Марина Ставнійчук, заслужений юрист України, правник, конституціоналіст, член Європейської комісії за демократію через право (Венеційська комісія) в 2009-2013 рр.
У війську повідомити про корупцію значно складніше, ніж у цивільній установі. Тут людина не просто вступає у конфлікт із керівником — вона залишається всередині жорсткої системи підпорядкування, де від командування залежить дуже багато у її щоденній службі.
Саме тому урядовий законопроєкт №15573, який пропонує посилити гарантії захисту військовослужбовців-викривачів, рухається у правильному напрямі. Але головне питання полягає не в тому, скільки нових гарантій ми запишемо у Дисциплінарному статуті, а чи матиме військовий реальний механізм захисту, коли повідомлення стосується людей всередині тієї самої командної вертикалі.
Тим більше, що певний захист сьогодні вже існує. Дисциплінарний статут ЗСУ передбачає, що військовослужбовця не можна через повідомлення про корупцію звільняти зі служби, примушувати до звільнення, притягувати до дисциплінарної відповідальності чи застосовувати до нього інші негативні заходи впливу. Проблема в іншому: військова служба побудована на жорсткій вертикалі підпорядкування, і саме всередині цієї вертикалі викривач повинен мати реальну можливість захистити себе.
У цивільному житті людина, яка вступила у конфлікт із керівником, принаймні теоретично може звільнитися, перейти на іншу роботу, звернутися до суду і певною мірою дистанціюватися від ситуації. Для військовослужбовця під час війни це працює інакше. Від командира залежать проходження служби, дисциплінарні рішення, службові характеристики, переміщення, відпустки і багато інших речей, які безпосередньо визначають щоденне становище людини.
Тому військовий, який повідомив про можливу корупцію свого безпосереднього чи вищого командира, не повинен після цього залишатися сам на сам із тією самою командною вертикаллю.
Саме тут законопроєкт містить правильне рішення. Військовослужбовцю пропонують дати можливість самому обирати канал повідомлення про корупцію — не лише всередині військової частини, а й безпосередньо звертатися до НАЗК, НАБУ, органів прокуратури, поліції та інших уповноважених органів. Окремо прибирається необхідність доповідати командиру про таке звернення. Для військової системи це принципова зміна. Якщо можливе правопорушення стосується самого начальника, вимагати спочатку повідомити саме йому — означає значною мірою нівелювати сенс захисту викривача.
Але на цьому проблема не закінчується.
Право подати повідомлення і право бути реально захищеним після його подання — це різні речі. Формальне дисциплінарне стягнення легко побачити і оскаржити. Значно складніше довести інші форми тиску, якщо після повідомлення у людини раптом починаються проблеми зі службою, з’являються сумнівні рішення щодо неї або створюються умови, які фактично перетворюють подальше проходження служби на покарання.
Тому закон має відповісти не тільки на питання, куди військовий може повідомити, а й на значно складніше питання: хто захистить його після повідомлення.
Якщо після повідомлення про корупцію військовослужбовець вважає, що командування почало тиснути на нього або переслідувати його через це повідомлення, така скарга не повинна розглядатися лише всередині тієї самої командної вертикалі. Має бути незалежний механізм, який дозволить швидко перевірити, чи справді йдеться про помсту викривачу, і за потреби захистити його від подальшого тиску.
Це питання варто розглядати і в ширшому конституційному контексті. Вимоги військової дисципліни не можуть скасовувати конституційні права і принцип законності. Стаття 19 вимагає від органів державної влади та їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами. Стаття 55 гарантує кожному право на захист своїх прав. А стаття 60 встановлює надзвичайно важливий саме для військової сфери принцип: ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази, а за їх віддання і виконання настає юридична відповідальність.
Цю норму треба читати дуже точно. Конституція не дає військовослужбовцю права на власний розсуд оголошувати будь-який наказ, з яким він не погоджується, незаконним та не виконувати його. Армія без дисципліни існувати не може. Але так само вона не може існувати за логікою, за якою сам факт наказу автоматично звільняє того, хто його віддав, від вимоги діяти законно.
Саме тому проблема викривачів значно ширша за класичну антикорупційну політику. Йдеться про культуру законності всередині військової організації. Командир має величезний обсяг влади щодо підлеглого, особливо під час війни. І чим більшою є ця влада, тим надійнішими мають бути правові запобіжники проти її зловживання.
Водночас захист викривача не може перетворитися на індульгенцію від військової дисципліни. Повідомлення про можливе правопорушення не може бути універсальним способом уникати виконання законного наказу, відповідальності за власні дії чи правил роботи з інформацією з обмеженим доступом. Держава повинна захищати саме добросовісного викривача — особу, яка має обґрунтоване переконання щодо можливого порушення і використовує передбачені законом механізми його повідомлення.
До речі, сама ця законодавча історія триває вже не перший рік. Аналогічні урядові проєкти подавалися у 2024 і 2025 роках, але були відкликані у зв’язку зі змінами урядів. Нинішній №15573 фактично продовжує ту саму роботу. Тому парламенту зараз варто не просто втретє провести один і той самий текст через законодавчу процедуру, а використати час для усунення тих проблем, на які вже звертало увагу експертне середовище.
Зокрема, треба дуже уважно визначити, хто саме отримує статус і гарантії військовослужбовця-викривача, та передбачити дієві наслідки для тих, хто порушує його права. Законодавча заборона помсти має сенс лише тоді, коли за помсту існує реальна відповідальність, а у самої людини є доступний механізм швидкого захисту.
Можливість військовослужбовця повідомити про корупцію поза межами безпосередньої командної вертикалі давно необхідна. Але я б не перебільшувала значення самого факту появи ще кількох норм у Дисциплінарному статуті.
Справжній результат буде тоді, коли військовий знатиме: якщо він добросовісно повідомив про можливе правопорушення, командир не може перетворити його подальшу службу на покарання, а у разі такої спроби існує інституція поза цією вертикаллю, здатна швидко його захистити.
Сильна армія — це не армія, в якій про проблеми мовчать. Це армія, в якій наказ має силу, дисципліна дотримується, але закон стоїть вище за посадове становище будь-якого командира. І саме з цього принципу має виходити остаточна редакція закону про захист військовослужбовців-викривачів.
