Григорій Кукуруза, співзасновник R&D-бюро Numior, економіст
Контекст
Збитки українського бізнесу від російських ударів у 2026 році можуть сягнути близько $10 млрд.
Тому уряд ініціює підвищення ПДВ з 20% до 21% і спрямує ресурс до окремого цільового фонду, поза загальним бюджетом. Фонд працюватиме за двома напрямками.
1. Страховий фонд від воєнних ризиків для підприємств, які ще не постраждали. Покриває збитки основних засобів до $10 млн на юрособу за внесок 2% від суми покриття. Стартовий капітал фонду $2-3 млрд, запуск у січні 2027 року.
2. Пільгове кредитування оборотки(до 1 млрд грн) для постраждалих підприємств: на запаси, зарплати, запуск виробництва.
Рішення ще в процесі ухвалення.
Значна кількість економістів та підприємців поставились до цієї ідеї скептично. Проте принцип "жодних нових податків" не є аргументом сам по собі. Аргументом є розрахунок вигод і втрат, і тут він на боці уряду.
Напрямок 1. Пільгове кредитування оборотки: чому відновлення вцілілих підприємств кратно дешевше за створення нових
1. Макро-контур: "шрамування" економіки. Тимчасовий удар стає постійною втратою, якщо підприємство вибуло з ринку і не повернулось, а на створення нового йдуть роки. Закриття великого підприємства завдає збитків не лише власнику: постачальники втрачають замовника, працівники роботу, бюджет податки, у тому числі ПДВ. Ця втрата постійна. Ціна ж додаткового пункту ПДВ тимчасова і невелика: теоретичне ослаблення мотивації частини діючих підприємств розширювати виробництво кратно менше за ефект від повернення зруйнованого підприємства "в стрій". Тим більше що в умовах війни податкове навантаження не належить до головних проблем бізнесу. Найближчий аналог у світовій практиці: ковідні програми збереження бізнесу (firm hibernation), які фінансувались коштом усіх платників, включно з галузями, що не постраждали, і саме тому спрацювали швидко.
2. Макро-контур, природа шоку: неселективне руйнування. Звичайна криза зачищає слабких: першими падають ті, хто і до неї був на межі. Це "творче руйнування", і держава має підстави в нього не втручатись. Війна чистить ринок від сильних: б’ють по найбільших і найпродуктивніших. Економіка втрачає "голову" розподілу продуктивності, і нові гравці без підтримки будуть у середньому гіршими за знищених. Звідси відповідь на питання, чому за відновлення мають платити всі. Удар не залежить від якості бізнесу, тому ризик потрапити під нього розподілений по економіці рівномірно. Рівномірний ризик логічно фінансувати рівномірним податком, і ПДВ тут найрівномірніший з наявних.
3. Мікро-контур, корпоративні фінанси: going concern value. Вартість підприємства складається не лише з будівлі і запасів. Це команда, клієнти, постачальники, кредитна історія, налагоджені процеси. В оцінці бізнесу це різниця між going concern value та ліквідаційною вартістю. Такий капітал не купується, він накопичується роками.
Напрямок 2. Страховий фонд від воєнних ризиків: чому без держави ринок не працює
1. Концентрація ризику. Одна масована атака вражає десятки застрахованих об’єктів одночасно, і для будь-якої з кількох компаній, що працюють у цьому сегменті, збиток за один день може перевищити капітал. Тому ризик передають перестраховику, який розкладає його між країнами. Ринок це вже проходив: після одного великого страхового випадку одна з компаній вийшла з воєнного страхування взагалі.
2. Замкнене коло малого пулу. Поки застрахованих мало, ставки високі; за високих ставок страхуються лише ті, у кого ризик найбільший, і пул не росте.
3. Субсидія ставки цього кола не розриває. Програма пільгових ставок через ЕКА рухається повільно, бо проблема на боці пропозиції: без перестрахування страховик не бере воєнний ризик на баланс навіть за субсидованою ціною.
Сумарна перестрахова ємність ринку перевищила $1 млрд, але дві третини з неї зовнішні: Lloyd’s $400 млн, DFC $200 млн, ЄБРР €110 млн. Власна українська ємність до $350 млн. Навіть за такої підтримки страхується в середньому один об’єкт із семи заявок. Ліміти зовнішніх перестраховиків вичерпані, розширювати їх партнери не поспішають, і ринок дійшов до стелі.
Стандартна відповідь у світі на таку ситуацію: державний пул як верхній шар над приватним (reinsurer of last resort). Pool Re у Британії після терактів ІРА, TRIA у США після 11 вересня, компенсаційний фонд Ізраїлю за майнову шкоду від воєнних дій, який фінансується з податку на майно. Ізраїльська модель найближча до нашої, включно з фінансуванням через загальний податок, а не лише внески.
Український концепт побудований так само. Стартовий капітал $2-3 млрд очікується від донорів, бізнес платить внесок (за максимальний ліміт $10 млн це $200 тис.), а ПДВ дає фонду власне джерело, яке не залежить від донорів.
Відбір тут працює інакше, ніж у кредитній програмі. Через ПДВ платять усі. Покриття отримує лише той, хто додатково сплатив внесок, тобто хто свідомо застрахувався. Такий двошаровий відбір, ПДВ для всіх плюс внесок для застрахованих, є стандартом для державних пулів воєнного та терористичного ризику.
Важлива деталь концепту: фонд відшкодовує лише основні засоби. Оборотку він не покриває. Тому два напрямки не конкурують за гроші, вони доповнюють один одного.
Від теорії до практичних рішень. Диференційована ставка та фортифікації як платний сервіс Агентства відновлення та розвитку інфраструктури України
Внесок 2% від суми покриття, єдиний для всієї країни, є найслабшим елементом концепту. Єдиний тариф ігнорує різницю в ризику між регіонами і між захищеними та незахищеними об’єктами. Дані ринку це підтверджують: на портфелі одного страховика за 2021-2025 роки розрахована частота страхових випадків між зонами найвищого і найнижчого ризику відрізняється приблизно в шість разів. Тобто єдина ставка переоцінює ризик для більшої частини об’єктів і недооцінює для меншої, але найбільш ураженої. Пропоную побудувати тарифікацію фонду в чотири етапи.
Етап 1. Індекс воєнного ризику. Держава наповнює карту ризиків, страховик на ній тарифікує: так влаштований ринок страхування від повеней, землетрусів і терористичних ризиків. Для воєнного ризику в Україні така карта фактично є, але не працює. Апарат РНБО був оператором унікальної платформи збору даних для оцінки воєнних ризиків, розробленої і протестованої спільно з фахівцями Marsh McLennan. Далі проєкт не розвивали, бо на нього не було запиту ні з боку уряду, ні з боку страхового ринку.
Друга причина відмов, поза браком ємності, це брак інструменту: андеррайтер не має карти воєнного ризику, тому покриває лише те, що вважає безпечним. Індекс має розраховуватись для конкретної адреси, на основі верифікованої історії ударів, інтенсивності прольотів ракет і БпЛА та близькості до потенційних цілей.
Етап 2. Зонний коефіцієнт до ставки. Базова ставка 2% множиться на коефіцієнт зони: підвищений для зон з підтвердженим таргетуванням, базовий для зон випадкових інцидентів, знижений для зон без зафіксованих уражень.
Етап 3. Сертифікат захищеності як другий коефіцієнт. Індекс відповідає на питання, чи прилетить. Тариф потребує ще двох відповідей: що витримає об’єкт і що станеться, якщо не витримає. Для цього потрібен єдиний державний технічний регулятор захисту, який веде реєстр захищених об’єктів, присвоює клас захисту(від уламків, від ударних БпЛА, від ракет) і клас потенційних наслідків ураження. Об’єкт із сертифікованим захистом платить менший внесок, бо очікуваний збиток у нього менший. Так фонд стає стимулом захищатись, а не лише механізмом компенсації.
Етап 4. Триярусний ринок. Трирівневу модель Мінекономіки і НБУ погодили зі страховим ринком ще в лютому 2026 року: державні програми там, де ринок не працює, гібридні продукти зі співфінансуванням, комерційні продукти без участі держави. Модель правильна, але за півроку вона лишилась рамкою: кількість укладених договорів поза прифронтовими територіями невелика, а до обсягу програми та її охоплення у бізнесу і ринку накопичилось багато питань. Причина в тому, що модель не має інструменту, який визначає, який об’єкт у який рівень потрапляє. Індекс ризику і сертифікація дають цей інструмент: комерційне страхування у зонах низького ризику, національний пул з державним бекстопом у зонах високого, пряма компенсація у прифронтовій смузі. Фонд, що фінансується з ПДВ, працює у другому рівні.
Виконавець. Функції етапів 1 і 3 логічно закріпити за Державним агентством відновлення та розвитку інфраструктури України (далі Агентство відновлення), яке вже виступає технічним верифікатором руйнувань для Реєстру збитків Ради Європи і має захисні підрозділи у Службах відновлення. Агентство веде індекс і реєстр, сертифікує захист, а за запитом бізнесу будує його за типовими рішеннями і граничною ціною як платний державний сервіс; незалежна інспекція присвоює клас, страховик знижує премію, банк приймає об’єкт у заставу.
Плата за експертизу, технагляд, сертифікацію і контракти захисту формує власне джерело доходу, яке за розрахунками покриває вартість апарату. Це відповідь на закид, що Фонд породить ще одну структуру на бюджетному утриманні: структура вже існує, а нова функція дає їй самофінансування і дає фонду тариф, прив’язаний до реального ризику.
Висновок
Удари по бізнесу економіка оплатить у будь-якому разі. Без програми ці витрати перейдуть у ціни: лише перебудова логістики, за оцінкою НБУ, додасть 0,4-0,6% до інфляції на кінець 2026 року, і жодне підприємство від цього не відновиться. Додатковий пункт ПДВ переводить той самий платіж у форму, за якою зруйновані підприємства повертаються в роботу, а ті, що ще працюють, отримують покриття.
Проте фонд з єдиною ставкою для всієї країни матиме ті ж обмеження, що й чинна програма ЕКА: обмежене охоплення і брак інтересу з боку ринку. Диференційована ставка на основі індексу ризику та сертифіката захищеності змінює його економіку в трьох точках. Перша: перестраховики отримують деталізовані дані і підтверджений рівень захисту, тобто саме те, без чого вони не розширюють ліміти. Друга: власник отримує прямий фінансовий мотив інвестувати у фортифікацію об’єкта до удару, бо кожна така інвестиція окупається зниженням премії. Третя: чим більше активів застраховано і захищено, тим менше збитків лягає на бюджет, тому державний бекстоп із часом скорочується, тоді як пряма компенсація лише зростає разом зі збитками.
Один відсотковий пункт ПДВ є нижчою ціною за ці активи, ніж їх відтворення з нуля. Тому питання не в тому, чи платити, а в тому, що економіка отримає за ці гроші в підсумку.
