Як Євросоюз бореться зі сміттям
Андрій Мальований, екс-голова Державної екологічної інспекції
Запобігання, повторне використання, рециклінг та відповідальність виробника допомогли Європі позбавитись від зайвих відходів
Україна буквально захлинається у відходах, які продукує. В середньому на одну людину припадає 250-300 кілограмів сміття. 93% непотребу вивозять на сміттєзвалища та полігони, більше 2% спалюють, а 4,5% йде на переробку. Рік за роком територія країни перетворюється на величезний смітник і, якщо нічого не робити, то вже завтра на нас очікує масштабна екологічна катастрофа.
Змінити ситуацію допоможуть апробовані практики управління відходами, які вже діють в Євросоюзі і демонструють там позитивні результати. Вони мають складний висококомплексний характер та охоплюють інфраструктурні, управлінські, фінансові і соціокультурні компоненти.
В основі системи знаходиться ієрархія управління відходами, яку можна уявити у вигляді перевернутої піраміди. На верхньому щаблі – попередження їх утворення. В кожній з країн ЄС діють свої програми щодо запобігання утворення різних видів сміття, що орієновані на домогосподарства, муніципалітети, сільське господарство, добувну промисловість. Більшість стосується харчових відходів, упаковки, батарейок тощо.
У Великобританії реалізується проект з розповсюдження біорозкладних упаковочних матеріалів. До неї залучені усі великі торгівельні мережі. В бельгійській Фландрії розвиваються центри повторного використання, які збирають, сортують, ремонтують і знову продають вживані речі – від одягу до побутової техніки. В Угорщині практикують повторне використання будматеріалів та обмін ними між будівельними фірмами.
Наступна позиція в ієрархії управління відходами – повторне використання. Продукти та компоненти, які не стали відходами, знову використовують для тієї ж мети, з якою вони створені. Це найчастіше стосується автозапчастин, меблів, побутової техніки, комп’ютерів, одягу тощо. Для збору усіх цих предметів створюють спеціальні центри, де їх оновлюють і дають нове життя.
Рециклінг – третя сходинка в ієрархії управління відходами країн ЄС. Це переробка відходів на інші продукти, які можна використовувати в різних сферах життєдіяльності. У Скандинавських країнах рециклінгу піддається майже половина відходів, в Німеччині – дві третини, у Франції – більше 40%. І з часом європейські країни нарощують показники.
У Швеції відмінно себе зарекомендували так звані рециклінгові центри, які приймають об’ємні та небезпечні відходи. Окремо діють близько 6 тис. рециклінгових станцій, що спеціалізуються на переробці упаковки. У Німеччині 68% паперу, 94% скла та 45% сталі виробляється завдяки вторинній переробці матеріалів. Лише завдяки рециклінгу пластикових пляшок заощаджується стільки енергії, що нею можна забезпечувати Берлін до 130 днів.
Сортування сміття – необхідна передумова рециклінгу. Наразі в ЄС його сортують щонайменше на чотири фракції (скло, папір, метал, пластик), а часто додають ще й контейнери для біорозкладних відходів та для сміття, що не підпадає під жодну категорію.
Окремим видом рециклінгу вважається компостування, коли біорганічні рештки перетворюються на гумусоподібну речовину. В італійському П’ємонті успіхом користується програма "Домашнє компостування": місцеві комуни забезпечують домогосподарства спеціальним обладнанням, а якість компостування контролюють ековолонтери. Цей проект дозволив суттєво скоротити плату за вивіз домашніх відходів.
Непотріб, що не підлягає рециклінгу, спрямовують на сміттєспалювальні заводи, які діють за принципом "відходи – в енергію". Наразі 28% твердих побутових відходів Євросоюзу зникають в печах та забезпечують мільйони людей теплом і світлом. Особливо цим славляться країни Скандинавії, де майже 60% сміття спалюють. Швеція, де ця індустрія на дуже високому рівні, навіть змушена щорічно імпортувати 1,5 млн. тон сміття, бо своєї сировини не вистачає.
Нарешті, останній ланцюжок в ієрархії управління відходами ЄС – це захоронення у спеціально обладнаних місцях. Причому, державна політика спрямована на мінімізацію цієї частки. Туди вивозять лише деякі види непотребу з умовою, що на певному етапі полігони твердих побутових відходів будуть закриті, а навколишня екосистема відновлена. Німеччина, наприклад, вже закрила більше половини зі своїх 300-т сміттєзвалищ, у Швеції захороненню підлягає лише 0,4% непотребу, у Фінляндії – 1%, у Данії – 0,9%.
Важливим елементом комплексної системи управління відходами Євросоюзу є розширена відповідальність виробника. Різні її варіації почали розвиватися з початку 90-х років минулого століття. В Німеччині революційним став закон про упаковку 1991 року, який вперше переніс відповідальність за її збір та утилізацію на виробників, імпортерів і дистриб’юторів товарів.
Тоді ж виникла компанія Der Grüne Punkt, що поклала початок так званій дуальній системі утилізації сміття. Виробники платять ліцензійний збір, в який закладені затрати на вивіз, сортування та переробку упаковки. Знак участі компанії в цій програмі – зелена точка, якою маркують товар. Гроші від ліцензійного збору надходять фірмам, що вивозять та утилізують непотріб. Мешканці в такому випадку нічого не платять, бо все фінансове навантаження лягає на виробника. "Зелена точка" вже давно вийшла за межі Німеччини і зареєстрована в якості торгової марки в 170 країнах світу.
Розширена відповідальність виробника притаманна майже усім країнам ЄС. Одна з найбільш ефективних – в Австрії, де вона охоплює не лише упаковку, але й вживані авто, батарейки та відходи електрообладнання. В результаті 90% упаковок збирається та переробляється, мережа центрів переробки нараховує 1200 одиниць. У виробників є два варіанти – самостійно налаштувати власний збір відходів упаковки або ж підписати договір з організацією ОРВВ, яка бере це на себе. В свою чергу, вона співпрацює з муніципалітетами, використовуючи їхню інфраструктуру (сміттєві контейнери, муніципальні центри збору відходів, сортувальні станції).
Таким чином, в Європі ефективно поєднали зусилля держави та приватного сектору заради очищення довкілля від сміття. Одночасно застосували жорсткі штрафи для порушників, без яких система управління відходами навряд чи б функціонувала ефективно. У Німеччині вони вар’юються від 120 євро за викинутий недопалок до 25 тис. євро за незаконне захоронення будівельного сміття.
І все це відбувається на фоні розбудови інфраструктури з сортування та переробки відходів. Бо жодні добрі наміри не реалізуються, якщо катастрофічно бракує сміттєспалювальних заводів, сортувальних станцій і точок роздільного збору сміття.
В тому, що позитивні зміни можливі, переконує нас досвід сусідів. У Польщі, в 1998 році була ситуація подібна до української – 98% відходів вивозили на полігони. Наразі ж рециклінг та спалювання охоплюють 58% від загальних обсягів сміття, що продукує країна.
Десятиліттями система управління відходами в країнах Євросоюзу розвивалась і вдосконалювалась. Тепер Україна готова її запозичити – у парламенті до другого читання готується законопроект 2207-1-д "Про управління відходами", який базується на багатому досвіді європейських держав. Його ухваленням може стати поворотним пунктом у вирішення сміттєвої кризи.