Главный координатор по чрезвычайным ситуациям "Врачей без границ" (Médecins Sans Frontières, MSF) Кристофер Стоукс в эксклюзивном интервью агентству "Интерфакс-Украина" рассказал о потребностях в предоставлении медицинской помощи в условиях войны, адаптации возможностей клиник к массовым поступлениям пострадавших, нуждающихся в хирургической помощи, проектах эвакуационных поездов и эвакуации машинами скорой помощи

Текст: Анна Левченко

(подается на украинском языке)

- В яких напрямках "Лікарі без кордонів" працюють в Україні? Як змінилися напрямки роботи організації в Україні з моменту повномасштабного вторгнення?

- З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року наша організація в Україні перейшла на надання екстреної допомоги. Як ви правильно зазначаєте, МСФ працювали в Україні ще до 2022 року. В основному це були проекти в Житомирі та Сіверськодонецьку, які працювали в напрямку лікування мультирезистентного туберкульозу, а також ВІЛ-СНІД, та деякі інші.

З початком повномасштабного вторгнення наша діяльність змінилася. В перші дні після відвідування кількох лікарень в Україні ми побачили нагальні потреби в наданні медичної допомоги в умовах надзвичайної ситуації й, узгодивши з МОЗ України, адаптували наші можливості під нову реальність. Передусім ми почали працювати з масовим надходженням постраждалих, які потребували хірургічної допомоги. Звісно, ми не надавали дуже великий кадровий ресурс і не працювали замість лікарів, але допомагали у випадках масових надходжень поранених, навчали персонал, працювали пліч-о-пліч з українськими лікарями, аби допомогти їм впоратися з ситуацією.

- Де саме працювали представники MSF у випадках масових надходжень поранених?

- Зокрема, в кінці лютого та на початку березня 2022 року ми працювали в Житомирі, куди відразу послали команду. В Києві ми працювали в "Охматдиті". Для нас була очевидною нагальна потреба евакуювати поранених пацієнтів зі східної частини України, тому ми почали робили те, чого ніколи раніше не робили - ми почали медичну евакуацію, яка на той момент була першою спеціальною медичною евакуацією в Україні. Ми розпочали проект, який не мав до цього аналогів: 31 березня 2022 року ми запустили евакуаційний медичний потяг, який перевозив пацієнтів. Ми зробили це у співпраці з "Укрзалізницею" та МОЗ. Наша перша евакуація відбулася із Запоріжжя до Львова.

- Коли ви реалізували проект медичної евакуації потягом, як ви розраховували, скажімо, потребу в вагонах, потребу в лікарях, скільки поранених очікували?

- Коли я вперше запропонував ідею медичного евакуаційного потягу, чесно, ми не мали жодного уявлення, наскільки масовим буде надходження постраждалих. Ми просто дуже оперативно відреагували на потребу, бо до нас надходили заявки, зокрема, з Харкова, бо Харків знаходиться дуже близько до лінії зіткнення. Надходили заявки з Маріуполя, з Бердянська, заявки від різних медичних установ, від дитячих лікарень. Саме тому ми, відштовхуючись від потреби, запустили найпростіший потяг, який змогли знайти на той момент, щоб евакуювати поранених. Вже пізніше в процесі ми самі вчилися й згодом запустили більш складну версію медичного потяга. В якийсь момент у нас було навіть два потяги - один найпростіший, який міг перевозити пацієнтів у більш стабільному стані, і другий більш складний, в якому вже були ліжка інтенсивної терапії, де можна було перевозити до 50 поранених в досить важкому стані. Тому приблизно в травні 2022 року ми одночасно курсували двома потягами. Звісно, ми були в постійному контакті та координації дій з МОЗ та "Укрзалізницею". Це була чудова співпраця, ми координували, куди і звідки надходять пацієнти.

- В чому ви бачите відмінність впливу війни на медицину в Україні від інших війн, які відбуваються в світі?

- Треба зазначити, що я працюю у зонах війн та міжнародних збройних конфліктів вже понад 30 років. Дуже добре, що люди в Україні доклали всіх можливих зусиль для того, щоб швидко адаптуватися до військового контексту. Я бачив велику кількість медичних установ, медичних спеціалістів, які в них працюють, багато кваліфікованого персоналу, які змогли перебудувати систему й адаптувати її до війни. Ми можемо порівняти Україну з такими країнами, як Афганістан, Ангола, той же сектор Гази, де немає стільки медичних установ, кваліфікованого персоналу.

Але ми бачимо також і те, що Україна зіткнулася з неймовірною, небаченою раніше кількістю поранених і людей, які постраждали від війни. Мабуть, найбільш гостро проблеми відчуваються в системі охорони здоров'я на сході України, в Херсоні, в місцях, де є масові надходження поранених і постраждалих. І ці труднощі зрозумілі, оскільки до ескалації лікарні в регіонах раніше не стикалися з цим. Це дуже важкий період для української медицини, яка потребує додаткових ресурсів. Ми бачимо таку потребу не тільки у сфері хірургії та лікування поранень. Ми бачимо її навіть в первинній медичній допомозі. Крім того, дуже багато закладів охорони здоров'я було знищено дощенту, тому медичному персоналу просто фізично нема де працювати.

І другий фактор, який вступив в дію, це фізична безпека персоналу. Ми розуміємо, що медичний персонал - це також люди, які мають свої сім'ї, дітей і теж намагалися евакуюватися в безпечніші зони. Наприклад, в одній з лікарень, де ми працювали і працюємо (не називатиму місто з міркувань безпеки), ми зустрілися з лікаркою, яка з початку повномасштабного вторгнення фактично два роки мешкала в лікарні. Лише коли «Лікарі без кордонів» прийшли в це місто, вона сказала, що може повернутися додому й відпочити. Подібний випадок був у лікарні іншого прифронтового міста з великою кількістю постраждалих та поранених. Ми навіть завезли туди своїх лікарів, які допомагали медикам з пораненими. Але з наближенням лінії фронту ми були змушені покинути цю лікарню.

- Ви часто говорите «наші лікарі». Хто ці лікарі? Чи є серед них українці?

- З початку повномасштабного вторгнення для того, щоб відреагувати на ситуацію, на потреби, ми запрошували дуже багато міжнародних лікарів, які приїжджали сюди працювати й підтримувати українські заклади охорони здоров'я. Але поступово, коли наша місія розросталася, наша діяльність розширювалася, ми почали відкривати вакансії й запрошувати українських лікарів працювати з нами. Наразі в місії маємо понад 400 працівників на території України, багато ключових посад в нашій організації в Україні займають саме українці. Ми говоримо про те, що в нас змішана команда, українці прекрасно знають свою країну, володіють мовою, знають, що робити. А на деякі спеціальності, наприклад, фізичних терапевтів, ми запрошуємо міжнародних фахівців, які будуть ділитися своїм досвідом, навчати і також допомагати.

- Ви згадали про лікарню на прифронтовій території, з якої ви вийшли з наближенням лінії фронту. Чи зайшли туди російські представники MSF? Чи співпрацюють українські MSF з колегами з РФ?

- З 2022 року, з самого початку повномасштабного вторгнення, ми робили запит до РФ для того, щоб працювати на окупованих українських територіях. Ми просили про доступ до Луганської, Донецької областей, аби допомагати там населенню. Але нам жодного разу не надали такого дозволу. Навіть було звернення українського уряду до «Лікарів без кордонів» від пані Ірини Верещук, яка на той момент обіймала посаду віце-прем’єр-міністра: вона закликала допомогти громадянам України, які залишилися на окупованій території. Ми робили спроби отримати доступ туди, але з боку РФ нам такого доступу не дали. З міркувань безпеки ми працюємо на прифронтових територіях, але не ближче, ніж 5-10 кілометрів до лінії зіткнення.

- Ви говорили про проект медичної евакуації залізницею. Чи є інші шляхи евакуації?

- Так, ми реалізуємо проект медичної евакуації машинами швидкої допомоги. Вивозимо пацієнтів із закладів охорони здоров'я на прифронтових територіях, або з певних точок, які знаходяться біля лінії фронту, до медичних закладів всередині країни, де відносно безпечніше і пацієнтам може бути надана допомога. З січня 2024 року ми перевезли швидкими допомогами вже понад 10 тис. пацієнтів. Понад 5 тис. пацієнтів - це люди з Донецької області, зі Слов'янська, Краматорська, Дружківки, Покровська, Костянтинівки, Торецька, інших міст. Зараз ми цим сервісом покриваємо майже всю прифронтову територію, нещодавно почали працювати в Харкові. Половина пацієнтів потребувала реанімаційних послуг, тобто для того, щоб перевозити таких пацієнтів, автомобіль швидкої допомоги має бути зі спеціальним обладнанням. Це не просто перевезення за 20 хвилин, як зазвичай працюють швидкі у відносно мирних містах. Середньостатистичне перевезення триває більше п’яти годин, деякі ще довше – до 10-12 годин. І ми вже здолали понад мільйон кілометрів по території  України.

- За які кошти працюють «Лікарів без кордонів»?

- Це кошти приватних донорів з усього світу, з усіх країн. Вони роблять свої донації «Лікарям без кордонів» як медичній організації, а організація вже вирішує, які обсяги вони можуть витратити в Україні.

- Чи були випадки, що в рамках медевакуації доводилося евакуйовувати поранених російських військових?

- Точної відповіді я, на жаль, дати не можу.

- Чому?

- Пояснюю. Швидше за все, так, евакуйовували, але точно не знаю. Коли до нас надходить поранений, наша команда не запитує, хто він і звідки. Коли ми забираємо людину в критичному стані, ми не запитуємо її даних, для нас це людина, пацієнт, який потребує медичної допомоги, тому ми її надаємо. Звісно, переважна більшість, очевидно, це українці, але, думаю, були й пацієнти, які є громадянами РФ. Були кілька випадків, коли наші українські колеги говорили, що, ймовірно, цей поранений - російський солдат, але ми ніколи не були впевнені. Коли перед нами важкопоранена людина без свідомості, для нас як лікарів неважливо, хто вона. На жаль, більшість поранених, яких ми перевозимо, це молоді чоловіки, які перебувають у важкому, критичному стані, без свідомості, й підключені до апаратури.

- Якщо говорити про медичну складову військових травм, з якими ви стикаєтеся в Україні, то чи бачите ви якісь відмінності, від, наприклад, протистояння між Ізраїлем та Палестиною?

- Це питання доречне, оскільки до нього прикуті погляди стількох західних медіа, людей в усьому світі. Я б сказав, що в цих двох війнах є спільні і відмінні моменти. До спільних моментів я б відніс передусім використання сучасного озброєння, так би мовити, в промислових масштабах, і дуже сильні бомбардування, від яких страждає цивільне населення, що в обох випадках є незахищеним. Спільним моментом, на жаль, є й те, що в цих двох війнах і Ізраїль, і Росія в ході таких бомбардувань знищили дуже багато медичних закладів.

Якщо ми говоримо про різницю в цих двох конфліктах, то одним з найпоказовіших моментів, на мою думку, є те, що в секторі Гази цивільні люди фактично заблоковані, вони не можуть звідти вийти. Якщо доречне таке порівняння, то особисто мені це чимось нагадує Маріуполь, де вся жахливість ситуації полягала в тому, що люди перебували в пастці. На щастя в Україні, на відміну від Гази, в населення є часткова можливість переміщатися подалі від прифронтових територій.

- Як ви як медики оцінюєте запровадження в Україні сучасних протоколів надання медичної допомоги при військових травмах та пораненнях?

- «Лікарі без кордонів» і в світі, і в Україні є організацією дій, ми працюємо на місцях, на прифронтових територіях, пліч-опліч з місцевим персоналом, тобто ми більше практики, ніж розробники протоколів. Зі свого боку ми ділимося досвідом на місцях, а до розробки протоколів більше залучена, приміром, ВООЗ, яка має свій офіс в Києві.

- Який саме досвід ви передаєте українцям?

- Наприклад, ми говоримо про обмін досвідом на кшталт тренінгів та навчання діям в умовах масового надходження постраждалих. Ми робили такі тренінги безпосередньо в медичних установах і продовжуємо робити їх в лікарнях Львова, Харкова, Дніпра, в прифронтових лікарнях. Це тренінги, які проводять наші кваліфіковані співробітники, аби пояснити, що робити, коли до лікарні надходить 50 чи 100 поранених одночасно. Як розподілити шляхи розміщення пацієнтів, як розділити їх за пріоритетами для хірургічного втручання тощо. Ви розумієте, що раніше лікарні, наприклад, у Києві, в Житомирі, у Львові, взагалі ніколи не мали справу з надходженням поранених в кількості 50, 60, 70, 80 людей.

Пригадую один випадок. Ми проводили такий тренінг в одній з найбільших лікарень Львова, а буквально через кілька днів в один з об'єктів біля Львова влучила російська ракета й лікарня була вимушена приймати десятки поранених. Директор цієї лікарні після того дякував і говорив, що тренінг дуже допоміг впоратися й зберегти життя багатьом пораненим.

Крім того, ми проводимо роботу в напрямку розвитку ранньої реабілітації поранених. Це люди, які мають ампутації або дуже важкі поранення й вже з перших днів після операцій потребують фізичної терапії, яка є необхідною для відновлення їхньої функціональності. Це саме рання реабілітація. Проект розвитку ранньої реабілітації наразі активно розвивається в Черкасах. Ми сподіваємося, що завдяки підтримці МОЗ зможемо ділитися нашим досвідом і поширювати цей досвід на інші регіони України.

Якщо ми говоримо про військову травму та хірургію, «Лікарі без кордонів» займаються цим вже 15 років, і це трошки не та сфера, в якій ми навчаємося в Україні чи отримуємо щось нове, - ні, ми радше приносимо практику в Україну й ділимося досвідом.

- Чи отримуєте ви в Україні якийсь досвід, яким «Лікарі без кордонів» можуть ділитися в світі?

- Якщо ми, наприклад, говоримо про такий компонент, як сервіс евакуації швидкою допомогою, то це щось дуже нове. Я вважаю, що цей досвід міг би використовуватися в інших країнах саме для тяжких пацієнтів, для поранених. Гадаю, ми зможемо інтегрувати цей досвід в інших локаціях.

Крім того, в нас є компонент мобільних клінік, які функціонують на деокупованих та прифронтових територіях, де немає доступу до первинної медичної допомоги. З цими мобільними клініками ми також проводимо скринінг на туберкульоз. Тобто діагностика туберкульозу в умовах війни також є унікальним досвідом.

Сподіваюся, що коли в Україні настане мир, наші колеги, які зараз займаються сервісом евакуації швидкими допомогами, зможуть ділитися цим досвідом і вони зможуть їздити в інші країни для того, щоб так само, як тут, на щоденній основі рятувати велику кількість життів.