Олександр Ларін, голова ГО "Спортивний контекст", Генеральний секретар Федерації баскетболу України (2011-2015 рр.), заступник міністра спорту України (2010 р.)
Сьогодні українська спортивна політика спирається щонайменше на три документи, які за логікою мали б бути частинами однієї конструкції: Стратегію розвитку фізичної культури і спорту до 2028 року, Концепцію Державної цільової соціальної програми до 2030 року та законопроєкт "Про спорт" №15169.
Здавалося б, усе просто. Стратегія відповідає на питання, куди ми йдемо. Концепція — як саме збираємося туди дістатися. Закон — хто, що і за якими правилами має робити.
Але якщо прочитати ці документи один за одним, виникає дивне відчуття: модель майбутнього українського спорту щоразу починають придумувати заново.
І тут є одна незручна деталь.
Матвій Бідний перебуває в керівництві Мінмолодьспорту практично весь період, про який ідеться. З липня 2020 року — заступник міністра, з листопада 2023-го — виконувач обов’язків, з вересня 2024-го — міністр. А Стратегію-2028 затвердили ще в листопаді 2020 року.
Тобто це не історія про нову команду, яка отримала у спадок чужу систему і тепер героїчно виправляє помилки попередників.
Це радше шестирічний серіал із досить стабільним складом авторів: проблеми залишаються, правильні ідеї то зникають, то повертаються, а кожен новий сезон знову подається майже як прем’єра.
У 2020 році діагноз уже поставили
Стратегія-2028 досить точно визначила проблему.
Справа не лише в нестачі грошей, старій інфраструктурі чи низькій фізичній активності населення. Проблема — у самій системі відносин держави з іншими учасниками спортивного середовища та в слабких механізмах саморозвитку сфери.
Звідси й з’явилися цілком логічні речі: автономія федерацій, партнерство з державою, делегування функцій, нові механізми фінансування, цифровізація, спортивний арбітраж і медіація.
Фактично ще у 2020 році держава сама собі сказала: реформувати треба не тільки кількість секцій, змагань, об’єктів чи медалей. Треба змінювати саму конструкцію управління спортом.
Залишалася дрібниця — зробити.
Через п’ять років з’являється Концепція. Концепція 2025 року цілком справедливо враховує вже іншу країну й іншу реальність: війну, ветеранів, зруйновану інфраструктуру, реабілітацію, безбар’єрність, кадрові втрати.
При цьому документ прямо говорить, що враховує Стратегію-2028.
Тобто з наступністю начебто все добре. Більше того, Концепція знову визнає: чинна система не створює достатньо конкурентного середовища і не забезпечує належної автономії федерацій.
Отже, діагноз 2020 року нікуди не зник. А далі починається найцікавіше.
Коли мова заходить про майбутню архітектуру спорту, на перший план знову виходять державна програма, державний замовник, установи, інфраструктура, збірні, заходи.
Автономія потрібна, але передача реальних повноважень не стає основою нової конструкції. Партнерство потрібне, але держава все одно залишається головним архітектором. Конкурентне середовище потрібне, але стара система установ почувається в цій моделі цілком упевнено.
Виходить своєрідний управлінський фокус: спочатку визнати, що проблема — в устрої системи, а потім дуже детально описати, чим ця сама система має займатися.
А потім з’являється законопроєкт №15169. У листопаді 2025 року Мінмолодьспорт презентує новий законопроєкт із посиланнями на європейські підходи, автономію спортивних організацій, good governance і цифровізацію.
І тут несподівано повертаються старі знайомі: автономія, клубна система, саморегулювання, перерозподіл повноважень, нові механізми фінансування.
Тобто те, що в Концепції звучало досить тихо, через кілька місяців знову стає філософією реформи.
Мимоволі складається враження, що Міністерство перечитало власну Стратегію. І багато що там знову сподобалося.
Нормальна логіка державної політики мала б виглядати приблизно так: Стратегія - Концепція - Закон - програма - практика. А в нас виходить цікавіше. Стратегія говорить: змінюємо відносини держави і спортивних організацій. Концепція повертається до установ, інфраструктури, збірних і заходів. Законопроєкт знову відкриває автономію, клуби та перерозподіл повноважень. І тут уже важко не поставити питання: а що відбувалося попередні п’ять років?
Якщо автономію федерацій визначили напрямом ще у 2020 році, чому у 2025-му знову говоримо про необхідність її посилення? Якщо делегування функцій було завданням Стратегії, чому у 2026-му перерозподіл повноважень знову подається як реформа? Якщо клубна модель — стратегічний напрям, чому Концепція до 2030 року так упевнено тримається за установчий каркас?
І головне: що саме з інституційної частини Стратегії стало практикою до того моменту, коли знадобилося писати новий закон приблизно про ті самі зміни?
Візьмемо автономію Вона є в усіх трьох документах.
Добре. Тоді достатньо відповісти на просте питання: які рішення Міністерство вже перестало ухвалювати замість федерацій і які перестане ухвалювати після №15169?
Якщо федерація справді отримала останнє слово — назвіть питання, в якому це слово справді останнє. Якщо таких питань немає, то слово "автономія" за шість років зробило чудову кар’єру в державних документах. Сама система — дещо скромнішу.
Якщо клуб справді має стати базовою одиницею спорту, чому ця архітектура не стала основою Концепції, яку підготували буквально кількома місяцями раніше? Що зрештою є основою системи — установа чи клуб? Чи установа залишиться основою фінансування, а клуб — основою презентації реформи?
Перевірити нескладно. Треба просто подивитися, за ким підуть гроші. Бо справжня модель спорту знаходиться не там, де написано красиве визначення. Вона знаходиться там, куди спрямований бюджет.
А цифровізація заслуговує окремих оплесків Цифровізація є в усіх трьох документах.
Ідея правильна: менше паперу, менше ручних рішень, менше походів кабінетами, більше прозорості. Але законопроєкт пропонує досить своєрідну версію цифрової свободи.
Стаття 28 встановлює: тренер отримує право професійно надавати послуги з моменту внесення до системи "Цифровий спорт". А критерії внесення та виключення визначає державний орган.
Тобто все просто. Є запис — є право працювати. Немає запису — немає права. Раніше чиновник міг щось дозволяти на папері. Тепер усе буде сучасно. У реєстрі.
Стаття 29 іде ще далі: спортивна організація може надавати послуги тільки після внесення до "Цифрового спорту". Без внесення — не можна. І тут реєстр уже важко назвати просто інформаційною системою. Функціонально ми отримуємо конструкцію, дуже схожу на дозвільний режим: держава встановлює критерії, держава веде реєстр, а наявність запису в ньому стає умовою діяльності.
Ось така нова версія автономії: держава більше не збирається вами керувати. Вона лише визначить, за яких умов вам дозволено працювати. Нічого особистого. Цифровізація!
А далі "Цифровий спорт" заходить на ще делікатнішу територію — у внутрішнє життя громадських організацій. Спортивна федерація за законопроєктом є громадським об’єднанням. Водночас система передбачає ідентифікацію та верифікацію фізичних осіб. Сам по собі контроль достовірності даних ще не означає автоматичного контролю членства. Але спортивне середовище цей ризик уже побачило.
Федерація лижного спорту України під час громадського обговорення прямо віднесла до ознак надмірного втручання реєстрацію членів федерацій, ведення внутрішньої діяльності через державну систему та обмеження права тренерів працювати до внесення відповідних даних.
І тут виникає вже зовсім просте питання: навіщо державі підтверджувати відносини між громадянином і його громадським об’єднанням? Бо в цей момент цифровізація починає бути схожою вже не на сервіс для спорту, а на адміністрування самого спортивного середовища.
Питання тому не в тому, чи потрібна спорту цифровізація. Звісно, потрібна. Питання — що саме цифровізують?
Якщо зникають погодження, автоматизується фінансування, а спортсмену, клубу чи федерації не треба носити папери кабінетами — це цифрова трансформація.
А якщо старий адміністративний контроль просто переводиться в електронний вигляд за принципом "вас немає в системі — ви не маєте права працювати", то це вже дещо інше.
Це цифровізація дозвільної системи.
Як перевірити, чи є реформа? Насправді дуже просто:
Не треба рахувати презентації, конференції чи нові нормативні документи.
Треба поставити кілька незручних запитань.
Які повноваження реально передані федераціям?
Які функції вже делеговані?
Яка частина публічних коштів розподіляється конкурентно?
Чи піде фінансування за людиною, спортивною послугою або результатом — чи й далі переважно за установою?
Чи передаються на місця разом із видатками гроші та право ухвалювати рішення?
Скільки адміністративних процедур у результаті цифровізації реально зникає?
І окремо: чому право тренера працювати виникає тільки після внесення до державної системи? Чому юридична особа не може надавати спортивні послуги без реєстрації в ній? Наскільки далеко державна верифікація може заходити у внутрішні членські відносини громадських організацій?
Відповіді на ці питання швидко покажуть, де реформа, а де старе управління отримало новий інтерфейс.
№15169 — це ще й перевірка попередніх шести років Автономія, партнерство, делегування, нові фінансові механізми, цифровізація, зміна відносин держави з федераціями — усе це не нові ідеї. Вони вже були в державних документах тоді, коли нинішній міністр працював заступником міністра.
Тому головне питання сьогодні навіть не в тому, наскільки сучасно ці речі сформульовані в законопроєкті.
Питання інше: чому через шість років до них доводиться повертатися майже з початку? І чому деякі з них дорогою встигли отримати майже протилежний зміст?
Бо складно одночасно проголошувати автономію спорту і залишати за державою право визначати критерії допуску тренера до роботи. Говорити про самостійність спортивних організацій — і забороняти їм надавати послуги без внесення до державної системи. Проголошувати самоврядування громадських об’єднань — і дедалі глибше заходити в ідентифікацію та перевірку людей усередині них.
Інакше ми справді можемо отримати дуже сучасну модель: автономний спорт під державним логіном і паролем.
Проблема тут уже не в одній невдалій нормі. І навіть не в одному законопроєкті. Проблема — в самому способі нормотворчості.
Спочатку проголосити стратегічну мету. Потім не створити послідовного механізму її реалізації. Через кілька років знову описати ту саму проблему. А потім запропонувати закон, який частково повертається до початкової ідеї й одночасно створює нові інструменти державного контролю.
Так не формується політика. Так накопичуються документи.
Цілепокладання має починатися з відповіді на просте питання: яку саме систему спорту ми хочемо отримати?
А нормотворчість — із наступного: які конкретні норми крок за кроком приведуть нас саме до цієї системи?
Коли прямого зв’язку між цими двома питаннями немає, Стратегія ризикує залишитися декларацією, Концепція — переліком правильних намірів, а Закон — набором інструментів, частина яких працює вже проти проголошеної мети.
Реформу неможливо зібрати з документів, які по-різному уявляють, що саме ми реформуємо.
Інакше на виході отримуємо не нову модель спорту, а нормативно оформлену відсутність спільної моделі майбутнього.
