Марія Приймаченко: світло, яке залишилося з нами
Ексклюзив до дня народження художниці
Оксана Повякель, генеральний директор Національного музею народної архітектури та побуту України, заслужений працівник культури України — спеціально для "Інтерфакс-Україна"
Автор: Ольга Левкун
Про Марію Приймаченко сьогодні знають багато. Про неї написані книжки, зняті фільми, її ім’я стало символом українського наївного мистецтва у світі. Та попри це, для мене вона передусім — людина, з якою пощастило зустрітися, побачити її в повсякденному житті.
“Вона не творила заради визнання чи вигоди — Марія Приймаченко просто виконувала свою місію, до останніх хвилин життя творячи душею і серцем”, — зазначила Повякель.
За словами Повякель, попри світову відомість Приймаченко, для неї особисто художниця залишилася передусім живою людиною, з якою пощастило познайомитися поза мистецькими міфами.
Найяскравішим спогадом вона називає поїздку до Приймаченко в Іванків, де художниця показувала роботи дітей — своїх учнів.
“Я побачила жінку, яка буквально світилася зсередини. Вона була дуже простою — і водночас надзвичайно глибокою. Для дітей вона була не вчителькою, а мамою і бабусею”, — розповіла Повякель.
На той час Приймаченко вже не викладала офіційно, організаційними питаннями займався її син Федір, однак саме ставлення художниці до дітей, за словами Повякель, найкраще розкривало її характер.
Повякель зазначає, що Приймаченко часто просили розписувати хати й простір у селі, і вона робила це безкорисливо — не заради демонстрації чи заробітку.
“Фактично все село було наповнене кольором, бо людям хотілося жити серед краси. Це не було мистецтво “на показ” — це було служіння”, — наголосила вона.
За її словами, Приймаченко не шукала преференцій, не користувалася власним ім’ям і не піддавалася звабам слави, продовжуючи творити до останніх днів життя.
У 1935 році Марію Приймаченко запросили до художніх майстерень при Київському художньому інституті. Вона могла залишитися в столиці та будувати професійну кар’єру, адже на той момент її вже визнав світ — роботи художниці експонувалися в Парижі, Варшаві та інших європейських містах.
Втім, Приймаченко повернулася на Полісся — до свого середовища і коріння. Її мистецтво сформувало окремий пласт української культури, поєднавши виняткове відчуття композиції та кольору з глибинною культурною пам’яттю, що проявлялася інтуїтивно, без академічного навчання.
Особливо показовою є історія її першого розпису: синя глина, знайдена на березі річки, вода — і розмальована хата. Це було не для виставки і не для продажу, а з внутрішньої потреби творити.
“Приймаченко — це не лише стиль і не лише наїв. Це приклад внутрішньої чесності та відповідальності перед своїм даром”, — підсумувала Повякель, додавши, що саме тому мистецтво художниці й досі залишається живим, актуальним і сучасним.