Відмовитись від жертовності та бідності
Сергій Дідковський, PR-стратег та спеціаліст з розвитку бізнесу
У 2026 нам спробують продати майбутнє в трьох словах: перемир’я, кордони, гарантії. Це важливо. Але якщо на цьому зупинитись — це не мир. Це пауза.
Бо війни виграють не тільки на лінії фронту, а також там, де народжується ресурс — у капіталі, у довгій ліквідності, у довірі до правил. У нормальній економіці, яка працює попри сирени.
Мирні рамки, дедлайни, “вікна можливостей” — це нормальна мова великих держав. Ненормально інше. Коли Україна заходить у ці рамки без власної економічної архітектури та бачення економічного зростання.
Тоді ми звучимо як людина, яка каже: “зупиніть бійку, а далі я якось розберусь, де жити і що їсти”.
Я хочу, щоб у 2026 Україна говорила як суб’єкт угоди. Не тільки “що ми не віддамо”. А й “як ми фінансуємо оборону, науку, технології, освіту, і як запускаємо зростання”.
Європа вже обговорює і тестує конструкції, де заморожені російські активи можуть перетворюватися на довгий фінансовий коридор для України на 2026–2027. Це важливий зсув мислення: репарації перестають бути “колись потім” і стають інструментом воєнного часу.
Але є одна річ, яку неприємно говорити вголос. Довгі гроші не рятують, якщо країна витрачає їх на проїдання. Бо проїдання — це політика бідності. Якщо бідна людина виграла в лотерею, то вона ніколи не інвестує виграш. Вона наїсться делікатесами, одягнеться в бренди, купить автомобіль. Тобто — витратить гроші “на зараз”, а не “на створення персонального і заможного майбутнього”.
Європейська підтримка вже працює як контракти — плани, структурні маяки, транші, вимоги до проведення реформ в Україні.
Це дисциплінує і дає прогнозованість. І це добре.
Але ніхто замість нас не проведе реформи (справжні, а не демонстративні)
Я ось так думаю.
Мій перший пункт “термшіта”, вибачайте за англіцизм, — суверенний фонд як інституція.
Навіщо він потрібен? Щоб акумулювати та інвестувати довгі джерела доходів держави — від активів, дивідендів держкомпаній, частини репараційних механізмів.
Щоб інвестувати в те, що дає вектор для зростання економіки: енергетику, оборонку, логістику, технології, науку, освіту. І щоб у фонду було незалежне управління, жорсткий аудит і табу на “латання бюджету”.
Норвегія стала багатою не тому, що знайшла нафту. А тому, що відділила фонд від політичної спокуси “витратити зараз”. Нам потрібен такий самий запобіжник, тільки заточений під війну.
Друга річ — ринок капіталу. Бо поки в нас немає повноцінного ринку, ми приречені на три “інвестиції”: хаотичну забудову, мільйони кав‘ярень та салонів краси, банківську монополію на гроші і втечу капіталу.
Ринок капіталу — це інфраструктура суверенітету. Він збирає внутрішні заощадження і направляє їх у продуктивність праці, у технології, у освіту.
Так, військові облігації важливі. Але без ринку капіталу це інструмент “на зараз”, а не система “на десятиліття”. І ще одна річ: ринок капіталу дає українцям у світі нормальний легальний вхід в Україну через інвестиції.
А щоб це працювало, потрібні правила. Захист міноритаріїв. Прозорість емітентів. Інституційні інвестори. Біржова інфраструктура. Без цього “довгі гроші” не з’являються, як би сильно ми їх не хотіли.
Не хочу займати багато вашого часу, тому за бажанням почитайте про роль Франкфуртської та Токійської біржі у повоєнному відновленні Німеччини та Японії.
Третя річ — довгі кредити для малого і середнього бізнесу. МСБ не витягне 2026 на коротких і дорогих грошах. Бізнес не росте на кредиті “на рік під ставку, від якої хочеться плакати”. Нам потрібні 7–10 років під ставку, яка дозволяє інвестувати.
Такі моделі існують. У Німеччині розвиткові програми і гарантії робить KfW.
У США малий бізнес давно підтримує SBA через гарантування кредитів. Принцип один і той самий — гарантійний шар знижує ризик. Нижчий ризик дає дешевші гроші.
Дешевші гроші запускають інвестиції. Інвестиції дають податкову базу. Податкова база дає ресурс на оборону і на соціалку.
Без цього ми будемо красиво говорити про підприємництво і паралельно його вбивати.
І останнє. У війні держава інстинктивно хоче більше контролю. Це природно. Але країна виживає там, де більше свободи для економіки. Лібералізація — це менше винятків і дозволів, менше “рент” і дрібного шантажу. Більше захисту власності й контрактів. Більше швидких процедур, які не змушують людей ходити по колу.
Це зменшує вартість підтримки для союзників. І збільшує готовність інвестора ризикнути.
В свою чергу нам, варто відмовитись від позиції вічної жертви та вікових бідняків. Бо досі стратегія бідкання та колективної жертовності не привела нас до великих економічних досягнень.