Інтерв'ю керівника Української видавничої асоціації (УВА) Артема Біденка агентству "Інтерфакс-Україна"
Текст: Єгор Шуміхін
У середині травня Видавнича асоціація зробила досить гучну заяву, що майже третину книжкового ринку становлять піратські видання. На основі яких даних було зроблено таке припущення?
Це суб'єктивна оцінка, яка базується на тому, що називається шелф-тестом. Фактично третина того, що ми бачимо в онлайні, є нелегальною продукцією. Йдеться і про паперові книжки, і про аудіокнижки, і про електронні версії. Грубо кажучи, ви заходите на маркетплейс, вводите назву якоїсь популярної книжки, скажімо, Стівена Кінга, і бачите, де це КСД, а де обкладинка взагалі не містить назви видавництва. Крім того, ми бачимо, що коли в Google вводиш назву популярної книжки, він показує різні магазини, і навіть за цінами можна зрозуміти, де підробка. Їх справді багато, ми це бачимо, і саме тому ми підняли такий шум.
Тобто, це така екстраполяція?
Однозначно.
Де гірша ситуація з піратством з точки зору форматів?
Ми розуміємо, що електронний формат доступніший, його більше, і скачати можна фактично все. Але боротися з цим в умовах українського законодавства досить складно. В той же час, паперових піратських копій офіційних книжок дуже багато, і саме це є для нас ключовою проблемою сьогодні. Коли ми її подолаємо, тоді зможемо говорити про боротьбу з електронним піратством.
Ви заявляли, що інфраструктура Google сприяє процвітанню піратства, і що індустрія спільно з Міністерство культури та Міністерство освіти і науки звернулися до Google Україна з проханням реалізувати механізм блокування нелегального контенту. Який результат?
Ми бачимо, що одна з ключових проблем піратства в Україні - це пошукова видача Google, тому що пошуковик показує нелегальний контент. З маркетплейсами, зокрема з Rozetka, Prom та OLX, ми працюємо у форматі, що коли бачимо такі посилання, надсилаємо їм, і вони одразу блокують. На жаль, із Google цього не відбувається. Хоча ще з 2018 року в Google діє стратегія боротьби з піратством і є форма скарги, яка дозволяє блокувати ті чи інші посилання, але на практиці для всіх вона працює дуже повільно, особливо в Україні. Я особисто в лютому подав дві скарги, щоб перевірити, як це працює, і відповідь від Google отримав лише в червні.
Ми говоримо, що якщо Google почне діяти щодо книжок відповідно до їх стратегії, і обере довірені платформи для України - це може бути індустріальна асоціація, міністерство чи якась інша структура, - то ці платформи отримають можливість через свою форму блокувати не посилання, а самі ресурси. Це може зрушити ситуацію з місця. Саме так це працює у Франції та Великій Британії.
Я звернувся з цією ініціативою до керівниці Google в Україні Тетяни Лукинюк, але вона відповіла, що вони працюють лише з міністерствами і для цього потрібне відповідне звернення від них. Ми написали листи до Мінкульту й отримали відповідь від профільної заступниці Богдани Лаюк: «Ми все розуміємо, робимо дуже багато, дякуємо, до побачення».
Я цього не розумію. Ось річ, для якої не потрібні державні кошти. Треба лише написати листа в Google, домовитися про цю платформу - і всі будуть у виграші. Причому жодних заперечень з боку Google немає: це їхня стратегія, і жодних складнощів із реалізацією немає. Водночас Інститут книги нас підтримав: у нас був спільний захід під час «Книжкового Арсеналу», є розуміння, що це потрібна історія. Також відреагував Український національний офіс інтелектуальної власності. Тому сподіваюся, що справа зрушить із місця.
Як бути з різними Telegram та Instagram майданчиками, які також часто є платформами до розповсюдження піратської продукції?
Telegram не є контрольованим, тому ми там не доб’ємося жодного результату і не бачимо сенсу ним займатися. Instagram насправді займає меншу частку, і ми все ж таки бачимо його, як і TikTok та YouTube, радше як потенційного союзника, адже це платформи, які популяризують читання і дозволяють залучати нову аудиторію. Боротися з ними абсолютно немає сенсу.
Ми, навпаки, хотіли б у певний момент вийти на співпрацю з цими платформами. Є певні напрацювання, і сподіваюся, що цього року ми зможемо про них розповісти. Тоді боротьба з піратством на цих платформах стане додатковим елементом: самі агенти промоції будуть закликати купувати у легальних продавців, а не у піратів. Тобто кампанія з легального читання на цих платформах принесе більше ефекту й користі, ніж якщо ми почнемо зараз ще боротися з Meta.
Чи є у вас комунікація з великими маркетплейсами, які, до прикладу, електронні книги дійсно забороняють продавати, але абсолютно не реагують на скарги користувачів на репринти, які там реалізуються без проблем?
Дійсно, вони можуть не реагувати на звичайних користувачів, але з правовласниками та асоціацією, яка має довіреності від своїх учасників, вони працюють і дуже швидко знімають такі оголошення. Тут проблеми немає, і саме тут спрацьовує індустріальний інструмент саморегулювання. У нас є людина, яка це відстежує, подає скарги й домагається видалення.
І в Києві, і в багатьох містах країни є цілі ринки де йде торгівля так званим репринтом, і не часто побачиш новини, що правоохоронці закрили якусь ятку. Чи була у вас комунікація з поліцією щодо таких місць?
Там є складність. У нашому законодавстві щодо порушення права інтелектуальної власності прописано, що має бути доведена завдана шкода. І у випадку з книжками, оскільки вони не є дорогими, це складно зробити. Комунікації відбувалися багато разів, приїжджала поліція, проте продавці казали: «Ой, ми не знали, більше не будемо, вибачте. А шкода доведена? Ні, не доведено. То що ви від нас хочете?». Водночас є судові процеси, і низка видавництв цим активно займається. Найбільш успішні кейси мають видавці, які працюють із методологічною, педагогічною літературою або дорогими підручниками, які передруковуються піратами.
Керівниця Українського інституту книги Олександра Коваль розповідала, що УІК і УВА для боротьби з книжковим піратством пропонують створити коаліцію чесних продавців і видавців та запровадити спеціальне маркування легальних ресурсів. Що реально може дати така ініціатива?
Маємо розуміти, що у боротьбі з піратством ми заходимо на територію економіки, особистої кишені кожного з нас. І, звичайно, коли в країні економічна криза, коли книжка й читання не є пріоритетом, а люди намагаються заощадити на всьому, для них наявність дешевих видань є плюсом. Якщо ми згадаємо 2000-ні, коли всі нелегально завантажували фільми та музику, то рішення прийшло з появою цифрових платформ на кшталт Netflix, YouTube чи Spotify. Очевидно, що за кордоном той самий Amazon намагається реалізувати цю практику, коли за невелику плату можна отримати доступ до великої кількості книжок.
Очевидно, що рано чи пізно ми до цього прийдемо, але сьогодні маємо ситуацію, яка є. І просто так розмістити на сайті банер про те, що він належить до мережі чесних сайтів, продає лише легальну літературу, підтримується Українським інститутом книги та Українською видавничою асоціацією, - це круто й красиво, але це має супроводжуватися певною кампанією, у межах якої відомі люди, політики, музиканти, актори говоритимуть про те, що вони купують легальний контент. І тоді ця плашка, цей банер матиме сенс, тому що люди пам’ятатимуть, що їхній улюблений інфлюенсер сказав, що він купує легально. З часом це дасть свій ефект.
Ми з Інститутом книги поки що розробляємо цю модель. Сподіваюся, до «Букфоруму» зможемо представити наше бачення. Після цього, звичайно, йтиметься про те, хто стане обличчями кампанії, як усе це просувати і в якому напрямку рухатися далі.
Як ви вважаєте, чи доцільно вводити відповідальність споживача за купівлю чи скачування нелегального книжкового контенту?
Я проти цього. Вважаю це неправильним і неефективним, адже такий підхід, навпаки, спонукає до появи різноманітних методів обходу, зламів і так далі. Я прихильник економічних інструментів. Чим легше та дешевше тобі буде щось завантажити чи купити, тим менша ймовірність, що ти звернешся до піратського контенту.
У квітні УВА заявила, що передала в Мінкультури проєкт закону про підтримку креативних індустрій. Що головне він передбачав, що може пожвавити галузь?
Ми, насправді, подали не один проєкт, а чотири, і три з них взагалі не стосуються грошей, а лише полегшення життя для ринку. Один із них - це зменшення кількості обов’язкових примірників. Сьогодні видавець, коли друкує книжку, зобов’язаний безкоштовно передати до 20 примірників у різні бібліотеки. Враховуючи, що книжка може коштувати 500 гривень, це вже суттєвий бюджет, і фактично всі порушують це правило. Існує розроблений спільно з Міністерством культури законопроєкт, який пропонує зменшити цю кількість до 3–6 примірників. Ми з Асоціацією бібліотек досі комунікуємо це питання. На жаль, воно нікуди не рухається.
Другий момент - це те, що сьогодні видавнича діяльність звільнена від ПДВ, але існує лазівка, яку використовує податкова: наказ Мінкульту про бібліотечну справу, де зазначено, що все, що має до 48 сторінок, є брошурою. І податкова каже: «Це ж брошури, а не книжки, тому ми будемо їх оподатковувати». А ми розуміємо, що під це визначення часто потрапляє дитяча література і багато іншої книжкової продукції. Третій момент - це технічний стандарт для дитячої літератури. Ми його розробили та надали до уряду, Мінекономіки, Мінкульту та Міносвіти.
І четвертий, найбільш глобальний проєкт - це так званий проєкт «Про розвиток культурних індустрій» ("Культурний Простір"). Фактично це переписаний закон «Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні» - Дія.City. Тобто ми нічого не вигадували, тому що ми дуже обмежені вимогами МВФ і національним законодавством. Ми взяли за основу той закон який працює і, по суті, створює для галузі певний особливий формат роботи.
Головне, що він передбачає, це запровадження так званих гіг-контрактів. Тому що сьогодні в Україні фактично існують два формати роботи: або ти йдеш працювати за трудовим договором, і роботодавець платить 42–45% податків, або ти працюєш як ФОП і сплачуєш 6%. І зрозуміло, що всі галузі намагаються це оптимізувати: наймають ФОПів, дроблять діяльність. Різноманітні агенції намагаються з цим боротися, існують штрафи. А Михайло Федоров зробив дуже важливу річ - реалізував гіг-контракти в IT. Це те, що працює в усьому світі та існує в Європі. По суті, це договір цивільно-правового характеру, який дає працівнику певний захист - страхування, медичне страхування, зарахування до трудового стажу - і водночас передбачає нижче податкове навантаження.
Другий момент - це можливість реінвестувати прибуток. Якщо ти отримуєш прибуток і реінвестуєш його, він не обкладається великою кількістю податків, і ти можеш спокійно розвивати галузь. Для ІТ це дало величезний поштовх уперед, тобто дозволило вивести з тіні дуже багато компаній.
Але навряд чи зараз ухвалять ініціативу, яка передбачає податкові послаблення. У Міносвіти також розповідали, що їх схожий проєкт Science.City "вперся" в Міністерство фінансів.
На мою думку, це питання лідерства і лобіювання. Тому що щодо питання ФОПів, яке нібито МВФ вимагав від нас, після розголосу відклали. Ми бачимо на прикладі ІТ, що це, навпаки, дає збільшення надходжень до бюджету, оскільки компанії виходять у білу. І для креативних індустрій це вже давно треба було зробити. Усі працюють, по суті, за гіг-контрактами: художники, телевізійники, інформаційні агенції, журналісти. І весь цей «головний біль» із ФОПами не потрібен. Є гіг-контракт, і ти, навіть якщо будеш платити трохи більше, матимеш зарахування стажу та будеш захищений. Тому це спокійно можна вирішити, і ми плануємо все ж таки просувати цей документ. Якщо буде потрібно пояснювати це МВФ, ми будемо пояснювати. Це повністю відповідає вимогам Європейського Союзу.
На жаль, впродовж чотирьох місяців ми не маємо жодної відповіді від Мінкульту. Не створена робоча група, про яку ми просимо з листопада, ми отримуємо відписки щодо наших ініціатив, жодної комунікації не ведеться. Я вважаю, що нам категорично не пощастило з профільною заступницею міністерки Богданою Лаюк, яка не спілкується з індустрією, зайняла позицію "я знаю краще за всіх", і тим самим підставляє все міністерство. Я таких ретроградних бюрократичних відписок, скажу чесно, не отримував з 2012 року, і це дуже дивно, адже вся команда міністерства дуже молода і класна. Тож ми вчергове звертаємося і пропонуємо спільно реалізовувати проєкти, і сподіваємося, що хоч щось зрушиться з місця.
Не перший рік обговорюється необхідність підготовки проєкту закону про єдину ціну. Здається це одна із головних суперечок між видавцями і книгорозповсюджувачами. На вашу думка, цей закон потрібен чи ні?
На нашу думку, закон про Культурний Простір допоможе вирішити дуже багато проблем, зокрема цінових. Тому що сьогодні на ринку фактично ведеться боротьба за оптимізацію: хто як скоротить свої витрати. І боротьба зі знижками теж із цим пов’язана. Як тільки ми поставимо всіх на однакові умови і всі зможуть сплачувати однакові податки, усі зможуть однаково наймати людей - це вирішить дуже багато проблем, які сьогодні стають на заваді закону «Про єдину ціну».
Насправді, проблема єдиної ціни сьогодні - це проблема книгорозповсюджувачів. Тому що у нас є мережі, які надають дуже великі знижки. І, по суті, вони намагається змусити видавців погоджуватися на ті чи інші умови щодо знижок. Вони кажуть: «Я хочу знижку 40%, ви не хочете - до побачення». І це їх право, я зараз не критикую ці мережі. Але коли ми всередині асоціації обговорюємо єдину ціну, то 70% видавців підтримують це рішення. Водночас усі кажуть, що навіть якщо це буде прийнято на рівні закону, воно не обов’язково буде реалізовуватися, тому що деякі гравці зможуть замість знижки використовувати кешбек, а якщо заборонити кешбек - вигадають щось інше, наприклад умовні подарунки. Сьогодні вже є історія з безкоштовною доставкою, що є серйозним фактором, оскільки це може становити до 20% вартості книжки.
Ми розуміємо, що це однозначно має бути закон. Це складна й довга історія. Але без домовленості між книгорозповсюджувачами та видавцями щодо того, як ми працюємо зі знижками, немає сенсу рухати це питання. Ми зараз у процесі цього: працюємо над тим, щоб виробити певні цінності та базу, з якої ми почнемо говорити одне з одним.
Ми маємо вирішити проблему зі знижками. Вона не вирішується ні законом, ні наказом Мінкультури, ні постановою Кабміну. Вона вирішується внутрішніми стандартами. Наприклад, зараз ми говоримо про те, що якщо видавець надає знижку на книгу, він має дати книгарням таку саму знижку плюс їхній заробіток. Тобто якщо видавець робить на свою книгу 40% знижки, він має надати книгарням умовні 50%, щоб вони могли заробити свої 10%.
Наскільки в діалозі щодо цієї ініціативи зацікавлені видавництва, які мають повний цикл з мережею книгарень?
Усі розуміють, що протистояння у сфері знижок призведе до падіння ринку, тому має бути якесь рішення. І всі кажуть: «Так, єдина ціна є цим рішенням, але ми боїмося, що якщо ми будемо її дотримуватися, то наш конкурент цього робити не буде». Тому сьогодні рішення полягає в тому, щоб запрацювало саморегулювання: щоб ми між собою домовилися і почали цього дотримуватися.
Тобто, на вашу думку, почати треба з саморегуляції галузі, а вже потім ухвалювати закон. І ви бачите що галузь прагне до цього діалогу?
Я бачу готовність, але це довгий і тривалий процес. Він займе від пів року до року. Закон варто приймати вже після того, як буде напрацьовано певний галузевий стандарт.
Видавці прогнозують, що ціни на книжки і далі будуть зростати через здорожчання логістики, поліграфії, паперу, електрики, вартості праці та ліцензій, а також скорочення накладів, бо падає купівельна спроможність. Чи не є це так званою пасткою-22?
Ми маємо просто змоделювати сценарії, які на нас чекають. Один сценарій - нічого не змінювати: ринок залишається в стані стагнації, тривають цінові війни, війни знижок, книгарні десь відкриваються, а десь закриваються. Цей сценарій веде до здорожчання книжок, зменшення кількості покупок офіційних видань і збільшення нелегального контенту. Далі, після завершення війни, рано чи пізно почнеться відновлення, і на ринок зайдуть кілька великих холдингів: Amazon, Penguin Books, які куплять усе за дешево і встановлять свої правила. Це реалістична модель, але ми всі усвідомлюємо, чим вона небезпечна: знищенням незалежних видавців.
Друга модель - це коли ми маємо певну інтервенцію держави. Коли держава каже, що це важливо і ми маємо це підтримувати. Так роблять британці, фіни, поляки. Це та сфера, яка самостійно не впорається, їй потрібно допомагати. І наше завдання як держави - зрозуміти, де ця допомога буде не просто роздачею грошей, а матиме додатковий ефект у розвитку читання, освіти, просвіти, грамотності тощо. Тут би нам дуже знадобилося якісне лідерство з боку профільної заступниці Мінкульту, але, на жаль, його немає.
Які бачите шляхи здешевлення книги?
Наприклад, є прекрасний інструмент - закупівля книжок для військових. Це кейс, який усі знають, це те, що робили Штати під час Другої світової війни. Ми теж це можемо зробити. Насправді тут не потрібні навіть гроші Мінкульту. Давайте подивимося на Міністерство оборони: у них величезний бюджет, і, мені здається, можна закуповувати за умовні 50 мільйонів гривень на рік книжки для військових, це мізерна частка мільярдів на оборону. Але це дасть величезний поштовх для ринку, тому що ці книжки будуть купуватися накладами 10–20 тисяч примірників, і це одразу знизить ціну.
Схожа ситуація з розвитком бібліотек. У нас сьогодні від 12 до 14 тисяч бібліотек у країні. І завдання Мінкульту - сказати, що нам стільки не треба, нам потрібно 3–4 тисячі. Для цього мають бути чітко сформовані моделі бібліотек: вони мають перетворитися на культурні хаби, так, як це відбувається в усьому світі. Вони мають бути не лише про читання паперових книжок, а й про грамотність, спілкування, соціалізацію. І як тільки ця модель нової бібліотеки буде прийнята, буде вирішено, які бібліотеки ми залишаємо, з’явиться запит до міжнародних меценатів щодо фінансування розбудови спочатку 30, потім 200, а потім 3 тисяч бібліотек, це дасть певний кумулятивний ефект, бо бібліотекам потрібно закуповувати книжки, і індустрія від цього виграє.
Друга модель мені подобається більше, тому що вона створює можливості вже сьогодні, дозволяє щось робити, кудись рухатися, вона дає лідерство. Але ми можемо залишитися на першій моделі: рано чи пізно, років через 10, прийде Amazon, усіх купить і зробить книжки дешевими. Куди рухатися - це вибір уряду, звичайно, але ми як асоціація теж маємо нести відповідальність, і ми говоримо, що потрібно з чогось починати. Час діяти, а не тільки планувати.
Наскільки реалістичною ви бачите ідею Інституту книги щодо встановлення ставки 50% "Нацкешбеку" на книжки? Чи це спрацює для підтримки ринку?
Звичайно, я підтримую це, але і реалістичний, адже це із серії «давайте попросимо 50%, а отримаємо 15%». Тут головне, що нам потрібне лідерство в популяризації читання, нам потрібна національна кампанія. Мені подобається програма «Читай дитині» в Польщі, є класна програма з популяризації читання для дітей «Going All In» у Британії. Усе це так звані парасольки, під які можна підтягнути дуже багато проєктів. І «єКнига», і «кешбек», і «Зимова підтримка» - вони заслуговують бути частиною великої національної кампанії з промоції читання, до якої, наприклад, могла би долучитися Перша леді.
У нас є такий проєкт, ми теж його пропонували Міністерству культури, але поки що немає реакції. У межах цієї кампанії відомі люди читатимуть своїм дітям, будуть залучені іноземні партнери. Не можна ставитися до державної політики як до чогось одноразового. Я в цьому плані розумію Мінфін: просто роздати гроші - це неефективно. Треба розподіляти кошти так, щоб інвестиції потім поверталися. Гроші мають працювати й приносити ефект. Цей ефект ми як асоціація готові спільно з міністерствами порахувати і дати цьому сильний поштовх.
Нещодавно в Мінкультури в інтервʼю "Інтерфакс-Україна" заявили, що в 2026 році через недостатнє фінансування програма субсидій на оренду для книгарень може запуститися як пілотний проєкт для малих міст, і точно не стосуватиметься столиці і міст-мільйонників. Чи буде, на ваш погляд, попит на цю програму?
З листопада минулого року ми чуємо про те, що от-от почнуть діяти кілька програм: закупівлі для бібліотек разом із регіонами, компенсації оренди для книгарень, популяризація читання. Але нічого з цього фактично не відбувається, а вже липень.
Щодо цієї програми, то, звичайно ж, для книгарень це дуже хороше рішення, і вони його чекають. Їм би це суттєво допомогло оптимізувати свої видатки. Тобто було б неправильно сказати, що це не потрібно. Але ми всі розуміємо, у якій ситуації перебуває наш бюджет, і для того, щоб дати гроші, їх треба десь взяти. Я пропонував би подивитися на варіанти співпраці з великими міжнародними фондами та залучати допомогу від них. Ми рахували: це невеликі кошти - приблизно 50 мільйонів гривень на рік вистачило б, щоб показати добру волю, допомогти книгарням, особливо в невеликих містах.
Чи потрібна ця програма у великих містах, зокрема Києві, чи правильно, що планують зосереджуватись на регіонах?
Я би теж починав із регіонів і з невеликих незалежних книгарень. Звичайно, великі мережі, члени асоціації, не погодяться з цим, вони хотіли б, щоб це стосувалося всіх, але моя персональна думка - починати треба з невеликих. По-перше, так легше прорахувати ефект. По-друге, так менше коштів потрібно одразу. І, по-третє, це все ж таки правильно: держава має підтримати слабших.
І раніше і сьогодні ви згадували про необхідність модернізації та оптимізації мережі бібліотек. В Мінкультури цієї теми торкаються обережно. Як ви бачите цю оптимізацію?
Мені дуже подобається реформа, прописана Коаліцією дієвців культури, яка стосується всіх закладів культури. Вона складна, багаторівнева, розписана в часі, але дуже системна і правильна. Її основний сенс у тому, що ми маємо дати право населеному пункту обрати, що саме має бути на місці цього закладу: чи бібліотека, чи музей, чи театр, чи цирк тощо.
Залежно від того, що буде підтримано, такими будуть і державні субвенції: ти хочеш поставити там музей - отримаєш додаткові кошти на його розвиток, хочеш бібліотеку - тоді ми будемо спільно з тобою закуповувати книжки. Ми не можемо окремо реформувати бібліотеки, сказати, що їх буде 3 тисячі замість 12 тисяч - має бути системний підхід. В Асоціації бібліотек теж є своє бачення. Це все треба разом об’єднати й реалізовувати. Я би вже на бюджет 2027 року подавав якісь елементи цієї реформи, хоча б як пілотні проекти
Але в будь-якому випадку йтиме мова про скорочення, що з якихось населених пунктів, скорше за все із сіл, бібліотеки підуть. Як це корелюється з тим, що ми обговорювали про популяризацію читання? Як знайти правильний баланс?
Ми не знайдемо балансу. Це буде така сама історія, як із реформою первинної медицини: амбулаторії з'явилися, але десь їх немає; така сама історія, як і з реформою «Нової української школи», коли якісь заклади середньої освіти зникають. Це відбудеться в будь-якому разі, тому що держава не може потягнути все. І завдання - зробити це максимально обережно та дати якісь інструменти заміщення. Тобто якщо немає бібліотеки у вашому селі, то мають бути інструменти, щоб ви могли завантажити щось і читати у себе на телефоні, наприклад, через цифрову бібліотеку. Є хороше рішення - мобільні бібліотеки, про які також говорить Український інститут книги: коли бусики їздитимуть по селах, буде такий собі букшерінг.
Але, говорячи про мережу закладів, у яких сьогодні 80% - це радянський фонд, ми не можемо замінити всі ці книжки сьогодні. Ми маємо це визнати. Ми платимо бібліотекарам п’ять тисяч гривень - це абсолютно не має продовжуватися. Так, це болісна реформа, але вона має відбутися. Коли, як не під час війни, коли в уряду, президента і Верховної Ради є всі важелі, щоб робити різкі, болючі реформи? Бо коли війна закінчиться, ми точно цього не зробимо.
Мінкультури також готує уже згадану ініціативу із співфінансування поповнення бібліотек спільно з місцевими органами влади. Хтось зі сфери пропонував зобов’язати бібліотеки купувати книги у книгарнях, які зареєстровані й працюють у їхньому ж населеному пункті або районі? Чи робочий це варіант?
Я думаю, що ця ідея не робоча, тому що вона дуже несправедлива й нерівна - саме закупівлю книг в локальних книгарнях. Тому що, якщо, умовно кажучи, у великої мережі є можливість відкрити книгарню, і таких книгарень багато, а у маленької книгарні цієї можливості немає, то звичайна велика мережа, почувши про цю можливість, почне її реалізовувати. Це, з одного боку, створює потенціал для монополізації ринку, а з іншого - можливість того, що маленький чиновник у місті створить свої книгарні й нормально зароблятиме на власних замовленнях. Це неправильно. Має бути чесна цінова та якісна конкуренція.
Як ви ставитеся до ідеї надати право бібліотекам продавати книжки, що дозволило б створити додаткову мережу книгорозповсюдження по всій країні?
Абсолютно позитивно ставлюся, але за умови, що ми реалізуємо реформу закладів культури - тобто перетворимо їх на рівних учасників великого ринку креативних індустрій. Вони зможуть наймати людей на ринкові зарплати, проводити нормально закупівлі, залучати партнерів. Тож якщо театр може продавати квитки на свої вистави і заробляти гроші, очевидно, і бібліотека може організувати продажі книжок. А хто не може купити - прийде і почитає в читальній залі чи візьме книжку на тиждень додому. Це маленьке питання насправді показує всю картинку, наскільки глибоко ми знаходимося ще в радянській парадигмі, наскільки нам не вистачає візії, щоб організувати ринкові механізми і дати можливість учасникам розвиватися, а не сидіти на шиї державного бюджету.
