(подается на языке оригинала)

Заради спільного майбутнього

З нагоди 30-річчя Декларації про державний суверенітет України

16 липня виповнюється тридцять років з часу прийняття Декларації про державний суверенітет України. Час підвести підсумки того, яку державу побудували українці, отримавши від наших батьків 52 мільйонну, одну з найбільш промислово розвинутих і освічених країн Європи. Країна вже пройшла значний шлях іспитів на незалежність, самостійність, державну і громадянську зрілість. Вже сам факт  існування незалежної української держави протягом трьох десятиліть є  історичним досягненням. Українці довели, що спроможні боротись за свою країну і мають усі можливості побудувати благополучне та процвітаюче майбутнє.

Але маємо чесно подивитись правді в очі: сьогодні Україна – на межі. Замість  територіального верховенства – незаконно анексований Росією Крим та спаплюжений гібридною війною Донбас. Замість економічної самостійності – повний економічний занепад, жебрацтво, ганебне місце найбіднішої країни Європи. Замість толерантного суспільства, сталого інклюзивного розвитку – засилля агресивного радикалізму. Замість безпечної країни – розгул криміналітету, корупції, безправ’я. Замість проголошених у Декларації принципів зовнішньої і безпекової політики – зовнішньополітичний глухий кут, відсутність справжніх союзників, небезпека повної маргіналізації на міжнародній арені.

Минулого року мирні устремління та віра у власні сили, бажання змін та оновлення об’єднали майже всю країну. На президентських виборах три чверті українців проголосували за нове бачення спільного майбутнього.

За рік, що пройшов після виборів, суспільна воля до миру не призвела до припинення війни. На Донбасі досі гинуть люди, відновлення суверенітету все ще далеко за горизонтом, а робота над поверненням анексованого Криму навіть не розпочалась.

З іншого боку все агресивнішою стає “партія війни”, яка шантажує суспільство за допомогою радикальних акцій, заангажованих ЗМІ, примітивних інтерпретацій та псевдо-інтелектуальних пророцтв. Спроби публічного обговорення спільного бачення майбутнього країни, врегулювання конфлікту на Донбасі і повернення Криму зустрічають її агресивний опір, який лише підсилює їх антиподів – консервативну "партію реваншу". Складається враження, що властиві Україні толерантність, багатомовність, багатокультурність хочуть підмінити політичним егоїзмом, радикалізмом та неомілітаризмом.

Водночас жорстока багатовимірна світова криза лише загострює наші внутрішні проблеми. Україна зустріла цей виклик виснаженою, знекровленою, в стані внутрішнього розбрату та розчарування. Відсутність верховенства права, зневага до закону, сприйняття влади як приватного бізнесу, брак знань і відповідальності інституційно послабили Україну і ведуть до стану держави-невдахи у світоустрої ХХІ століття, сірої зони безпеки у центрі Європи.

Суспільно-політична модель останніх років – це шлях відсталої периферії з ризиками анархії та отаманщини. Економічна модель, що не подолала олігархічні монополії і базується лише на сільському господарстві, заробітчанстві і остаточному вичавлюванні соків із залишків радянської інфраструктури, – це шлях бідності і злиднів. Зовнішньополітична модель, яка базується на концепціях і парадигмах двадцятирічної давнини, не відповідає сучасним геополітичним реаліям, не може забезпечити ключові інтереси та потреби українського суспільства: безпеку і добробут.

Не можна допустити, щоби про нас колись у підручнику історії написали як про покоління Нової Руїни, з повною втратою довіри, з руйнацією колись потужної індустрії, з внутрішніми розколами,  з черговою втратою державності і незалежності.

Рік тому Україна отримала унікальний шанс на новий старт. Але без нової, чітко сформульованої ідеології модернізації, україноцентризму та суспільної солідарності незабаром і цей шанс може бути змарнований.

Єдиний шлях для країни – консолідація і подолання внутрішнього розбрату. Потрібен загальнонаціональний інклюзивний діалог для визначення такого майбутнього України, яке є комфортним для усіх. Потрібна інтегральна державна політика національного консенсусу, а не метання між минулим і невідомим.

Бачення подальшого розвитку України має базуватися, як і тридцять років тому, на Декларації про державний суверенітет і принципах, що витікають з духу і букви цього документу.

1. Незалежність через спільні цінності та інтереси. Найвища спільна цінність – державність, суверенітет і територіальна цілісність у кордонах 1991 року.  Саме від цього, а не від постійно змінюваних внутрішньо- чи зовнішньополітичних орієнтирів, має відштовхуватися уся державна політика. Зовнішньо- та внутрішньополітичні цілі та завдання мають підпорядковуватися національним інтересам, а не навпаки. Маємо покладатися лише на власну державу, цінності та інтереси українського суспільства, колективний інтелект та багатовікові традиції мирного співжиття.
2. Соборність через порозуміння. Різна історія, мови, релігії, культури – це не лінії поділу, а цивілізаційна перевага, ресурс взаємозбагачення та осучаснення. Історія України героїчна та трагічна. Це минуле, за яке нам не соромно, яке має безліч підстав для гордості. В українській історії знайдеться місце і для УНР, і для УРСР. Треба прийняти усю багатоманітність нашої історії, як і усю багатоманітність нашого сьогодення. Ті, хто не побудував нічого, не мають морального права зносити пам’ятники минулого. Не треба виривати то одні, то інші сторінки української історії на догоду політичній кон’юнктурі.  Усі культури та мови мають право на гідне місце, повагу і розвиток. Диктат, тиск щодо мови чи релігії неприпустимий, будь-які рішення на рівні держави, регіонів чи громад щодо освіти чи культури мають базуватися на діалозі і взаємоповазі. Меншини мають бути захищені, а будь-які спроби утиску їхніх прав – каратися. Нам потрібна інклюзивна модель розвитку – зафіксована у Конституції гарантія кожного на індивідуальні та колективні права, які ніхто не може обмежити.
3. Заможність через модернізацію та сучасну інноваційну економіку. Потрібне державне стратегічне планування відновлення власної економіки. Український уряд єдиний може мобілізувати суспільні ресурси для побудови нових виробництв, галузей економіки, робочих місць і гідних зарплат. Солодкі казки про чарівну руку ринку спільно з корупцією, монополіями олігархів і слабкою державою врешті-решт довели економіку до банкрутства, вбили виробництво, а з вчених, інженерів, лікарів, учителів зробили збирачів полуниці в сусідніх країнах. Україна нічим не зобов’язана нікому, окрім власних громадян. І, якщо потрібно здійснювати жорсткі кроки по обмеженню шкідливого імпорту чи експорту національного багатства, влада має без сумнівів це робити. Уряд зобов’язаний дбати про власних громадян, яким потрібні робочі місця і сприятливі умови для ведення власної справи, а не радіти і сприяти успіхам чужих економік. Саме зараз, в умовах жорстокої світової кризи, настав час для реалізації великих національних проектів, створення потужних вертикально інтегрованих національних компаній, будівництва. Потрібен здібний і професійний уряд національної довіри з мандатом легітимності від усього суспільства. Головне завдання влади – сприяти економічному розвитку, забезпечувати умови для її прогресивного, своєчасного технологічного оновлення і здатності до “національних проривів”.
4. Державність через чесність і справедливість. Державна служба, суд і поліція мають включати максимальні елементи діджиталізації, реальної децентралізації й регіоналізації, виборності та ротації посадових осіб. Поліція, прокуратура, суд мають перестати бути приватним бізнесом тих, хто дорвався до влади, і символом держави, вкраденої у громадян. Необхідно нарешті покласти край контрабанді, кришуванню незаконного видобутку бурштину і інших природних багатств, функціонуванню підпільних казино,  поліцейській чи прокурорській неефективності, телефонному праву. Держава повинна повернути собі монопольне право на застосування сили, приборкавши банди, які під різним прикриттям сіють хаос і беззаконня. Державні інституції мають наблизитися до людей, наприклад Львів, Одеса, Харків чи Дніпро вже давно готові стати парламентськими, суддівськими чи міністерськими центрами.
5. Соціальна держава через прогресивну модель розвитку. Високі соціальні стандарти та подолання бідності, соціальні інвестиції в людський капітал можливі лише завдяки пришвидшеному розвитку освіти, науки і технологій, охорони здоров’я та культури. Кошти для такої моделі може згенерувати швидке зростання національного ВВП шляхом деолігархізації економіки та подолання її “тіньової” складової, нещадної боротьби з корупцією, легалізації національних капіталів. Деолігархізація можлива через демонополізацію, держава зобов’язана ефективно запровадити антимонопольне законодавство, не захищати приватні ренти і монополії, а забезпечувати справедливий розподіл національного багатства.. Оподаткування має бути чесним і стимулювати капітал заходити в Україну, а не тікати за кордон.
6. Мир через реінтеграцію. Донбас і Крим є невід’ємними складовими України, а не “лугандонія” і не “мордор”.  Це – конституційні українські території. А громадяни України, які там проживають, – не вороги, а   заручники збанкрутілих політиків і слабкої держави. Маємо щодня боротися за повернення людей і територій через реінтеграцію і миробудівництво. Уся внутрішня і зовнішня політика має бути підпорядкована цій меті.  Мова ненависті, комплекси меншовартості, пост-конфліктні травми не мають зацькувати здоровий глузд. “Ультиматуми” і штучні “червоні лінії” – шлях до втрати територіальної цілісності, подальшої дезінтеграції та маргіналізації країни. Україна відновить свою цілісність у кордонах 1991 року лише за умови випереджальної, ініціативної та прагматичної миротворчої політики, що затверджує новий “Український світ” в єдиному національному просторі економіки, права, культури та соціальних стандартів.
7. Нова україноцентична зовнішня політика має захищати власних громадян і власні політичні та економічні інтереси. Потрібна зовнішня політика, яка відповідає викликам ХХІ століття, з чіткими константами: національні інтереси, захист українських громадян, інтереси української економіки, безпека українських кордонів. Усе інше – інструментарій, який має підпорядковуватися цим константам. Україні потрібні домовленості, які роблять її економіку сильнішою, а не перетворюють у звалище відходів і сировинний придаток. Українська держава не має бути підстилкою для одних, розмінною монетою для інших і полем бою для них усіх. Маємо покладатися лише на себе, на українську дипломатію та армію, український народ і громадянське суспільство.  Європейська ідентичність України – це не агресивність і конфліктність всередині і назовні, а сильна економіка, заможні громадяни, держава, яка здатна як захиститись, так і домовитись і виконати взяті зобов’язання.

На цих засадах потрібні інклюзивний національний діалог, національне примирення та солідарність. Потрібна перемога, яка не веде до поразки іншого. Потрібне майбутнє, де є місце кожному – а не лише обраним чи найбільш агресивним. Лише таким може бути нове бачення великої, заможної, толерантної і привабливої суверенної Української держави.

Декларація про державний суверенітет України стала історичною віхою, заклала фундамент українського державотворення. Тому в день 30-річчя Декларації започатковуємо "Ініціативу 16 липня" і закликаємо до загальнонаціонального інклюзивного діалогу й спільних дій заради успішного майбутнього України.

1. Руслан Бортнік, директор "Українського інституту політики"
2. Андрій Єрмолаєв, філософ, керівник Стратегічної групи "Софія"
3. Тігран Мартиросян, журналіст, медіаменеджер
4. Олексій Семеній, директор "Інституту глобальних трансформацій"
5. Василь Філіпчук, український дипломат, старший радник Міжнародного центру перспективних досліджень
6. Олександр Чалий, Надзвичайний та Повноважний посол, член Групи Мудреців ОБСЄ
7. Ніна Матвієнко, народна артистка України, лауреатка Державної премії УРСР ім. Шевченка, Герой України
8. Микола Капітоненко, кандидат політичних наук, дослідник питань безпеки та врегулювання міжнародних конфліктів
9. Марина Ставнійчук, член Європейської Комісії "За демократію через право" від України 2009 – 2013 рр., Голова правління Громадського об’єднання "За демократію через право"
10. Юрій Думанський, генерал-лейтенант, заступник начальника Генерального Штабу Збройних Сил України (2012-2014)
11. Андрій Гончарук, Надзвичайний та Повноважний посол, міністр зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі (1999-2000)
12. Віктор Савінов , Директор Міжнародного інституту політичної філософії
13. Олександра Решмеділова, політолог, кандидат філософських наук
14. Андрій Гончарук, дипломат, китаєзнавець
15. Віктор Скаршевський, економіст
16. Анатолій Пешко, академік і перший віце-президент Академії економічних наук України
17. Енріке Менендес, голова аналітичного центру Донбаський інститут регіональної політики

 

Усі, хто поділяють викладені вище ідеї і готові приєднатися до підписантів, можуть надіслати листа щодо включення до списку підписантів на адресу: [email protected], а також долучайтесь до сторінки "Ініціативи 16 липня" на FB -@16JulyInitiative