Эксклюзивное интервью мэра Дрогобыча Тараса Кучмы в рамках совместного спецпроекта информационного агентства "Интерфакс-Украина" и Фонда Восточная Европа "Опыт громад". Его цель – показать лучшие примеры адаптации и интеграции вынужденно перемещенных лиц для повышения эффективности работы органов местного самоуправления (подается на украинском языке).

Подробнее об эффективном взаимодействии с ВПЛ можно узнать в бесплатном онлайн-курсе "Адаптация и интеграция ВПЛ: опыт и возможности" на образовательной платформе "Зрозуміло!".

Автор: Александр Трохимчук

— До початку повномасштабного вторгнення в Дрогобичі проживало більше 75 тисяч осіб. Як змінилося населення вашого міста та громади за понад рік великої війни? Скільки загалом ВПО ви прийняли?

— В об’єднаній територіальній громаді – 125 тисяч жителів. Тобто крім Дрогобича, до громади входить ще місто Стебник і 32 села, – і звідси маємо приблизно 125 тисяч населення. Після 2014 року до нас відбулося перше велике переселення людей. Це були кримські татари – десь до 300-400 осіб.

Уже після початку повномасштабної агресії… Дрогобич – на прикордонні (за 90 км від кордону з Польщею – ІФ-У), і дуже багато людей поїхало до Польщі, переселялося з обжитих місць. І то був великий стрес не тільки для них, а й для нас, тому що ми не могли ніяк зрозуміти, що коїться. Дуже багато людей, особливо з Києва, з Київської, Житомирської, Сумської областей, приїхали до нас, і нам треба було їм якось зарадити. І це стосувалося не тільки їжі та потреби їх десь розмістити, а найголовніше – треба було психологічно заспокоїти людей. Бо ж багато з них приїхали просто в чому були, тобто фактично без нічого.

Із початку повномасштабного вторгнення у нас було близько 20 тисяч офіційно зареєстрованих осіб (із числа ВПО – ІФ-У). Але цю цифру можна відразу ж множити на три, тому що багато людей приїжджали до нас на дві-три доби, чимало просто не хотіли реєструватися.

Зараз у громаді налічується до 16 тисяч переселенців, із яких, за нашими підрахунками, десь 30% залишиться все-таки в нас на постійне. Бо їм нема куди повертатися. Це маріупольці, луганчани, донеччани, є люди з Херсонської та Запорізької областей – їх приблизно 6-7 тисяч.

— Із якими проблемами довелося зіштовхнутися передусім?

— Ми не могли відразу всіх зареєструвати і дати нормальне житло. На блокпостах при в’їзді ми роздавали пам’ятки, щоб люди знали, куди звернутися за житлом, куди – за харчуванням, куди – за психологічною допомогою. У нас були пункти психологічного розвантаження й окремо – для збору інформації. Бо було багато нюансів. Наприклад, людину із психічними порушеннями не можна поселяти разом з усіма, а лежачу – на дев’ятий поверх.

— Вочевидь, ваша громада досі приймає переселенців?

— Зараз до нас здебільшого приїжджають з інших регіонів. Наприклад, ті, хто спершу зупинився в Івано-Франківській області, дізнавшись про Дрогобич, переїхали до нашої громади. Є такі люди, які знайшли в нас роботу та житло, а тому кличуть до себе близьких і рідних.

І якщо спочатку більше до нас приїздило людей, скажімо, з Києва, Ірпеня, Гостомеля, то тепер більше приймаємо з Бахмута, Слов’янська, Запоріжжя.

Важливо, що всі вони дуже відрізняються. Ми для себе умовно поділили їх на переселенців, які втікають від небезпеки, і на внутрішньо переміщених осіб, які втікають від війни, в яких уже нічого нема: в них розбомблені хати, зруйноване життя. І от друга група – це й психологічно зовсім інший тип людей, які зовсім по-іншому поводяться й адаптуються доволі важко в новому середовищі. Наприклад, у нас були люди з Маріуполя: вони мали там бізнес, сім’ю, квартири, а тут раптом, в одну хвилину, нічого не стало. І таких людей треба підтримати, дати їм віру в те, що вони потрібні. Не кажучи вже про тих, хто лишився без очей, без руки або має якісь інші фізичні вади, спричинені війною і бойовими діями. Але при цьому ми не принижуємо людей жалістю.

— Якщо звузити дані, то чи можете уточнити, скільки людей переїхало до вас, саме тікаючи від війни?

— Якщо в процентному співвідношенні, то я би сказав 40% – це ті, хто втікають від небезпеки, але їхні міста – не під окупацією, а просто люди бояться, тому що їх бомблять, і десь 60% – це ті, кому нема куди повертатися, навіть якщо їхні населені пункти вже деокуповані, із них близько 10% – то ті, хто вже повертається з-за кордону.

— Приїжджаючи в нову місцевість, а тим паче – з інших регіонів і за непростих нині умов, людині треба адаптуватись до життя в громаді. Як ви налагоджуєте комунікацію з новими мешканцями?

— Перш за все, ми всі – одна нація і разом страждаємо. Бо чимало було тих, які закидали, мовляв, через вас бомблять нас. Тож ми чітко визначили червоні лінії, за які переступати не можна: ані ми вам нічого не винні, ані ви – нам. Такою була перша комунікація, яка зняла один із бар’єрів.

По-друге, ми відразу відкрили дуже багато курсів із вивчення української мови. Але це такі курси, де не лише навчають мови, а й історії міста. Особисто я проводив екскурсії, щоб люди, які приїхали до нас, зрозуміли, що це місто з великою історією, яке живе й існує близько тисячі років, має свої традиції й було одним із найбагатших в Австро-Угорській імперії.

І, ви знаєте, ця гордість за місто й любов до нього, вони передаються. Так багато харків’ян, які оселились у нас, стали справжніми патріотами Дрогобиччини. Бо якщо вони сумують за своїм Харковом, то й тут люди так само люблять своє місто. І це спільне відчуття любові до свого рідного краю, до своєї маленької батьківщини, стало другим етапом, який зняв бар’єри.

Наступні моменти – це, все-таки, житло, забезпечення харчами й опіка, яка при цьому була дозованою. Бо ми прекрасно розуміємо: якщо людям надто багато чогось даєш, то в тому не буде користі.

У більшості, 99% переселенців, які втікали від війни та небезпеки, вони все-таки адаптувалися до наших традицій. Наприклад, вони першими долучаються до спільних толок. Тобто не місцеві першими приходили парки прибирати, а переселенці. І це надихало. Приємно, коли люди із Сєвєродонецька доглядають за пам’ятником Степанові Бандері.

Нам просто потрібен час, який згладить усі нюанси, які є в нашій єдиній нації, яку тисячоліттями намагалися зробити розрізненою.

— Ви згадували про мовні курси, організовані у Дрогобицькій громаді для ВПО. Чи не дорікали вам тим, що нібито розколюєте суспільство в такий спосіб?

— Спробую трошки по-філософськи відповісти. Розумієте, мова – як віра. І от якщо релігія роз’єднує, то віра в Бога згруповує. Так само і з мовою — це не є релігія, а віра – віра в свою націю. Тож мова об’єднує.

От ми всі вивчаємо англійську мову не для того, щоб роз’єднатися, правда ж? Ми її вивчаємо для того, щоб об’єднатися зі світом.

Ми можемо в побуті розмовляти як хочемо – це наше право. Я, наприклад, можу говорити з діалектом. Моя бабуся розмовляла лемківською. В сім’ї ми мали свій певний стиль називати предмети, – досить специфічно. Але це у себе в хаті, вдома. Коли ж я приходив до школи, то старався розмовляти літературною мовою, якої мене там навчали. Це дуже важливо. Мова – це фактор, який об’єднує, так має бути.

Люди, які це розуміють, обов’язково записуються на курси та стараються спілкуватись українською. І суспільство це підтримує. Але коли хтось принципово починає всіх змушувати розмовляли "на нормальном чєловєчіском язикє", то воно дратує.

А взагалі, я би не хотів ділити українців на українськомовних і російськомовних. Зовсім! Бо українці – всі українськомовні. Просто в силу певних обставин люди могли жити в регіонах, де 300 років знищувалися українські бібліотеки та школи.

— А які кейси комунікації з вимушеними переселенцями ви вважаєте найуспішнішими на Дрогобиччині? Як змінювалася комунікація з ВПО?

— Передусім, як я вже зазначав, при в’їзді до міста, на блокпостах, внутрішньо переміщені особи отримували пам’ятки з інформацією про надання житла, харчування, психологічної допомоги тощо. У них вказувалися й дані відповідальних осіб. Ми також сформували кол-центр, який працював 24/7. Це забезпечувало дуже хорошу комунікацію, завдяки чому ми дізнавалися про потреби людей, які до нас приїжджали. Окрім того, в нас є спеціальний сайт, на якому все висвітлюється.

Як усе змінилося зараз? Я би сказав, що все стало ще більш комунікативно. Тобто дізнаючись про потреби людей, ми відразу ж надаємо інформацію на нашому сайті. Наприклад, приїхала гуманітарна допомога і ми відразу розуміємо, що в нас є, скажімо, для сімей із дітьми до дев’яти років. Маємо всі телефони – і повідомляємо людям.

Зараз комунікація відбувається за принципом win–win, тобто людина приходить до людини. Коли спочатку дізнавалися про все за телефоном і через сайт, то тепер із більшістю наші соціальні робітники, які займаються внутрішніми переміщеними особами, вже знайомі особисто: вони знають про кожну потребу. І це дуже важливо.

Ми намагаємося робити все, щоб переселенці не замикалися в собі. Тому не створюємо для них анклави, а розселяємо містом, по всій об’єднаній територіальній громаді, щоб люди нормально адаптувалися. Намагаємося зробити так, щоб вони відчували себе потрібними: що вони не гості тут, а такі ж громадяни Дрогобичини, як і ми.

— Люди, що вимушено переїжджають до інших територій, передусім зіштовхуються з двома чи не найнагальнішими потребами – пошук житла та роботи. Як ви долаєте ці виклики?

— Ми провели опитування, за результатами яких – 90% усіх переселенців сказали, що не потребують тимчасового житла (вони й так можуть його винайняти), а їм треба постійний дах над головою, бо їм нікуди повертатися.

Тоді ми вирішили, що переобладнаємо наше незавершене будівництво або під гуртожитки, або під звичайні квартири. Ми звели 52-квартирний будинок, тобто переобладнали наш гуртожиток під нього, і розмістили більше 50 людей.

Разом з тим ми почали будувати капітальні будинки. Це швидке будівництво за канадською системою. І, на жаль, отут ми зіткнулися з такою ситуацією, коли держава не надавала можливості нам оплачувати його. І той будинок ми побудували практично за два місяці, але у зв'язку з тим, що не могли виділити кошти з бюджету, він загальмував – і ми почали шукати побратимів, які б допомогти завершити будівництво. Нам це вдалося.

Далі будуватимемо ще не один будинок, бо людям нема де жити, а тимчасове житло їх не приваблює. Важливо і навіть вигідно зацікавити їх залишитись у нас, тому що висококваліфіковані кадри, які приїхали, нам дуже потрібні. Це лікарі, інженери, вузькопрофільні спеціалісти робітничих професій, зварювальники, фрезерувальники. Вони піднімають економіку.

Зрозуміло, що в короткі терміни всіх забезпечити постійним житлом не вийде. Тому в нас є категорійність, коли наприклад, житло отримують за балами: якщо це багатодітна сім’я або якщо в людей є ще якісь фактори, і тоді за цією шкалою ми формуємо першу чергу на житло. Думаю, за рік-два Дрогобич забезпечить житлом усіх із числа ВПО, хто цього потребує.

Окрім того, для спеціалістів, які приїхали до нас разом із релокованим бізнесом, самі власники підприємств готові будувати житло. Від нас вимагається лише надати землю.

— Раз уже ми згадали про релокований бізнес, то чи можете назвати такі підприємства в Дрогобичі?

— Не можу зараз про це говорити. Давайте так: закінчиться війна, і ми про наш весь релокований бізнес розмовлятимемо. Можу лише сказати про кав’ярні, які відкрили деякі підприємці. Але не більше того, бо ті релоковані підприємства роблять нам економіку і для держави вони дуже важливі.

— А як релокований бізнес вплинув на економічну ситуацію в Дрогобицькій громаді?

— Перш за все, це створення нових робочих місць. А найголовніше – відкривання нам очей на те, що насправді маємо дуже багато вакансій, але на жаль, дуже мало людей, які могли б їх заповнити. Тому що спеціалістів робітничих професій, на жаль, немає. І наша освіта їх не готує. У нас випускають багато юристів, бізнесменів, менеджерів, офіціантів, але фахівців таких професій, які зараз край необхідні, – обмаль. Тому маємо свою професійну освіту налаштовувати на зовсім інші рейки.

По-друге, нам край необхідно давати людям можливості заробляти самим на тих релокованих підприємствах.

По-третє, ми побачили, наскільки високою була виробнича культура на тих підприємствах. Наприклад, я вражений одним харківським підприємством.

Це все впливає на економіку. Впевнений, вона буде процвітати завдяки саме виробничій культурі на релокованих підприємствах.

— Повернімося до теми працевлаштування вимушених переселенців. Наскільки ця потреба на сьогодні закрита у вас?

— Приблизно 30% усіх переселенців у нас працевлаштовані. Це ті, хто були безробітними або не мали власного бізнесу. Якщо в абсолютних цифрах, то 161 людину нам вдалося працевлаштувати. Решта людей сама собі знаходить роботу: відкривають свої маленькі бізнеси.

— І щоб уже підсумувати цю частину бесіди, як думаєте, яких найголовніших успіхів у частині адаптації та інтеграції вимушено переміщених осіб досягла Дрогобицька громада?

— Роботу з внутрішньо переміщеними особами ми будували на розумінні та сприйнятті – це дуже важливо. Ми створили умови для навчання абсолютно всім дітям. Зокрема всі дитячі садочки були відкриті для переселенців.

У нас досить стабільна і системна комунікація, тобто ми вивчаємо потреби тих людей, які до нас приїхали. Також робимо все можливе для адаптації переміщених осіб до культурного життя в нашому місті.

І, як я зазначав раніше, все-таки, ми робитимемо все, щоб вони в нас залишилися, особливо ті спеціалісти, які нам вкрай необхідні.

— Очевидно, що велика війна змінила чимало й у такому аспекті як партнерство між громадами. Як ви налагоджували його до повномасштабного вторгнення та як змінилися напрями партнерства після 24 лютого 2022 року?

— Міжнародний досвід ми мали дуже великий. У нас було багато міст-побратимів у різних державах світу. Це й Америка, й Іспанія, і Франція, і Польща (найбільше), і Литва, і Латвія, і Німеччина, й Італія. І якби не міжнародні партнери, нам би було надзвичайно важко.

Перш за все, до війни у нас був культурний та економічний обмін, ми втілювали спільні проєкти, особливо з німецькою та польською стороною, зокрема з Краковом і Битомом у нас були хороші партнерські відносини. Але війна внесла серйозні корективи.

Я страшенно вдячний, особливо полякам, бо відразу ж 24-25 лютого ми вже отримували гуманітарну допомогу. В перші ж дні війни я звернувся до всіх своїх друзів – мерів інших міст – із проханням про допомогу. Не називатиму зараз окремо, але практично всі відгукнулися, і до нас просто хлинула гуманітарна допомога, яку ми збирали в Перемишлі, а звідти налагодили маршрути до Дрогобича і потім уже необхідна допомога розходилася всією Україною.

Що стосується внутрішнього партнерства, то це передусім два наших міста-побратими – Нова Каховка та Ізюм. Нова Каховка була нам побратимом дуже давно, і в нас були гарні спільні проекти, обмін, потужне єднання сходу і заходу України. А вже під час війни нашим побратимом став Ізюм, якому ми досі допомагаємо. На жаль, Нову Каховку ми не можемо підтримати напряму, тому що місто – під окупацією зараз.

Маємо великий спільний проєкт із підприємцями з Ізюму і Харківської області. Ми заклали Парк Нескорених: у пам’ять про те, що в ізюмському лісі було закатовано 475 людей ми висадили дуби. Це така співпраця, яка нас єднає і робить сильними разом.

— Поділіться своїми лайфхаками, як знайти партнера та налагодити ефективну співпрацю?

— У першу чергу треба стати цікавим містом для партнера. Маєте показати, що зацікавлені не просто в партнері, а в співпраці. Розумієте, дуже часто партнери сприймають Україну як державу-інкогніто, про яку ніхто нічого не знає. А коли вони приходять і бачать місто з традицією, розвинутою інфраструктурою, а найголовніше – з європейською відкритістю, тоді хочуть мати справу. А коли ще й відчувають, що можуть у нас чомусь навчитися, а ми не цураємося вчитись у них, тоді налагоджується співпраця.

Наприклад, німецька сторона навчалась у нас комунікації з громадами, документообігу, роботі Smart City, а натомість ми у них – організації роботи, шкільної програми, медицини. Також німецькі фермери почали нами цікавитися. Щодо польської сторони, то, наприклад, із краківським водоканалом ми мали тісні стосунки. Де Краків, а де – Дрогобич, правда? Трошки, здавалося би, вагові категорії не ті, але ми цікаві одне одному, і це робить нас привабливими, і ці партнерські стосунки розвиваються.

— Перейдімо до наступного блоку питань – безпекового. У своєму річному звіті ви зазначали, що в громаді активно велася робота з облаштування захисних споруд. Чи можете уточнити, скільки укриттів функціонує вже та яку кількість у місті облаштовують нині?

— Є 24 захисні споруди, 52 укриття та 1495 підвальних приміщень, які ми переобладнали під захисні споруди. Тобто ми постаралися забезпечити всі частини міста, і навіть села, щоб у разі необхідності люди мали де сховатися.

— А наскільки ці споруди пристосовані для тривалого перебування?

— У нас їх вісім, в яких є повністю все необхідне: і харчові запаси, і вода, і туалети облаштовані. Там можна перебувати досить довгий проміжок часу.

— В одному зі своїх інтерв’ю ви зазначили, що тероборона й добровольчі загони у Дрогобичі «навчені тому, що робити у випадку бойових дій». А як ви готувалися до вторгнення?

— Як військовий, я знав, що рано чи пізно це буде, тож ми готувалися ще задовго до повномасштабного вторгнення. У нас формувалась і тактична медицина, і відпрацьовувалося ведення бойових дій у місті, були групи боротьби з диверсантами. Дрогобиччани в дуже великій кількості зараз на передовій, і я гордий за кожного з них, тому що коли мені телефонують командири і кажуть, що це найкраще підготовлені воїни, то це дуже приємно.

 

***

Мнения и утверждения, изложенные в материале, необязательно совпадают со взглядами организаций – партнеров консорциума и Европейского Союза.

***

Интервью городского головы Дрогобыча Тараса Кучмы подготовлено в рамках совместного спецпроекта информационного агентства "Интерфакс-Украина" и Фонда Восточная Европа "Опыт громад", начатого при поддержке программы "Устойчивость", которую выполняет Фонд Восточная Европа в консорциуме неправительственных организаций во главе с ERIM (Франция) и за счет Европейского Союза.

Цель проекта – показать опыт украинских громад по адаптации и интеграции вынужденно перемещенных лиц для повышения эффективности работы органов местного самоуправления. Подробнее об эффективном взаимодействии с ВПЛ можно узнать в бесплатном онлайн-курсе "Адаптация и интеграция ВПЛ: опыт и возможности" на образовательной платформе "Зрозуміло!".