Едуард Мкртчан, офіцер взводу тактичної підтримки батальйону ТОР УПП у Києві, інвестиційний експерт

 

Польська блокада кордону засвідчила вразливість і недосконалість української економіки. Насамперед – ризикованість ставки на крупнотоварне аграрне виробництво, із розрахунком на сировинний експорт. У 2021 році, останньому перед початком великої війни, сільське господарство згенерувало більше 10% ВВП – найвищий показник серед усіх секторів економіки. А також – найбільшу частку загального експорту України – близько 41%. Для порівняння, внесок у ВВП підприємств гірничо-металургійного комплексу 2019-го склав 5,2%, а разом із суміжними галузями – 9,6%,

Модель агрохолдингів – "one way ticket". І цей квиток – не до ЄС

Чинна аграрна модель дозволяє залучити до країни певні обсяги валюти, але водночас – позбавляє країну інноваційних перспектив, є згубною для розвитку  місцевих громад і неприйнятною для держав-сусідів. Це підтвердила вже перша прикордонна криза. Помилково пояснювати її виключно політичними маневрами Польщі чи маніпуляціями Кремля. Ці чинники реальні і вагомі. Але глибинні причини – інші.

Слабкість української позиції в аграрному протистоянні з Польщею й іншими країнами ЄС обумовлена не лише війною і конкурентною боротьбою, але й браком всередині країни такого явища як "фермер". І загалом – слабкістю сектора середнього бізнеса, дії якого впливають на внутрішню політику і визначають пріоритети зовнішньої.

Польське бачення конфлікту у вигляді протистояння своїх фермерів і наших олігархів частково слушне. Звісно, це не виправдовує наругу над українським зерном і порушення прав наших перевізників. Втім, попри це у Польщі станом на 2020 рік зареєстровано 1.3 млн фермерських господарств. Натомість у нас, за словами голови Всеукраїнського конгресу фермерів Івана Слободяника, – лише 32.5 тисяч статистично активних фермерських господарств. Тобто в 40 разів менше. При тому, що значна частина з них ледь жевріє через тиск монополістів. 

Поза сумнівами Європейська комісія "відрегулює" ситуацію в інтересах саме польських та інших європейських аграріїв. Процес узгодження позицій вже анонсували в ЄК та заступник очільника МЗС Польщі Анджей Шейна. Нам може не подобатися, але для ЄС інтереси мільйонів своїх фермерів – важливіші за інтереси наших 120 агрохолдингів, які, власне, формують аграрний експорт.

Україні важливо усвідомити, що модель крупнотоварного виробництва із кількома десятками вертикально інтегрованих холдингів – "one way ticket". І той квиток – не до ЄС. Це – курс на примітивну економіку, із браком робочих місць, інноваційним занепадом і соціальною деградацією. Також це – невичерпний конфлікт із європейськими фермерами. Без його вирішення Україна не наблизиться до справжньоъ інтеграції до ЄС.

Реальність життя в ЄС переплетена вузлами економіки та поваги до людської гідності. Там існують певні запобіжники щодо так званого чистого бізнесу, які обтяжують соціальною відповідальністю. Фермери там – не просто виробники зерна, овочевого соку чи сирів. Це – важлива суспільна верства, що утверджує цінності. Серед них – право на власну справу, економічне лідерство, соціальна самоорганізація…

Місія європейського фермера – продовольча безпека громади і країни, впорядкування побуту на території і соціальні гарантії для зайнятих у галузі. Тобто первинне – забезпечити продовольчі потреби країни, заплатити персоналу гідні зарплати, а громадам – чесні податки. Надлишки продукції зазвичай експортують. Але це – не надмета, оскільки пріоритетом є відрегульований, захищений внутрішній ринок.

В Україні інший соціальний ґрунт. Замість інституту фермерів у нас – система мікроорендарів, які здають ділянки агрохолдингам, а також – наймитів, які їх обробляють. Ця соціальна модель ближча до кріпосного ладу, аніж до європейської демократії. Тому, замість самоорганізації середнього класу, створення робочих місць і наповнення місцевих бюджетів, спостерігаємо тотальне виснаження і знелюднення територій.

Децентралізація, фермерський рух і Food-Tech

В українських реаліях існують "опції", в принципі неприпустимі для ЄС. У нас монополісти ігнорують соціальний розвиток, ухиляються від податків, виводять кошти в офшори, встановлюють принизливі заробітну та орендну плати, ігнорують екологічні норми... І через це – отримують мінімальну собівартість, формуючи потік дешевої сировини для внутрішнього і зовнішнього ринків.

Такі підходи добивають вітчизняних фермерів і провокують конфлікти з іноземними. І одні, й інші – соціально відповідальні перед громадами і в принципі не здатні конкурувати з глобальними виробниками. Різниця між польськими і українськими фермерами лише у тому, що перші є чинником внутрішньої політики і мають захист держави, а другі – позбавлені у своїй країні впливу, який перебрали агрохолдинги.

У передвоєнне десятиліття політика децентралізації дещо збалансувала економічний розвиток країни. Зростання бюджетів і повноважень територіальних громад похитнуло, хоча, звісно, не врівноважило домінування важкої індустрії та крупнотоварного агросектору.

Але з лютого 2022-го країна перетнула цю межу. За час війни втрачено стратегічні металургійні, машинобудівні, енергетичні та аграрні активи, які значною мірою формували національний ВВП. Відновлювати їх, зокрема промислові гіганти, у первинному вигляді недоцільно з економічних і безпекових міркувань.

Очевидно, що майбутнє – за компактними, інноваційними, територіально розосередженими виробництвами. Які будуть забезпечувати економічний розвиток у громадах, але через відносно незначні масштаби не вважатимуться пріоритетними ракетними цілями.

Якщо акцентувати на агросекторі, то галузь вимагає децентралізації і технологізації у напрямку Food-Tech. Для розуміння, у 2021 році з $27.7 млрд аграрної експортної виручки позиція "готові харчові продукти" склала тільки $3.8 млрд. А, до прикладу, низькомаржинальні продукти рослинного походження, жири та олія – $22.5 млрд.

Для балансування цих показників необхідно застосовувати до латифундистів норми антимонопольного законодавства, стимулюючи їх до розукрупнення і інвестування у локальні переробні підприємства. Адже до війни агрохолдинги практично монополізували державну підтримку агросектора. На 10% найбільших підприємств припадало 70–80% цільових бюджетних коштів. Необхідні також зміни в законодавство у сфері земельних відносин та оподаткування сільського господарства.

У ЄС домовляються зі "своїми". Природа українських латифундистів їм "чужа"

Війна виявила слабкі місця моделі агрохолдингів, чинної останні 30 років. Ідеться про розірвані логістичні ланцюги, екологічні катастрофи на гігантських тваринницьких комплексах, блокування ринків збуту... Натомість фермери й особисті селянські господарства виявилися стійкішими у забезпеченні виробництва і постачання локальних ринків. Це пояснюється відмінною від агрохолдингів природою. Великі виробники працюють заради прибутку, а дрібні – забезпечують власне існування. Тому здатні існувати навіть в умовах збитків.

Мм маємо колосальні можливості для розвитку малих і середніх виробників на внутрішньому ринку, які ще більше зростуть після війни. Ці підприємства ставатимуть економічними якорями громад, якщо зможуть братися за переробку, зберігання і збут вагомої частини зібраного на своїй території урожаю. Перспективним виглядає розвиток локальних брендів органічної та крафтової продукції. Це – ніша саме для фермерських господарств.

Після війни існуватимуть два імовірні сценарії розвитку галузі: відновлення старої структури чи її оновлення. "План-Б" має забезпечити можливості для всіх суб’єктів, справедливий доступ до ресурсів і логістичної інфраструктури. Це потребує інституційної підтримки, системи стратегічного планування, моніторингу та аналізу даних. А також – запровадження європейської моделі управління розвитком сільських територій, створення інститутів, що забезпечують суб’єктам малого й середнього бізнесу доступ до ресурсів і збуту.  

У ЄС почнуть чути українські аргументи, якщо ми будемо сповідувати європейські цінності і правила. Там домовляються із собі подібними. Українські латифундисти для них – чужі. Через це ми поки програємо польським, словацьким чи угорським фермерам. Аби вигравати, маємо розкрити всередині країни потенціал своїх фермерських господарств. Долучити їх до створення суспільних благ і локального розвитку. І цим посприяти адаптації України до стандартів ЄС.