирішення пріоритетних проблем. Що приведе до фінансування наукових колективів за роботу по актуальних проектах, а не окремих вчених з отриманням ренти за анкети.

6. Допускати до участі в конкурсах на проведення досліджень за бюджетні кошти тільки організації з «Реєстру наукових установ».

Сьогодні українська наука стоїть на межі виживання. Без системних дій з боку держави та суспільства ми ризикуємо втратити інтелектуальний капітал, необхідний для відбудови й модернізації країни.

Джерело: Інформаціно-аналітичний центр Experts Club.