Співзасновник Bouquet Kyiv Stage Уткін: "Моя ранкова кава пахне фіалкою"
Ексклюзивне інтерв’ю агентству "Інтерфакс-Україна" співзасновника фестивалю високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage, головного власника UARMS, засновника компанії "Квазар-Мікро" Євгенія Уткіна
Текст: Олена Савченко, Марина Згарда
— Акцію вшанування загиблих митців "Червона калина", яка вже традиційно стала офіційним початком фестивалю Bouquet Kyiv Stage, ви відкрили словами "Моя ранкова кава пахне фіалками". П'ять років війни й символ весни - фіалки. Це було так зворушливо…
— Ці рядки належать поету й воїну Максиму Кривцову, якого я знав. Це цитата з подарованої його батьком книги. Максим загинув на фронті у 2023-му… і залишив напрочуд красивий образ — кава з ароматом фіалок.
— Дев’ятий рік поспіль Bouquet Kyiv Stage проходить у Софії Київській. Чому саме вона стала його постійною локацією?
— Ну а що, крім Софії Київської, взагалі є на планеті для високого мистецтва? Саме звідси почалася Київська Русь, звідси починався Київ, що стояв біля витоків Європи — її дух і культура народжувалися саме тут. Нашу ідею про проведення "Букету" в Софії Київській у 2018 році одразу підтримав увесь колектив національного заповідника, а його генеральна директорка Неля Куковальська й зараз активно нам допомагає, підтримує.
— Чи змінюється концепція фестивалю з року в рік?
— Ми придумали своєрідний "парасольковий" меседж, який об’єднує всі події фестивалю. На ідею нинішнього фестивалю нас надихнув український філософ Олександр Філоненко, коли ми створювали тизери, а зараз робимо фільм "Білий букет". І в нього є така тема — "Неозброєна краса". За що ми воюємо? Умовно кажучи, кожен воює за своє, у кожного є за що воювати. Ми воюємо за неозброєну красу. Але еволюція цієї війни полягає в тому, що ми "озброєні красою". Це наш посил, це наша головна зброя, адже йде когнітивна війна — війна за розум, за серце кожної людини.
Ми представляємо високе мистецтво України в різних країнах Європи та у США. Ми відкриваємо для світу такі забуті імена, як Валерій Польовий (український композитор) — батько композиторки й піаністки Віти Польової. Він відсидів у радянських застінках і на цементних мішках у мідному руднику, де працював, писав свої музичні твори. Ми відроджуємо розстріляне українське мистецтво. Це стосується й художника, автора емблеми нашого фестивалю Олександра Дубовика. Його батько Михайло Дубовик — український поет — був знищений радянською системою (у 1941 році його звинуватили в контрреволюційній діяльності, заарештували й засудили до розстрілу. Посмертно реабілітований у 1955 р. — ІФ-У).
Ми озброєні красою, якої у нас дуже багато, і її потрібно показувати, про неї треба говорити.
— Ви не відмовилися від проведення фестивалю навіть після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Як ви визначаєте місію Bouquet Kyiv Stage під час війни?
— Місія дуже проста. Ми відроджуємо та популяризуємо саме високе українське мистецтво. Воно різноманітне.
— Наскільки складно провести масштабний фестиваль у столиці під час війни? Які безпекові та організаційні рішення доводиться ухвалювати?
— Чим ми відрізняємося від Росії? Тим, що у нас, слава Богу, немає царя, який про все турбується. Кожен має дбати про себе, зокрема про свою безпеку. Заходи, як і у всіх киян під час тривог. Ми нічим не відрізняємося. Про тривоги попереджаємо.
Що ж стосується організації… Я сам не є організатором, я співзасновник і займаюся стратегією розвитку. А все оплачує наш сімейний фонд. Тому моє завдання, зокрема, заробити гроші, щоб покрити витрати фестивалю.
Займається організацією фестивалю моя партнерка Ірина Буданська з дуже невеликою командою. Вони працюють постійно. Напевно, завдяки цьому з кукухою у дівчат все гаразд. Якби не займалися цією роботою, то не знаю, що було б.
— Знаєте, я сам прийшов до класичної, більш складної музики, через джаз. У нас дуже нішеве завдання — встановлювати найвищу планку й показувати, що Україна — це не лише шаровари… Напевно, є хороша поп-культура, "95-й квартал", ще щось там… Але це не моє. Тому наше завдання — демонструвати високий рівень, щоб у світі бачили, що є композитори Валентин Сільвестров, Вікторія Польова, що у нас є такі видатні музиканти, багато з яких беруть участь у наших фестивалях.
І ми знайомимо з ними світ. Ми проводили фестивалі українського мистецтва різних форматів у Тбілісі, Оксфорді, Лондоні, Мадриді, Нью-Йорку. Я вважаю, що сьогодні у світі немає музикантів, здатних грати з такою щирістю та силою почуттів, з якою грають українські. У квітні 2022 року, щойно звільнили від росіян Київську область, ми організували концерт у храмі Софії Київської. Це було щось неймовірне… Я не можу згадувати це без сліз…
На жаль, багатьох людей, які були причетні до нашого фестивалю, вже немає.
Цього року ми згадуємо Назгульку — джазову співачку Назгуль Шукаєву, фотографа, оператора, режисера, математика Олега Павлюченкова, піаніста Олексія Саранчіна з гурту "Схід-Side" … Багато трагічних історій, багато наших людей загинуло…
І щодня тут, у Києві, коли ти не розумієш, що тебе очікує завтра, відкриваються якісь нові емоції та можливості.
Йде реальна війна. Тому це не просто мистецтво, це не просто фестиваль. Ми боремося. Війна не закінчиться, вона перетікатиме з однієї фази в іншу. Бо сусід — Російська Федерація — буде поруч. Ми — вільні люди, а Росія ніколи не допустить, щоб поруч із нею була вільна, щаслива, успішна країна. Інакше Росія розвалиться. Тому мистецтво під час війни дуже важливе.
Ось нещодавно колеги проводили фестиваль "Вирій". Цього року я на нього не потрапив, але був торік. Чудовий етно-електронний фестиваль, у якому беруть участь прекрасні, красиві й вільні люди. І ми всі озброєні цією красою.
— Які очікування ви покладали на фестиваль цього року та чи вони справдилися?
— Ми ніколи нічого не очікуємо. Ми просто це робимо, бо не можемо без цього жити. Колись, як співзасновник “ГогольFest”, на запитання, чим ми займаємося, я відповів: ми просто даємо кисень, щоб було чим дихати в нашому місті. І власне сьогодні це теж одна з наших задач.
— За якими критеріями ви відбираєте учасників фестивалю?
— Жодних особливих критеріїв немає. Наше завдання — об’єднати всіх, хто бере участь у фестивалі, й створити красиву композицію — букет, озброєний красою.
— Як міжнародні партнери реагують на ідею "озброєності красою"?
— Ми боремося, зокрема, і за їхню свободу. Вони це розуміють і усвідомлюють, що Україна — на боці світла. Тому у нас немає проблем із їхньою підтримкою. Хтось допомагає більше, хтось менше.
У нас добрі стосунки з Ізраїлем. Цього року в нас виступає норвезький саксофоніст Бендік Хофсет. На фестиваль приїздять люди, які нас підтримують і розуміють, що Україна — це про свободу.
— Звичайно, якщо буде така можливість, у тому числі фінансова.
— Фестиваль "ГогольFest" повертається до Києва. Ви зараз причетні до його організації?
— Ні. Зараз Влад Троїцький зі своєю командою займається цим, але колись я був активним співзасновником "ГогольFest".
— А завітаєте туди цього року?
— Так, звичайно. Там є унікальна "ДахаБраха" (український музичний етногурт під художнім керівництвом Владислава Троїцького — ІФ-У). Це перший проєкт, який ми просунули на міжнародну арену. І "ДахаБраха" сьогодні — номер один у дипломатії, якщо говорити про культурну дипломатію. Там і театр, і "Дах Дотерс" (Dakh Daughters - український жіночий театрально-музичний гурт — ІФ-У) — чудові люди у чудовому колективі!
- Ви зазвичай не любите публічно говорити про підтримку фронту та діяльність у військовій сфері. Та все ж — чи можна сказати, що ваш бізнес, зокрема, виробництво UARMS, де створюються балістичні шоломи, тактичні окуляри й елементи захисту, — це теж своєрідна "озброєність красою"? Адже в ній поєднуються технологія, дизайн і гуманна мета — захистити життя. Як ви відчуваєте цей баланс між естетикою, інженерією та моральною відповідальністю?
— Я займаюся не лише високим мистецтвом, а й передовими технологіями, працюю на Перемогу. Як я й обіцяв у березні 2022 року, звертаючись до своїх колег підтримати наші сили оборони, я надав матеріальну підтримку нашим воїнам на суму понад 50 мільйонів гривень; це важливо, але вважаю більш вагомим наш внесок на фронті когнітивної війни з Росією, яка тягне весь світ у похмуре минуле.
- Ви могли б жити за кордоном, але з перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну вирішили захищати Київ, а потім залишитися у столиці під постійними ракетними й дроновими атаками. Чому для вас важливо бути саме тут і зараз? І як змінила вас війна?
— Київ — моє рідне місто, мій дім, який я захищатиму до останнього подиху, тими засобами, якими я зможу бути найефективнішим, зокрема озброївшись не лише красою так, як це було у 2022 році.
- Й на завершення — про вашу мрію. Яка вона?
— Єдина мрія — жити у вільній, незалежній, суб’єктній, щасливій, заможній Україні, де кожен із нас — президент.