Максим Ткаченко, народний депутат України, співзасновник ГО "ВПО Україна"
Вступна кампанія знову привернула увагу до доступності освіти для молоді ВПО. Цього року вона збіглася зі зміною керівництва Міністерства освіти і науки, тому є нагода подивитися не лише на умови вступу, а й на всю систему підтримки молодих переселенців.
У МОН уже заявили, що освітні зміни мають відповідати реальним потребам людей. Для молоді ВПО це означає не лише вступ до закладу освіти, а й можливість завершити навчання, здобути професію та розпочати самостійне життя.
Календар державної підтримки
Серед нинішньої молоді ВПО є ті, хто залишив рідний дім після 2022 року, і ті, хто живе у статусі переселенця ще з 2014-го. Дехто був змушений переїжджати двічі, змінювати школи, університети та професійні плани.
Це школярі, студенти університетів і коледжів, учні закладів професійної освіти, молоді люди, яким на новому місці доводиться опановувати іншу професію. Для них освіта - не лише знання, а й можливість здобути самостійність і заново побудувати своє життя.
Однак державна політика бачить передусім окремі категорії цієї молоді. Для вступників із ТОТ і територій активних бойових дій діє квота-2, працюють освітні центри "Крим - Україна" та "Донбас - Україна", передбачена можливість пройти співбесіду замість НМТ. Станом на 28 липня 7156 вступників подали за квотою-2 понад 26 тисяч заяв.
Це важливі механізми. Але сама довідка ВПО не дає права на квоту-2. Спеціальні умови залежать від зареєстрованого місця проживання, території, з якої виїхала людина, та дати переміщення. Молоді переселенці, які не відповідають установленим критеріям, вступають на загальних підставах.
Так виникає своєрідний календар державної підтримки: освітні можливості молодої людини залежать не лише від її потреб, а й від того, звідки і коли вона була змушена виїхати.
Той, хто живе з довідкою ВПО з 2014 року, може вже не сприйматися системою як людина, яка потребує додаткової підтримки. Але роки переміщення не повертають родині житло, не компенсують утраченого майна і не створюють коштів на навчання.
За дверима приймальної комісії
Спеціальні умови вступу допомагають молодим переселенцям потрапити до університетів і коледжів. Але зарахування - лише початок.
Після вступу студентові потрібно оплачувати проживання, харчування, транспорт, навчальні матеріали та техніку. Для родини, яка орендує житло, втратила основне джерело доходу або пережила повторне переміщення, ці витрати можуть виявитися непосильними.
Студенти з числа ВПО, які навчаються за денною формою на бюджеті, мають право на соціальну стипендію. Передбачене і першочергове поселення в гуртожиток, однак вільних місць вистачає не всюди. Знижки на проживання також залежать від правил конкретного закладу.
За межами цієї підтримки можуть опинитися контрактники, студенти заочної форми, ті, кому не дісталося місця в гуртожитку, а також молоді люди, змушені поєднувати навчання з роботою.
Омбудсман уже запропонував уряду гарантувати студентам-ВПО віком від 18 до 23 років безперервне отримання допомоги на проживання під час навчання за денною або дуальною формою.
Логіка проста: повноліття не повертає молодій людині втрачений дім. Учора вона була дитиною-переселенцем, сьогодні стала студентом-переселенцем. Статус змінився, обставини - ні.
"Безпомічна" школа
Проблеми починаються задовго до вступу.
Діти ВПО переходять до нових шкіл, надолужують пропущене, звикають до незнайомих учителів та однокласників. Частина продовжує дистанційно навчатися у своїх релокованих школах. Для них це не лише заняття через екран, а й можливість зберегти зв’язок із друзями, вчителями та громадою, з якої довелося виїхати.
Водночас із 1 вересня частина дітей ВПО ризикує втратити допомогу на проживання через дистанційну форму навчання. Чинні правила пов’язують виплати з відвідуванням школи за місцем фактичного проживання, якщо там доступне очне навчання.
Родину фактично можуть поставити перед вибором: перевести дитину до іншої школи або втратити три тисячі гривень допомоги. Омбудсман назвав такий підхід дискримінаційним і закликав уряд змінити правила.
Очне навчання справді важливе для соціалізації. Дитині потрібні живе спілкування, нові друзі та відчуття себе частиною громади. Але інтеграції не можна домагатися під загрозою позбавлення виплат.
Мають враховуватися безпекова ситуація, стан дитини, доступність місцевої школи та її індивідуальні потреби. Дистанційне навчання не завжди означає відмову від інтеграції. А механічне переведення до найближчої школи не обов’язково відповідає інтересам дитини.
Не всі шляхи ведуть до вишу
Коли говорять про молодь та освіту, увага часто зосереджується на вступі до університету. Але Україні потрібні не лише бакалаври й магістри.
Молодим переселенцям необхідний доступ до професійної освіти, коротких навчальних програм і перекваліфікації за спеціальностями, затребуваними в конкретному регіоні. Особливо це важливо для тих, хто не завершив навчання, рано почав працювати або після переїзду з’ясував, що для його професії на новому місці немає роботи.
Професійний коледж може стати швидшим шляхом до самостійності, ніж кілька років у виші. Однак для цього також потрібні місце в гуртожитку, стипендія, сучасне обладнання, оплачуване стажування та співпраця з роботодавцями.
Результатом такого навчання має бути не лише диплом, а й реальна можливість працювати за здобутою професією.
Маршрут у самостійне життя
Квоти, стипендії, гуртожитки та програми перекваліфікації потрібні. Але поки вони існують як окремі інструменти з різними умовами, молодій людині доводиться самотужки складати з них свій маршрут.
Підтримка має охоплювати весь шлях: від школи й надолуження пропущеного до професійної підготовки, стажування та першого стабільного робочого місця. Її обсяг мають визначати реальні потреби молодої людини, а не лише дата переїзду, територія походження чи формальна категорія.
Вступ мало що змінить без можливості завершити навчання. Диплом не гарантує самостійності без роботи. А перша робота не дає впевненості в майбутньому, якщо молодій людині ніде жити.
Така система дала б молодим переселенцям можливість планувати власне життя, а Україні - зберегти покоління, яке вже навчається, працює і пов’язує з нею своє майбутнє.
Держава не може повернути молоді ВПО роки, відібрані війною. Але вона може зробити так, щоб вимушений переїзд не відібрав у них ще й майбутнє.
