Українці втратять свою батьківщину, якщо дозволять знищити останні ділянки дикої степової природи
Володимир Борейко, еколог, директор Київського еколого-культурного центру
Ділянки дикого цілинного степу, які дивом ще збереглися в балках і вздовж берегів степових річок, мають велике історичне і культурне значення як частинка великого українського степу, що відійшов у минуле, рясно политого кров’ю українського народу в боротьбі за свою свободу і незалежність. Саме степи, а не гори чи ліси, – це, власне, і є Україна в першому значенні цього слова, це той ландшафт, в якому і сформувався на просторах Дикого поля і запорізького лугу волелюбний характер нашого етносу. У степу є багато історичних пам’яток – кургани, Зміїні вали, городища. Степ – це пам’ятка, символ і національне надбання.
Цілинний степ – це найважливіший природний символ, що формує культурну ідентичність. У Фінляндії, наприклад, таким символом є давній ліс.
Вільні простори степу сформували волелюбне українське козацтво, Запорізьку Січ, Богдана Хмельницького, Тараса Бульбу та інших. Тому степ важливий як якість, особливо важлива для історії культури, збереження традицій, національних символів, право зберігати в природі якості, пов’язані з нашим національним характером.
Душа України саме в степу. У Шевченка український степ набуває особливої сакральності. Недарма він заповідав " … поховайте…Серед степу широкого".
Краса і велич українського стародавнього степу не пройшли повз увагу письменників і художників, степ оспівав М. Гоголь і відомий український художник С. Васильковський. Скіфська або половецька баба, курган або ковила, що розвивається на вітрі, не залишають байдужим нікого з нас. Цільовий, нерозораний степ України – це найважливіша національна природна спадщина, найважливіший елемент українського ландшафту і самоідентифікації українського народу. Український степ неможливо уявити без сріблястих хвиль ковилу. Це Дух Степу колише ковилою. Коли цвіте ковила, степ оживає і стає рухливим. Це неймовірна картина, на яку не втомлюєшся дивитися.
У степу росте і мешкає велика кількість рідкісних видів флори і фауни, занесених до Червоної книги України. З понад 800 рідкісних червонокнижних видів флори в степу зустрічається близько 25% видів рідкісних рослин і грибів, а з понад 500 видів фауни, занесених до Червоної книги України, в степах мешкає близько 23% рідкісних видів тварин.
Вважається, що в Україні в нерозорюваному стані збереглося близько 1-4% степової зони, що, швидше за все, є вже перебільшенням (раніше площа степів в Україні становила 40% території). Швидше за все, площа нерозорюваних степів в Україні зараз займає трохи більше 2% (згадаймо, що і індіанські резервації в США зараз займають всього 2,3% території країни).
В окремих громадах, що знаходяться в степовій зоні України, степових ділянок взагалі практично не залишилося. Наприклад, у Дівичківській ОТГ (під м. Переяслав, Київська область) від степових ділянок залишилося три кургани і напіврозорювана балка, що становить 0,007% загальної площі даної ОТГ.
На території Карлівської ОТГ, Полтавська область, степові ділянки становлять приблизно близько 900 га, або 2,7 % загальної площі ОТГ.
В останні роки відбувається розорювання дивом вцілілих степових ділянок. Розорюються практично всі пологі балки, а також днища балок з крутими схилами. При цьому відбувається пряме знищення місць проживання і зростання червонокнижних тварин і рослин. Динаміка розорювання степових ділянок може бути проілюстрована на прикладі площі сучасної Карлівської ОТГ Полтавської області. За останні 20 років там було розоряно приблизно 300 га, що становить одну четверту наявних на цій території 20 років тому степових ділянок. Відбувається також заліснення, забудова степових ділянок, а останнім часом вони знищуються ще шляхом джипінгу або встановлення сонячних панелей.
Відбувається навіть розорювання степових об’єктів, що мають історико-культурну цінність – городищ, старих кладовищ, курганів і Зміїних валів.
Якщо на початок 20 століття в Україні налічувалося близько 100 тис. курганів, то зараз – вже близько 50 тис. У Херсонській області відсоток розорюваних фермерами курганів становить 60% -75%, в деяких районах Дніпропетровської області – 90%. У Київській області в районі села Бзов Баришівського району ми нарахували 10 розорюваних курганів.
Крім цього, фермери активно і безконтрольно використовують хімічні методи боротьби з дикою природою (пестициди, інсектициди) не тільки на полях, але і на сусідніх з ними балках, де ще залишилися ділянки дикої природи.
Розорювання останніх степових ділянок відбувається зараз тотально, безконтрольно і всюди, навіть там, де це заборонено законом.
Згідно зі ст. 47 Закону України "Про охорону земель" забороняється розорювання схилів крутизною більше 7 градусів (крім ділянок для залужування, заліснення та здійснення ґрунтозахисних заходів). Разом з тим ця оранка відбувається повсюдно, що обумовлено сміховинним адміністративним штрафом (від 85 грн до 425 грн) за оранку і практичною відсутністю екологічного контролю. Так, біля села Андріївка Диканській ОТГ Полтавської області в 2024 р. була розорвана ділянка балки з норами байбаків і місцем зростання шафрану сітчастого (обидва види занесені до Червоної книги України). І це відбувається постійно і всюди.
Згідно зі ст. 88-89 Водного кодексу України для середніх річок встановлюється прибережна захисна смуга довжиною 50 м. Річка Синюха входить до списку середніх річок. У прибережній захисній смузі заборонено "розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залужування та заліснення), а також садівництво та городництво .
Протягом серпня-вересня на березі р. Синюха (Кіровоградська область, Голованівський район, Підвисоцька рада, біля с. Вербівка) тракторами проводилося незаконне вирубування кущів і дерев, що ростуть у прибережній зоні, та розорювання землі, чим порушувалася ст. 89 Водного кодексу України. І таких прикладів можна навести тисячі.
Лісовий кодекс України, ст. 82, забороняє лісорозведення в степових ділянках забороняється здійснювати лісорозведення на степових ділянках. Однак ці незаконні дії також відбуваються всюди.
Тому щоразу знищуються останні релікти української природи – степові балки, кургани, береги степових річок. Жадібні фермерські корпорації не шкодують навіть старих сіл з розваленими хатами-всі розорюють під чисту.
А потім усі скаржаться на глобальне потепління, адже його причина в 99% розорювання українських степів. Необхідна термінова заборона на збільшення площі ріллі в Україні. Степ повинен зберігатися передусім. Степ понад усе.
Практично немає жодного контролю з боку держави за цим беззаконням. Жадібним фермерам цього замало, і вони дуже часто заїжджають з плугом у заповідні степові об’єкти. Так, у колишньому Миронівському районі Київської області фермери на початку 2020-х під сою незаконно розорювали частину заказника "Астрагал" і заказника "Тулинецькі Переліски". Влітку 2025 року фермери, з схвалення дирекції заповідника "Михайлівська цілина", розорювали 36 га його охоронної зони-заповідника "Катеринівський".
Поля кукурудзи, соняшнику, ріпаку від краю до краю — це не гордість, а ганьба. Це символ дурості, жадібності та екологічної неосвіченості.
Нічого красивого в них немає. Це зґвалтована степова природа, квадратна і кругла, мовчазна і отруйна. Естетичне сприйняття псевдокраси колгоспних степів було нав’язане ще за радянських часів апологетами соцреалізму в кіно, прозі та живописі типу творців фільму-вигадки "Кубанські козаки". Насправді яке поле кукурудзи може зрівнятися за своєю красою з квітучим ковилом у степовій балці?
Так, поле квітучого соняшника має певну естетичну цінність. Однак ця краса отруєна, мертва, мовчазна. Фермери вбили хімікатами все, що там може літати, бігати, повзати. Там не співають жайворонки, не бігають зайчата, не стрекочуть коники. Інша справа – ковильна степ у балці. Там все рухається, співає, там буяє життя і краса квітів, звуків, запахів.
Більше того, культури соняшнику, кукурудзи, сої гублять, знецінюють, знищують український чорнозем, але це теж нікого зараз не хвилює.
На жаль, міська культура, яка б могла оспівати і захистити дику цілинну степ України, – чужа охороні дикої природи степу. Екологічний погляд городянина вкрай обмежений, вузький і не поширюється далі домашніх собак і кішок, та ще маленького скверу під вікнами. Недарма всі наші намагання залучити активістів міських ініціативних екологічних груп до охорони степових ділянок натикалися на їх байдужість. Їх це не хвилювало. Цілинний степ вони не бачать, не знають, не цінують і не люблять. До речі, недарма перший степовий заповідник на території сучасної України в кінці 19 століття створив не українець, а німець за походженням – Фрідріх Фальц Фейн. 150 років тому німець розумів цінність цілинного степу і цінував його більше, ніж багато сучасних українців зараз.
У сприйнятті українського міського суспільства степи не мають внутрішньої цінності, і тому їх загибель не викликає ніякої занепокоєності, ніякого жалю (на відміну, скажімо, від вирубки лісу). Ідея збереження степів не відображає жодного соціального замовлення, фактично вона суперечить загальній установці на тотальне розорювання землі та збагачення. У сучасного українця степ асоціюється скоріше з колосячим полем зернових, ніж із сріблястою ковилою. Більше того, степова рослинність, як показують наші опитування, часто асоціюється з "бур’яном". Більше того, сучасні міські жителі України найчастіше не знають, що таке ковила і як вона виглядає.
Недарма народжена в київському міському середовищі партія зелених України взяла своїм символом не ковилу, не воронець, не горицвіт або інші дикі квіти української степової природи, а банальний соняшник родом з Америки.
Сучасна українська влада також не переймається питанням збереження останніх ділянок дикої степової природи України. Немає державної програми зі збереження цілинного степу, немає законів, які б комплексно його охороняли (на кшталт Водного, Земельного чи Лісового кодексів).
Міндовкілля України за останні 20 років не провело жодної наради щодо охорони останніх ділянок дикої степової природи. Зате в 2025 р. розробило і затвердило через Кабмін на догоду великому мисливському бізнесу Концепцію розвитку мисливського господарства.
Крім фермерів до знищення останніх ділянок дикої степової природи підключається Держлісагентство України та ДП "Ліси України" – надзвичайно корумпований і незаконно створений нещодавно орган. Під виглядом "одного мільярда дерев Зеленського" вони всіма правдами і неправдами відбирають у місцевих рад степові ділянки під посадку білої акації та червоного дуба. Екологічну шкоду від цієї затії важко переоцінити.
Здавалося б, тема захисту дивом вцілілих останніх ділянок українського степу повинна бути зрозумілою, актуальною і цікавою для сільських, селищних і міських рад, їх депутатів. Адже вони народилися і живуть біля цих останніх ділянок степу, бачать, як їх знищують. днак це не так. Рівно половина, 50% рад абсолютно байдужі до охорони дикої природи степів. І ця цифра нами статистично доведена. У 2025 р. ми звернулися до 30 місцевих територіальних громад Кіровоградської області (а їх там всього 49) з документами на створення на їх території заповідних об’єктів для охорони степових ділянок. Причому це була так звана "кам’яна степ", тобто абсолютно непридатні для оранки балки і береги річок з величезною кількістю валунів. Половина рад підтримала, половина відмовила. І це ще найкращий результат. В інших областях – Київській, Полтавській, Вінницькій – ставлення місцевих депутатів до охорони цілинного степу ще гірше.
Ми намагалися приїжджати на сесії місцевих рад, щоб пояснити депутатам важливість створення заказників і пам’яток природи для охорони степу. І у відповідь нерідко отримували нерозуміння, дурість і відверте хамство. Замість обговорення створення заповідного об’єкта для охорони цілинного степу депутати задавали питання: навіщо нам це потрібно?, за які гроші ми приїхали до них на сесію? і чому ми досліджували степову балку без їхнього дозволу (?!). Особливою дурістю відрізнялися депутати Градизької та Диканської селищних рад Полтавської області, Чернівецької селищної ради Вінницької області.
На жаль, простих сільських жителів в абсолютній більшості не хвилює збереження останніх степових ділянок дикої природи. Максимум, на що вони здатні, це написати матюки на адресу фермерів під постом про оранку степів на нашому Фейсбуці.
Організованого громадського опору незаконному розорюванню степових ділянок в Україні не існує. Люди не вірять у справедливість, суди та прокуратуру. А про екоінспекцію на селі взагалі ніхто не чув.
Справедливості заради зазначимо, що, звичайно, є окремі ентузіасти, які намагаються щось зробити. Але їх дуже мало, по 2-3 людини на область. Але у них через відсутність кваліфікації та досвіду захисту дикої природи практично нічого не виходить.
Але коли вони звертаються до нас, ми завжди надаємо всіляку допомогу. Так, місцевий краєзнавець з міста Долинське Кіровоградської області Сергій Володимирович Ткачов довгий час домагався заповідності двох унікальних степових ділянок. Разом нам вдалося отримати згоду на створення там пам’яток природи від Долинської міської ради. Але це скоріше виняток із правила.
Зараз, в результаті російської агресії, Україна практично залишилася без своїх степових заповідників і національних парків. На жаль, степовий заповідник Асканія-Нова та інші наші степові заповідники – Луганський (на Луганщині) і Український степовий (на Донеччині), Карадазький, Казантипський і Опуцький у Криму, національний парк Азово-Сивашський – окуповані.
Таким чином, знищення ділянок дикої степової природи відбувається двома шляхами – завдяки зовнішньому – руками агресора, і внутрішньому – руками своїх же громадян-фермерів, місцевих рад і державних інституцій – Держлісагентство України, ДП "Ліси України".
В результаті Україна взагалі може залишитися без цілинних степів. А значить тоді ми втратимо свої корені і свою батьківщину.