Терехов: ідеї та рішення для відновлення країни слід шукати вже зараз, стагнація неприпустима
Ексклюзивне інтерв'ю мера Харкова, голови Асоціації прифронтових міст та громад України (АПМГ) Ігоря Терехова агентству "Інтерфакс-Україна"
Текст: Ярослав Щербаков
У неділю відбулась Ваша зустріч с президентом України. Який був порядок денний, які питання обговорювались?
Я дякую президенту за зустріч, за дуже предметну і змістовну розмову. Ми говорили про ситуацію в Харкові, на прифронтових територіях, в країні і загалом. Про порядок денний програм і ініціатив, потрібних для стійкості і майбутнього розвитку України.
Я хочу із вдячністю відзначити, що президент постійно залучений в проблематику життя прифронтових міст і громад, які сьогодні знаходяться на передовій протистояння агресії. Повністю розуміє виклики, потреби і необхідність допомоги прифронту. Це дуже важливо.
Ми говорили і про те, що вже зараз потрібно шукати ідеї і рішення, які забезпечать відновлення. Впроваджувати ефективні антикризові, стабілізаційні рішення і, водночас, думати над тим, яка стратегія зможе вивести країну на трек відбудови. Адже, коли настане довгоочікуваний мир, все потрібно буде робити чітко і швидко.
Ні зараз, ні тим більше після війни не можна допускати стагнації. Повільні темпи економічного зростання, точкові інвестиції, слабка динаміка робочих місць, консервація соціальних видатків, низькі темпи зростання доходів людей - це пастка для економіки і для суспільства. Наявність стратегії, чіткого переліку ініціатив і дій – фактично єдиний шлях, щоб цього уникнути.
Потрібно чітке бачення стимулів для розвитку промисловості. При цьому машинобудування і оборонна промисловість мають бути серед головних пріоритетів. Це дасть нові робочі місця із гідною заробітною платою, надходження до бюджету, стабільний експорт продукції із високою доданою вартістю.
Важливо запускати широку програму державного будівництва доступного житла, про яку ми вже говорили. Це апробований в багатьох країнах рецепт для прискорення повоєнного або посткризового відновлення.
Для активізації промисловості і будівництва потрібна енергія. Стабільна, доступна і дешева. Це диктує необхідність швидкого розвитку енергетики, перебудови її моделі. Ставка на відновлювальні джерела, розподілену генерацію, розвиток сучасних мереж передачі енергії для зниження її втрат.
У свою чергу економічний розвиток дасть стимули для активної соціальної політики, боротьби із бідністю. Допомога людям, створення суспільства добробуту, з моєї точки зору, це безумовний пріоритет. Адже добробут – головна умова для того, щоб в Україну повертались люди, створювались сім’ї, народжувались діти. Люди - наш пріоритет.
Ось власне про що ми здебільшого говорили з президентом.
Які найбільші, за Вашої оцінкою, досягнення Асоціації прифронтових міст України за час її роботи? Які плани розвитку Асоціації? Наскільки вони залежать від того, чи очікуються вибори, чи ні?
Асоціація прифронтових міст та громад була створена для того, щоб ми об'єднали свої зусилля. Адже у нас дуже багато спільного. Це спільні виклики, з якими ми стикаємось кожного дня, це піклування про наших людей, допомога військовим, необхідність утримання критичної інфраструктури, забезпечення роботи транспорту, лікарень і шкіл, підтримка бізнесу.
Коли ми створювали Асоціацію, було зрозуміло, що кожне місто чи громада окремо можуть звертатися до уряду, міжнародних партнерів, парламенту. Але зараз цей голос об'єднаний, він звучить набагато гучніше та впевненіше.
І головне, що ми об'єдналися не навколо політики. Асоціація прифронтових міст та громад - це не політичний проєкт. Він жодним чином не стосується виборів, він стосується життя людей. Ми спільно шукаємо відповіді на те, як нам витримати ці скрутні часи, як нам бути далі, як ми будемо відбудовувати наші громади, як зробити так, щоб люди поверталися, як зробити сьогодні, щоб люди не виїжджали.
І я дуже радий, що сьогодні Асоціація об’єднує понад 300 громад з 12 областей країни. Разом нам вдалося сформувати порядок денний прифронтових територій, до якого прикута увага. Ми регулярно надаємо пропозиції щодо питань підтримки бізнесу, роботи підприємств, допомоги ВПО, житла, кадрової та економічної стійкості, відновлення інфраструктури й інших питань, від яких напряму залежить якість життя та добробут людей в прифронтових містах і громадах.
Для мене дуже важливо, що Асоціація не перетворилася на дискусійний клуб. Наша робота максимально практична і націлена на результат. Ми ведемо діалог з міжнародними партнерами, залучаємо нові громади, обмінюємося досвідом, шукаємо та знаходимо можливості для реалізації спільних ініціатив. І якщо ми приймаємо рішення, то ми добиваємось того, щоб за ним слідували конкретні дії, для того, щоб укріпити нашу стійкість, забезпечити життєдіяльність громад, допомогти і утримати людей. Сьогодні це головне.
АПМГ приділяє велику увагу проблемам внутрішньо переміщених осіб. Ви особисто пропонуєте визначити окремим День ВПО як державну пам’ятну дату. Які перспективи допомоги ВПО Ви бачите?
Перш за все, що ми повинні розуміти, коли кажемо про вимушено переміщених осіб - це люди, які опинилися через війну практично без нічого. Вони втратили не тільки житло і роботу. Хтось із них не має документів, хтось взагалі не має речей, і сьогодні таких людей в Україні налічується більше ніж 4,5 млн.
Це наші люди. Вони свідомо обрали своє життя в Україні. І нам сьогодні потрібно зберегти цих людей і допомогти їм. Бо вони в буквальному сенсі сидять зараз "на валізах" і розмірковують: залишатися чи їхати. Вони зважують, які в них життєві перспективи? На яку допомогу від уряду вони можуть розраховувати? Чим їм зможе допомогти країна для того, щоб вони залишилися?
Я пропоную на державному рівні зробити 25 лютого Днем вимушено переміщених осіб. І це не випадковість. Так, війна триває вже більше 12 років, багато наших громадян почали виїжджати з тимчасово окупованих територій ще у 2014 році. Тоді у нас з'явилися перші вимушені переселенці. Але саме з 25 лютого 2022 року, через день після початку повномасштабного вторгнення, розпочалося масове переміщення. Мільйони наших співвітчизників вимушені були рятувати життя своє, життя своїх родин, дітей.
Я дуже хочу, щоб така пам'ятна дата була встановлена на 5 років. Чому саме на 5? Бо 5 років - це електоральний цикл. Главу держави, народних депутатів ми обираємо саме на цей термін. Так от за цей цикл держава повинна зробити так, щоб у нас не було вимушених переселенців. І мова не про статус, а про те щоб самі люди перестали себе вважати ВПО і повернулись до нормального життя.
Нам сьогодні важливі не номінальні цифри, не те, щоб просто сказати, що ось у нас було 4,5 млн вимушених переселенців, а завтра у нас буде, наприклад, 4 млн - потрібно, щоб люди почали нормально жити, перестали відчувати себе біженцями у власній країні. Щоб вони були забезпечені житлом, забезпечені роботою. Щоб їх діти нормально ходили до школи, дитячих садочків. Щоб люди повернулись, або спокійно обрали для себе нову громаду, в якій вони будуть постійно жити, інтегрувались в цю громаду. Тільки тоді ми зможемо вважати, що проблематика знята.
Саме тому ми постійно говоримо про необхідність комплексної політики, в центрі якої мають бути житло, працевлаштування, підтримка підприємництва, доступ до освіти та інтеграція людей у життя громад. Відповідні пропозиції до Стратегії державної політики щодо підтримки вимушених переселенців до 2030 року АПМГ подала. І багато з наших підходів були урядом враховані.
Тепер головне, забезпечити, щоб Стратегія запрацювала. Нажаль, ми знаємо приклади, коли системні, правильні стратегії, гарні документи так і залишаються тільки "стосами паперу". Так не має бути, тим більше у питанні вимушених переселенців. Ми вже готуємо відповідні законодавчі ініціативи, щоб почати реалізацію на практиці. Будемо шукати можливість для внесення цих пропозицій до парламенту.
Хочу підкреслити, що стратегічний підхід важливий не тільки у питанні ВПО. Нам потрібна комплексна програма національного відновлення. Я чудово розумію, що зараз йде війна, але вже сьогодні потрібно, щоб був план конкретних дій, який визначить яке житло ми будуємо, яке робочі місця ми створюємо, яка спеціалізація міст у нас буде .
План має бути системний, розроблений і затверджений на державному рівні. І я дуже хочу, щоб він передбачав не тільки ремонт і повернення в експлуатацію того, що було у нас ще з часів Радянського Союзу. Сьогодні країна потребує зовсім іншого.
Наш план відновлення має бути інноваційним. Він має містити конкретні підходи і проєкти та чітко визначати, яке потрібне фінансування від держави, яке потрібне фінансування від державних інституцій, від підприємців, бо вони будуть теж учасниками програм відновлення і розвитку. Він має визначати обсяги фінансування, які ми маємо залучити від наших міжнародних партнерів. Я маю на увазі такі світові банки як ЄБРР, ЄІБ, бо вони зараз з нами тісно співпрацюють і дуже велику увагу приділяють питанням українського відновлення. Тобто сьогодні дуже багато складових, і потрібно сьогодні вже цим займатися, бо інакше ми просто втратимо людей.
В Україні поступово розпочинається бюджетний процес. Кабінет міністрів вже вніс бюджетну декларацію на 2026-2029 роки. Скоро розпочнуться консультації із місцевим самоврядуванням. Чи буде Асоціація прифронтових вносити свої пропозиції до проєкту бюджету? Які пріоритети?
Безумовно, ініціативи будуть. Ми вже готуємо наші пропозиції, бо для нас це дуже важливе питання.
В першу чергу тому, що нам необхідно забезпечити пріоритетне фінансування прифронтових територій. Сьогодні прифронтові міста і громади потребують особливої уваги держави. Я вдячний насправді уряду, який сьогодні, завдяки нашій спільній позиції з партнерами по АПМГ, все більше звертає увагу на наші потреби.
Зокрема, ми бачили появу першого пакета підтримки прифронтових територій, який, хоч і був реактивним і спрямованим на вирішення точкових питань, але мав позитивний ефект. Зараз триває робота над другим пакетом рішень, до якого Асоціація також подала свої пропозиції та сподівається, що вони будуть враховані, тому що вони комплексні та довгострокові. Це, передусім, підтримка прифронтових підприємств, забезпечення кадрової стійкості, програм відновлення, страхування воєнних ризиків, підтримка громад, які перебувають під постійними обстрілами. Ми хочемо, щоб у державному бюджеті було закладене відповідне фінансування для цих вкрай необхідних ініціатив.
Ми розуміємо, що бюджет має бути збалансованим. Потрібно зробити так, щоб вистачало коштів і на армію, і на розвиток новітньої оборонної промисловості, і на підтримку підприємців, і на кредитування, і на страхування військових ризиків на прифронтових територіях. І на компенсацію різниці в тарифах, у тому числі.
Чому я акцентую увагу питанні тарифів? Бо це безпосередньо стосується добробуту населення, спроможності українських родин сплачувати за послуги ЖКГ.
Це ж не секрет, що населення дуже збідніло. Так, для цього є об'єктивні причини - війна, повільні темпи відновлення економіки, але коли на пенсію неможливо прожити - це дуже велика проблема. І поки що вона без рішення.
Дивіться, який орієнтир дає бюджетна декларація на 2027-29 роки? Уявіть собі, коли сьогодні уряд каже, що у нас у 2029 році мінімальна пенсія буде 66 доларів США, а мінімальна заробітна плата - 220 доларів США. Скажіть, будь ласка, як люди будуть жити, як вони будуть існувати, коли їм потрібні продукти харчування, їм потрібні за комунальні послуги сплачувати, їм потрібно навчати дітей, їм потрібні ліки, можливо, речі якісь купувати? Як на ці кошти можливо жити?
Тобто сьогодні рівень доходів потрібно збільшувати. При цьому зробити так, щоб рівень доходів зростав швидше за зростання цін. Бо інакше ми бідність ніколи не подолаємо. А значить, потрібні зовсім інші підходи до формування бюджетної політики. Люди мають бачити, що їх становище буде поліпшуватися, що вони зможуть жити, а не існувати. Власне саме на вирішення цих проблем будуть спрямовані наші законодавчі ініціативи і пропозиції до державного бюджету.
Харків проводить експеримент з організацією безкоштовного громадського транспорту в місті, що часто використовується як взірець жителями інших міст на час війни, але очевидно лягає тягарем на бюджет. В яку суму на місяць або на рік обходиться міському бюджету безкоштовний проїзд у трамваях, тролейбусах та метро? Чому Ви обрали саме таку модель, а не адресну допомогу? Як Ви оцінюєте, чи вдасться продовжити його до кінця війни і чи вважаєте цю модель життєздатною для інших міст?
Це ніякий не експеримент - це свідоме рішення, бо іншого вибору не було і не може бути під час війни, особливо для таких великих міст, як місто Харків. Сьогодні Харків має 1 млн 300 тис мешканців, серед яких 217 тисяч - це вимушені переселенці, не забувайте про це.
Крім цього - хтось знає, хтось не знає - але ми ще безкоштовно годуємо людей один раз на добу. Щодня ми видаємо людям по 58 тисяч порцій. Крім цього, ми перейшли на те, щоб вчителі наші, які працюють сьогодні у нас у підземних школах, теж отримували безкоштовне харчування.
Я вважаю, що це правильне рішення було Харківської міської ради для того, щоб підтримати вчителів в тому числі, бо вони працюють в неймовірно важких умовах і це було б несправедливо, коли ти всю ніч був десь у сховищі, а потім йти ще працювати з дітьми, і ще готувати собі щось. Нам потрібно все ж таки, щоб ми проявляли людяність один до одного і повагу за те, що люди роблять. Безкоштовне харчування дітей у нас було з першого дня війни, без виключення, для всіх.
Що стосується безкоштовного проїзду, це, звісно, підтримка кожної родини. Хтось може критикувати це рішення, хтось підтримувати, але ми дійсно зробили те, що поки що не вдалося нікому. У нас весь транспорт є комунальною власністю міста Харків. У нас немає приватного перевізника, як в інших містах.
Дуже часто мені задають таке питання, а чого інші міста не можуть таке зробити? У них є приватний перевізник. Вони розподіляють ці маршрути, у них є певні договірні умови і збирають кошти з приватних перевізників і все. А у нас якщо взяти і метрополітен - а він має найвищі показники дофінансування в усіх містах - і взяти трамваї, тролейбуси, то вони є не приватними, а вони є комунальними. І кожне місто сьогодні дотує ці види транспорту.
Але, що стосується міста Харкова, ми так вирішили зробити проїзд безкоштовним. Це наша відповідальність і це наша місія перед людьми, щоб люди знаходились в більш-менш комфортних умовах. Бо сьогодні таких руйнацій, які є в місті Харкові, не має жодне місто в Україні. Таку кількість обстрілів не має жодне місто в Україні. Таку волю до життя, до встановлення миру не має жодне місто в Україні. І нам сьогодні потрібно підтримувати наших людей і робити все, щоб вони залишалися в місті, щоб вони поважали своє місто, а харків'яни обожнюють своє місто. І ми робимо все можливе, щоб відповісти на запит харків'ян, адже нас же обирали саме для цього.
Сьогодні безкоштовний проїзд - не просте рішення. Так, він потребує фінансування і ця потреба збільшується. Коли ми починали бюджетний рік, ціна на енергоносії була одна, а зараз вона зовсім інша, підвищилась. І на паливно-мастильні матеріали, і на електроенергію підвищилась. Але ми тримаємося, робимо все для того, щоб утримувати громадський транспорт.
І моя мета, щоб у Харкові був безкоштовний громадський транспорт і під час війни, і після завершення війни. Бо ми маємо такі приклади інших міст. Як це зробити? В багатьох випадках буде залежати від того, як ми зробимо економічну модель міста Харкова, який буде бюджет міста Харкова, як швидко ми будемо відбудовуватись, відновлюватись, як ми будемо створювати власну систему генерації.
Взагалі, я вважаю, що сьогодні потрібно перш за все розробити Стратегічну економічну модель для всієї України, і зробити так, щоб була спеціалізація економіки міст. У кожного міста різні стартові можливості, різний потенціал - і кадровий, і промисловий, і виробничий, і науковий потенціал. Це потрібно враховувати.
Не може кожне місто займатися всім одразу. Ми займаємося, наприклад, ІТ, і ви займаєтеся ІТ, і інші місця теж хочуть цим займатись. Ми виробляємо двигуни, і ви виробляєте те ж саме. Це не дасть позитивного ефекту, призведе до розпорошення ресурсів, дроблення фінансування, непродуктивного використання виробничих сил. Тобто потрібна комплексна державна стратегія, яка буде враховувати спеціалізацію кожного міста окремо. І тоді ми будемо розуміти, і країна буде розуміти, що кожен відповідає за своє, кожен має певну економічну модель.
Нещодавно я був на конференції у Ґданську. Там я мав багато розмов з провідними банкірами, адже там були і представники ЄБРР, і ЄІБ, і Світового банку. І модель, яку я запропонував, дуже цікава і для них. Бо сьогодні кожен приходить до банківських установ, і каже: мені потрібні кошти на транспорт, на когенерацію, на будівництво, на лед-освітлення, і так далі. А де ж план розвитку, а де економічний план? Чому потрібно на трамваї, а не на тролейбуси, наприклад, чому потрібно на метрополітен, а не на автобуси, і що це дасть? Чому ви хочете будівництво і яке будівництво, яка кількість вам потрібна, а не на щось інше? І коли цей план буде, він буде по кожному місту, по кожній спеціалізації і взагалі по кожній громаді, тоді зовсім по-іншому з нами будуть розмовляти банкіри, бо вони будуть бачити перспективу, системність, а не точковість.
До речі, про банкірів. На початку травня Харківська міська рада надала згоду на отримання кредитів на залучення кредитних коштів для комунальних підприємств транспорту за особливими умовами кредитування прифронтових територій на придбання спецтранспорту, на підтримку ліквідності і так далі. Кредитори готові фінансувати ці проєкти з умов збереження безкоштовного транспорту?
Їм зовсім не цікаво, який у нас транспорт і хто за нього буде сплачувати: буде це сплачувати держава, чи будуть сплачувати люди, чи буде сплачувати міська рада. Їм важливо зовсім інше: своєчасність оплати. Ви своєчасно і у повному обсязі виконуєте взяті зобов'язання, тоді ми з вами працюємо.
Щодо довіри і готовності партнерів інвестувати, то в Ґданську у нас був окремий івент для міста Харкова. Там були посли іноземних держав, представники банків, була наша Асоціації прифронтових міст і громад, дуже багато потенційних інвесторів, які, скажімо так, зараз активно цікавляться Україною. Були фінансові аналітики, економісти.
Була дуже корисна зустріч, і там я підписав угоду з Європейським банком реконструкції та розвитку на EUR47 млн, з яких EUR17 - це грант для міста Харкова. І це дуже важливо - це рівень довіри до міста і взагалі до країни.
А які у вас взагалі враження від конференції в Ґданську? І як Ви думаєте, чи співпраці з Польщею, польськими містами, наші поточні суперечності не будуть заважати?
Давайте відокремимо одне питання від іншого.
По-перше, Ґданськ мене дуже вразив. Відверто, я не сподівався таке побачити, бо я був у Ґданську дуже-дуже давно. Сьогодні це чудове місто, дуже чисте, дуже комфортне для життя, там створені прекрасні умови для життя людей. І такий підхід відповідає моєму баченню розвитку міста Харкова. І я б дуже хотів, щоб якомога більше наших людей, наших мерів, архітекторів, побачили це місто, бо там створена чудова інфраструктура, там чудова урбаністика.
Вони фактично наново відтворили своє місто, адже воно ж було майже вщент розтрощене після Другої світової війни. Вони зберегли певну автентичність, і архітектуру, і свій окремий стиль, який відрізняє їх від інших міст Польщі. Так, там є переваги, бо там є і море, і порт, і рівень заробітних плат зовсім інший. Але що дуже важливо - що там дуже піклуються про місто, і дуже чисто, комфортно і красиво, і зроблено по розуму. Тобто це є прикладом.
Що стосується самої конференції, хочу сказати, що для Харкова вона була успішною. Для України, як урядовці кажуть, вона була теж успішною. Але на що я звернув увагу? Ну по-перше, нас підтримують міжнародні партнери з багатьох країн і Європи, і не тільки Європи.
Але наші партнери і потенційні інвестори хочуть бачити системність. Ніхто не чекає, що ми просто прийдемо і скажемо: дайте нам гроші, просто от дайте, а ми будемо робити. Вони хочуть побачити чіткий план дій, системний погляд у майбутнє, комплексні економічні реформи. Від нас чекають стратегічного розуміння, як буде далі рухатись країна, і вони готові це підтримувати.
Тепер те, що стосується напружених стосунків між країнами. Точніше, скажімо так, певних суперечливих питань в історії наших країн. У нас дійсно є свої непрості етапи, не тільки у ХХ столітті. Як і у взаєминах інших країн ЄС, які історично були сусідами: Німеччини і Франції, Франції і Британії, Іспанії та Нідерландів. Але я не хочу зупинятись на цих суперечностях. Я хочу зупинитися на тому етапі історії наших взаємин з Польщею, який розпочався з моменту російського вторгнення. Від самого початку війни, вони дуже підтримували Україну і українців, і політично, і соціально, і військово, і фінансово. І зараз Польща підтримує наш прагнення долучитись до європейської спільноти.
Історія дійсно була різна, але завдання політиків сьогодні не роздивлятись минуле, а дивитись і працювати на перспективу. Ініціювати і просувати спільні проєкти, спільні ініціативи і задуми. Це об'єднують країни і народи, і таки ми будемо рухатись вперед.
Крок, який ми зробили, коли я підписав угоди з двома найбільшими об'єднаннями польських міст - Асоціацією міст Польщі та Союзом польських метрополій - це такий символічний перший крок місцевої дипломатії. Поки що перший, але я вважаю, що ми все одно будемо разом. І наше завдання спільне - напрацювати такі проєкти, щоб вони були цікаві і Україні, і Польщі, могли об'єднати. А історію давайте залишимо для вивчення наших вчених.
Повертаючись до теми транспорту. У Харкові під час війни була пошкоджена низка трамвайних і тролейбусних ліній. Чи плануєте їх відновлювати під час війни чи після війни і розширювати трамвайну мережу?
Я прихильник трамваю, хто б що не казав. До війни у нас була виділена земельна ділянка в індустріальному парку. Ми були на кінцевій стадії перемовини щодо організації спільного підприємства між міською радою, містом Харковом, та швейцарською фірмою, яка випускає трамваї, у нас все було вже готове для випуску власного трамваю. Але ж війна.
Я дуже хочу, щоб війна закінчилася, і ми дуже багато зробимо щодо трамвайних маршрутів. У нас свого часу був іноземний консультант, з яким ми працювали за кошти грантові міжнародної фінансової інституції, і у нас розроблена схема доцільності, які доцільно залишити маршрути, в яких районах їх збільшити, як це зробити. Ми не будемо помилок допускати, який допустила Німеччина, коли після війни вони в містах прибрали ці трамваї, дуже пишались цим, а потім повернули, вже зовсім іншого класу.
Я дуже хочу, щоб у нас були трамваї, по-перше, власного виробництва, спільного з інвесторами, і зовсім іншого класу, і на зовсім інших рейках вони ходили. Дуже багато там питань і щодо колії, і щодо тягових підстанцій. Але хочу вам сказати, що ні в якому разі прибирати ми нічого не будемо, будемо тільки нарощувати.
Питання про демографію: скільки зараз населення в місті, якою є його динаміка? Скільки виїхало харків'ян в інші регіони України та за кордон? Скільки проживає переселенців з інших регіонів? Як Ви оцінюєте, скільки повернеться одразу після війни, а скільки лишиться там, де вони зараз?
У Харкові до війни проживало 1 млн 560 тисяч людей. Крім цього, ми мали студентство, приблизно 300 тисяч студентів, які постійно проживали в нашому місті. Крім цього, ми мали приблизно 100 тис людей з агломерації, які приїжджали працювати на робочий тиждень, а потім на вихідний виїжджали з міста, відпочивали, а потім поверталися і працювали. Під час перших місяців війни, на кінець березня 2022 року, вже практично 300-350 тисяч людей виїхали. Зараз, як я сказав, трошки більше, ніж 1 млн 300 тис населення і 217 тис вимушених переселенців.
Переважна більшість харків'ян мріють повернутися, і це чудово: це приклад того, як харків'яни обожнюють своє місто, які вони справжні патріоти. Дуже багато з них приїжджають, виїжджають, але слідкують за соціальними мережами і дуже хвилюються за своє місто.
Звісно є умови, за яких люди будуть повертатися. Перш за все, це безпека, це зрозуміло. Бо якщо буде безпечно - це перша умова для того, щоб вони поверталися.
Друга умова – це житло. Уявіть собі, що сьогодні тільки у Харкові 160 тисяч мешканців міста залишилося без даху над головою. Якщо буде житло, то це теж вектор повернення.
Ще один аспект - робота, але звісно не на $220 за місяць, а зовсім інша - оплачувана, перспективна. І тоді люди будуть повертатися.
Коли буде мир, можливість безпечно навчати дітей. І головне, коли вони повірять, що держава розвивається, що вона не стагнує, що економіка працює, і що це не просто місце їх народження, а держава відкритих, найвищих можливостей для них. От тоді вони будуть повертатися.
І тут виникає питання, як показати це людям. Яким може бути перший крок, сигнал, що країна відроджується? Переконаний, перш за все, це активне будівництво. І мова не тільки про доступне, соціальне житло для людей.
Будівельна галузь може стати локомотивом для всієї економіки. ЇЇ розвиток запустить і підштовхне весь процес відновлення. Простий приклад: якщо створити одна робоче місце на будівниці, то воно дає 5-6 робочих місць у суміжних галузях.
Разом із будівництвом житла - розвиток промисловості. Запуск високотехнологічних виробництв. Створення нових робочих місць для висококваліфікованих фахівців.
Одночасно розвиток соціальної інфраструктури - школи, лікарні, дитячі садки. Це соціальний пакет, адже він дуже важливий. Коли я спілкуюся з людьми, які виїхали, багато питань виникає, зокрема, щодо медичного обслуговування. Для нас дуже важливо створити такі умови, щоб люди були переконані у якості соціальних послуг. Це важливий аргумент для повернення.
Отже, житло, а разом з ним робота, навчання, виші, відкриті можливості для підприємництва, інтелектуальні індустрії, освіта - це і є той сигнал для наших людей, для інвесторів, проте, що ми вистояли і розвиваємось. Так, це складно. Але це потрібно починати робити вже зараз. Не можна чекати закінчення війни, бо будемо втрачати населення, особливо молодь. Якщо ми втратимо молодь, то буде дуже важко.
Наскільки актуальна проблема трудових мігрантів саме для прифронтових міст? Чи обійдемося ми без мігрантів? Чи можливо буде відновити промисловість, енергетику, перезапустити економіку без залучення робочої сили із зовні?
Ви знаєте мою позицію, я неодноразово казав, що я категорично проти мігрантів. Я за те, щоб у нас навчалися студенти іноземні, і це дуже важливо для нас, бо це і економіка. У нас чудові виші, у нас шалений кадровий потенціал наших науковців, викладачів, і потрібно цим користуватися і заробляти валюту для держави і для університетів. Але я за те, щоб Україна створювала робочі місця перш за все для українців. Для людей, які зараз воюють і боронять нашу землю, щоб вони поверталися і знали, що вони не будуть отримувати $220 на місяць в 2029 році, а будуть отримувати нормальні кошти. Так, можливо, їм буде потрібно перевчитися, але ми маємо дати їм таку можливість, а головне - мотив.
Нам потрібно буде дуже багато кваліфікованих кадрів, починаючи з будівельників, айтішників, операторів програмного забезпечення, операторів станків з ЧПУ і так далі. Але ж нам потрібні і такі спеціальності, як водії, екскаваторщики, зварювальники, робочі професії. І нам потрібно зробити так, щоб людина бачила перспективу і росту, і самовдосконалення, і заробітку насправді. А якщо ми привеземо дешеву робочу силу, заповнимо всі вакансії, де будуть наш люди? А у нас безробіття вже зараз 11% (за методологією Міжнародної організації праці) що ми будемо робити потім? Хто задає це питання? Ми зіткнемось з тими самими критичними проблемами, як багато інших країн, які свого часу відкрили свої ринки праці і кордони для мігрантів. Кожного разу, коли я кудись виїжджаю, я все це бачу на власну очі.
Сьогодні, я вважаю, що Україна сплачує дуже велику ціну за територіальну цілісність і за те, щоб була демократична країна. Але я дуже хочу, щоб, перш за все, на першому місці у нас були наші громадяни. Нам потрібно повертати людей. І якщо ми створимо всі ці умови, створимо робочі місця, якщо люди побачать тут свою перспективу - ми подолаємо кризу і в економіці і в демографії. Всього вистачить. Ми зможемо.
Тепер найбільш болісне питання. Як останнім часом, як Ви оцінюєте, як змінилася динаміка обстрілів міста? І яку частку житла і критичної інфраструктури вдається відновлювати оперативно?
Ну, по-перше, динаміка обстрілів вона йде хвилями: буває, коли їх 15-25 за день, а буває три-чотири. Нас обстрілюють з першого дня війни, були часи, коли ми навіть не мали можливості порахувати, скільки ж було обстрілів. Зараз ми рахуємо. Нас обстрілюють з усіх типів зброї, починаючи від С-300, С-400, балістики, КАБи, і насправді дуже великі руйнації.
Руйнування в місті Харкові набагато більші, ніж в інших містах. Як я вже казав, 160 тисяч мешканців без дахом над головою залишилися. Якщо взяти статистику, вона дуже сумна, бо практично 13 тисяч об'єктів було розтрощено, серед яких практично 10 тисяч житлових будинків, приблизно порівну приватних та багатоповерхових. Що вдалося, за цей час ми практично відновили 4 тисячі будинків. Це дуже важливо, і люди це бачать.
Так, у нам дуже бракує коштів. Ми починали за власні кошти відновлювати, потім нам держава там трошки дала, і я вдячний за те, що дали, але ж не вистачає. У цьому році, на жаль, ми не отримали ще жодної копійки державних коштів на відбудову. Є прогнози, є обіцянки, але поки що не отримали нічого. Втім, ми не зупиняємось, ми працюємо.
Крім цього, пошкоджена критична інфраструктура, генерація, школи, дитячі садочки, лікарні. Але, незважаючи на все, ми вже побудували 9 шкіл до 1 вересня, ще одна буде збудована – десять шкіл у нас буде під землею. І починали виключно за власні кошти, і це була наша ініціатива, наш проєкт. Потім ми надали цей проєкт і в Запоріжжя, і в інші міста. Вважаю, що потрібно приділяти цьому увагу.
Зараз будуємо дитячий садочок перший під землею і тут вже є співфінансування між державою і власними коштами.
Сьогодні критично не вистачає на відбудову, перш за все, коштів, а, друге - кадрів, людей, бо тільки наші комунальників хлопців та дівчат, які пішли воювати за часи війни більш ніж тисяча людей.
Чи багато в Харкові пам'ятників архітектури зруйновано і чи вдасться їх всі відновити?
Ну, всі, нажаль, не вдасться, бо є такі, що зовсім розбиті, їх неможливо відбудувати. Але переважну більшість вдасться, і дуже важливо їх відбудувати, бо це наша історія, автентичність, і для нас це дуже важливо сьогодні, щоб ми після себе теж залишили нашому наступному поколінню пам'ятки архітектури. Це потрібно зробити - і відбудувати, і відновити їх в тому вигляді, в якому вони існували після свого будівництва. Це величезна проблема в плані коштів, але це і наша відповідальність.
Після війни замість повністю знищених репліки не будуть зводитись?
Будемо думати, радитись з харків’янами. Над цим будемо працювати з істориками, з архітекторами. Я дуже хочу, щоб ми пам'ятки архітектури, які ми можемо відновити, відновили, які не можемо, подивилися, як зробити так, щоб все ж таки історія була збережена.
Дуже резонансною подією став обстріл Харківського художнього музею. Ви особисто рятували картини. Чи вдалося врятувати колекцію та які перспективи відновлення самого музею?
Жахлива подія. І я мусив втрутитись. Хоч сам музей це не міська власність, а обласна, але на той момент просто потрібно було діяти. Бо цей художній музей - це історична галерея, там зберігався Рєпін - а це історія і України, і світу - Васильківський, Шевченко. Багато таких робіт, шедеврів. Це ж неймовірна втрата, коли згорають картини, особливо графіка, яку неможливо відновити.
Що стосується будівлі - це теж пам'ятка архітектури, вона була дуже пошкоджена, на жаль. В той день було пряме влучання, і загорання в даху, потім розповсюдження вогню.
Вдалося чи не вдалося врятувати колекцію? Всю не вдалося, на жаль. Ми коли приїхали туди, я вважав, що там зовсім немає жодного картини. Але в якийсь момент жінка, співробітниця, каже, що вони там є. Я дуже здивувався, сказав: так ви ж їх вивозили, я пам'ятаю, що ми надавали приміщення для зберігання, щоб вони у безпечних умовах були. І потім я з міністром тодішнім розмовляв і допомагав їх перевозити.
Зараз кажуть, що це була приватна колекція, яка була подарована Художньому музею. Подарована, але яке це має значення? Це наш культурний спадок, надбання культури нашого народу, власність нашого суспільства насправді. Цю колекцію збирав дуже відомий колекціонер Ілля Лучковський. Він подарував свою колекцію суспільству. Там були цінні картини. Взагалі, будь-яка картина має цінність і художню, і історичну. І ціну пам'яті про людину, яку цю колекцію подарувала народу. Розумієте, яка людина була, що вона залишила не своїй родині, а залишила всім. Так нехай згорять вони, чи що?
Мені дуже шкода, що навколо цього різні думки. Я розумію, що хтось себе вигороджує, хтось когось виправдовує, бо навіщо ж відповідати. Не буду нікого засуджувати, час розставиться на свої місця. Але я вдячний сьогодні пожежникам, своїй команді, рятувальникам, журналістам, які разом з нами виносили ці картини. Я пам'ятаю, що ми виносили картини, а вони були гарячі. Ми робили те, що потрібно було робити, і зупинили роботу тільки тоді, коли пожежник, який був на даху, провалився і впав поряд зі мною на мого працівника. Ледве не розбилися усі ми там. Коли вже почало горіти так, що неможливо було пройти - ми змушені були відступити. Але ми зробили те, що ми змогли.
А далі, я дуже хочу, щоб всі картини, які були врятовані, були відновлені, і потім після війни виставлені в художньому музеї, який, я вважаю, потрібно відновити, і зробити так, щоб люди розуміли, що це історія всього світу.
Як Ви оцінюєте готовність Харкова до зими і проходження опалювального сезону?
Ми робимо все можливе і дуже багато робимо. Не все залежить, на жаль, від нас. Бо скільки б ми не укріпляли, наприклад, блочно-модульні котельні чи когенераційне обладнання, але 3-5 ракет, і крапка... Так, ми передбачаємо деякі дублюючі варіанти, енергоострови, компетентна команда працює над цим постійно. Ми знаємо, що потрібно готуватись перед зимою, і ми розуміємо, що ми робимо.
Якщо б все залежало від нас, я б сказав з впевненістю, що все буде добре. Буде важко. Все буде залежати від того, чи буде війна чи не буде на цей час. Якщо не буде війни, ми пройдемо легко опалювальний сезон, бо ми будемо готові до нього. Якщо буде війна і будуть постійні обстріли, буде важко, як і всім містам: практично жодне місто не буде виключенням, бо єдина енергосистема. Ми ж бачили все.
Але я хочу, щоб ми не були песимістами. Зрештою, ми будемо робити все від нас залежне.
Як Ви ставитесь до доцільності проєктів благоустрою під час війни? Це питання таке нагальне для багатьох міст, але цікава саме Ваша думка.
Потрібно у всьому знаходити розумний баланс. Але я дуже хочу, щоб Ви розуміли, що таке для Харкова благоустрій сьогодні. Це життя і це емоція. Це емоція людей, які знаходяться під постійними обстрілами. Це емоція наших дітей, які вимушені не спати, бути в підвальних приміщеннях, на станціях метрополітенів, в укриттях, а потім йти до підземних шкіл. Це емоція наших військових, які на передишку приїжджають до Харкова, і бачать все це.
Тобто сьогодні неможливо фронтове місто Харків порівняти з Ужгородом, Тернополем чи Івано-Франківськом, хай вибачать мене ці міста. Ми робимо те, що ми робимо. Ми робимо не для себе особисто - для людей, для всієї країни, бо сьогодні Харків – це столиця незламності України. І будемо продовжувати роботи.