Ігор Петренко, політолог, доктор політичних наук, викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка, засновник аналітичного центру "Об’єднана Україна"
Чому тиждень найгучніших кадрових рішень не похитнув оцінку влади – і чому це не карт-бланш.
Липень 2026-го дав українській соціології рідкісний природний експеримент. За сім днів президент ухвалив два гучні рішення в одній і тій самій сфері – 15–16 липня звільнив міністра оборони Михайла Федорова, 21–22 липня замінив головнокомандувача Олександра Сирського на Михайла Драпатого. Суспільство винесло їм протилежні вироки: перше рішення не схвалила відносна більшість, друге – підтримала. А оцінка влади при цьому не зрушила з місця.
Саме ця стабільність, а не самі вироки, є головним політичним фактом липня.
Два вироки за один тиждень
Дані – з першої хвилі омнібусу "Достовірно про українців", який Інститут соціології НАН України провів 21–25 липня методом телефонних інтервʼю. Дизайн дослідження вийшов таким через щільність подій: новина про Драпатого застала польовий етап посередині, тож кожен респондент відповідав лише про одну з двох замін. Блок Федорова – 217 інтервʼю, блок Драпатого – 215. Це не одні й ті самі люди про дві події, а два випадкові зрізи того самого суспільства, зроблені майже одночасно.
Звільнення Федорова оцінили негативно (тобто були проти) 57%; нейтрально або байдуже – 25%; не змогли відповісти – 12%; схвалили – 6%. Заміну Сирського на Драпатого схвалили 54%; нейтрально поставилися 33%; не змогли відповісти – 6%; не схвалили – 7%. Розподіли майже дзеркальні: більшість проти рішення президента – і більшість за рішення президента, ухвалене тією ж рукою через шість днів.
Тло, на якому виносилися ці вироки, суворе. Умови життя більшості населення 45% називають "загалом поганими" і лише 6% – "хорошими". Економічну ситуацію оцінюють у середньому на 4,1 з 10. Майже половина – 46% – характеризує власні втрати через війну як суттєві або максимальні. Діяльність влади отримує 4,2 з 10, причому 39% ставлять їй 0–3 і лише 22% – 7–10.
Перший парадокс: вирок і ставлення живуть у різних регістрах
Ключове спостереження – не в самих розподілах, а в тому, що з ними не корелює.
У кейсі Федорова ті, хто був проти звільнення, оцінюють владу в середньому на 4,4 – не нижче, ніж ті, хто його підтримав (4,5). У кейсі Драпатого схвальні дають владі 4,2. Різниці між таборами в обох випадках лежать у межах похибки, яка для піввибірок сягає 7%. Незгода з конкретним рішенням не транслюється в негативне ставлення до тих, хто його ухвалив; підтримка рішення не транслюється в лояльність.
Політична наука має для цього стару й точну рамку – розрізнення дифузної та специфічної підтримки, яке запропонував Девід Істон. Специфічна підтримка – це реакція на конкретні дії й конкретні результати; вона рухлива за визначенням і має рухатися щотижня. Дифузна підтримка адресована не рішенням, а самій владній конструкції та її праву ухвалювати рішення; вона змінюється повільно й іншими причинами. Липневі дані показують ці два рівні в чистому вигляді: специфічна підтримка за тиждень зробила повний оберт, дифузна залишилася на місці.
Практичний наслідок із цього неочевидний і важливий: вуличний протест проти звільнення Федорова не був антивладним протестом. Це помітно й у структурі відповідей. Аргументація тих, хто проти, тримається не на політичних символах, а на предметному переліку – цифровізація, дрони, FPV, Starlink, "Дія", "Армія+", "Резерв+". Люди захищали не постать і не табір, а результат, який вони здатні перевірити у власному досвіді.
Стандарт, а не лояльність
Друга обставина пояснює, чому протилежні вироки не суперечать один одному. В обох кейсах респонденти застосовували один і той самий критерій.
Федорова захищали як носія сучасного способу воювати: технологічність замість "мʼяса", результат замість процесу. Драпатого вітали за те саме – "нове покоління", "незалежна школа проти радянської", бойова біографія з 2014 року, репутація командира, який рахує життя бійців. Сирського відкидали за дзеркальним критерієм. Тобто суспільство двома протилежними вироками ствердило одну ціннісну вісь: керувати війною мають люди з цього століття, які рахують життя і вкорінені в країні, яку захищають. У кейсі головкома до цього додався етнічний фрейм – походження Сирського працювало для частини респондентів як самостійний дискваліфікатор, тоді як у кейсі Федорова такої ноти не було зовсім.
Це поведінка не електорату, який чекає, кого йому запропонують, а замовника, який уже сформулював технічне завдання.
Третя обставина – хто саме виносить вироки. Виразну оцінку дає поінформований сегмент: серед тих, хто був проти звільнення Федорова, 73 зі 118 знають деталі події, і лише один про неї не чув; серед 114 схвальних відповідей у кейсі Драпатого 83 належать людям, які орієнтуються в біографії генерала та історії полку "Скеля". Нейтральний полюс – це переважно ті, хто "чув, але не заглиблювався". Загалом 45% масиву знають деталі липневих подій, ще 41% про них чули. Джерелом оцінок при цьому є не медіанаратив, а перевірюваний досвід: застосунок на екрані телефона, перехоплені дрони в небі прифронтової області, розповіді синів і чоловіків із фронту, прапори на сільському кладовищі. Це середовище, у якому заяву звіряють із власним досвідом – і там, де вони розходяться, виграє досвід.
Звідки береться історично висока оцінка
Оцінка 4,2 з 10 виглядає посередньою – доти, доки не порівняти її з довоєнною нормою. Директор Інституту соціології Євген Головаха звертає увагу саме на це: до війни українська влада мала вищі бали хіба що одразу після виборів, а через кілька років урядування 4,2 було б аномально високим показником. Він же наводить другу пару чисел: економіку країни зараз оцінюють на 4,1, тоді як до війни – на 2,4, попри втрату близько третини ВВП.
У цієї стійкості три різні джерела, і змішувати їх не варто.
Перше й найочевидніше для української політики – персональне. Українська політика персоніфікована історично, а воєнна – тим більше: "влада" в масовій свідомості значною мірою читається як президент. І президентська функція під час війни має власний зміст, окремий від внутрішнього урядування: переговори з партнерами, утримання західної підтримки, публічне відстоювання позиції країни. Це інша сфера відповідальності, ніж кадрові призначення в обороні, – і оцінюється вона окремо. Респондент цілком послідовно може не схвалювати звільнення міністра й водночас ставити владі 4,4, бо ставить оцінку за іншу функцію. Головаха фіксує саме це, коли каже, що не очікував настільки успішної роботи Зеленського на міждержавному рівні.
Цей канал видно і в самих коментарях: "довіряю рішенню президента" в таборі прихильників звільнення Федорова, "президенту видніше, замінив – значить треба" у кейсі Драпатого. Це не оцінка рішення по суті, а делегування права його ухвалювати. Довоєнний суспільний договір Головаха називає електоральною демократією: ми тебе обрали – то вирішуй. Війна його не скасувала, а посилила: коло тих, хто має право вирішувати, звузилося, а обсяг делегованого зріс.
Друге джерело – те, що Головаха називає вертикальною солідарністю: воєнне бажання триматися разом і гуртуватися навколо центру. Це класичний ефект згуртування навколо прапора, і він за визначенням тимчасовий.
Третє – легітимність через результат. Оцінка економіки, вища за довоєнну при втраченій третині економіки, вимірює не ВВП, а самооцінку суспільства, яке вистояло. До війни 71% не бачив у країни перспектив; сьогодні більшість вважає, що за десять років Україна буде нормальною європейською країною – у 2021-му так думали 17%.
Четверте джерело – не здобуток, а структурний факт: відсутність альтернативного полюса. Опозиція отримує в середньому 3,4 бала, більше половини масиву ставить їй 0–3, а 18% не можуть оцінити її взагалі. Для кожного пʼятого дорослого українця опозиції не існує навіть як обʼєкта судження. Незадоволення конкретними рішеннями не має куди перетікати – і тому не конвертується в рейтинговий рух.
Тут доречна ще одна класична рамка – тріада Альберта Гіршмана "вихід – голос – лояльність". Коли вихід заблокований (виборів немає, альтернативи не видно, а сама постановка питання про зміну влади під час війни для більшості неприйнятна), незадоволення обирає голос. Липневі мітинги – це і є голос у чистому вигляді: не спроба замінити владу, а спроба скоригувати її рішення. Частина респондентів прямо читає вуличний тиск як джерело мандата: "люди за нього, значить має лишитись". Головаха додає симетричний сюжет – заміну Сирського він тлумачить як зворотну вертикальну солідарність, відповідь влади на артикульований запит.
Тут, утім, і головне застереження до всієї конструкції. Дифузна підтримка в Істона адресована режиму та інститутам – носіям, які переживають конкретних людей. В українському випадку вона значною мірою адресована особі. Така підтримка поводиться як дифузна – вона стабільна й нечутлива до окремих рішень, – але вразливість має від специфічної: тримається на одному носії й на одній функції. Поки президент виконує ту функцію, яку суспільство вважає головною, кадрові конфлікти в оборонній вертикалі рейтингу не торкаються. Щойно ця функція дасть збій – наприклад, на переговорному треку – падіння не матиме інституційного амортизатора, бо амортизатором у нормальній конструкції є довіра до інститутів, а не до людини. Персоніфікація, отже, пояснює не лише міцність цієї оцінки, а й те, чому міцність може виявитися оманливою.
Що з цього випливає
Перше. Стабільність оцінки влади в тиждень найгучнішої за рік суспільної незгоди – це не мандат схвалення. Це радше кредит, виданий під очікуваний результат. Стійкий оптимізм (48% очікують покращення проти 20% песимістів) тримається не на симпатії до інститутів і не на вірі в осіб, а на тому самому очікуванні. Такий актив не можна витратити двічі.
Друге. Відсутність делегітимації не є карт-бланшем. Суспільство продемонструвало наявність артикульованого стандарту кадрових рішень і готовність застосовувати його однаково до цивільного міністра й до головнокомандувача – незалежно від того, хто ці рішення ухвалює. Рішення проти стандарту породжує організований спротив; рішення за стандартом отримує предметну, біографічно обґрунтовану підтримку.
Третє. Комунікаційний висновок прямий. Аудиторія, яка перевіряє заяви власним і родинним досвідом, не реагує на суто наративне пояснення кадрових рішень. Пояснення, яке хоче бути почутим, мусить говорити мовою результату – тією самою, якою говорять самі респонденти.
Четверте, і найменш комфортне. Голос без інституційного каналу шукає вулицю. Поки протестна енергія залишається предметною і не має політичного бенефіціара, це радше ознака здоровʼя, ніж кризи. Але конфігурація "немає виходу, немає альтернативи, є лише голос" стійка рівно доти, доки влада на цей голос відповідає. Реальна лінія ризику при цьому пролягає не між владою та опозицією, якої суспільство не бачить, а між поколіннями: за спостереженням Головахи, звільнення Федорова найгостріше сприйняла молодь, для якої він уособлював спосіб воювати з меншим ризиком для неї самої.
Застереження
Дані, на які спирається ця колонка, отримані на вибірці 432 респондентів, поділеній на дві половини по одному кейсу в кожній; статистична похибка для окремих кейсів сягає 7%. Це достатньо, щоб побачити структуру громадської думки та її аргументацію, але замало для тонких порівнянь між підгрупами. Порівняння з довоєнними оцінками влади й економіки наводяться з посиланням на Інститут соціології та потребують окремої верифікації за динамічними рядами моніторингу.
І головне обмеження за змістом: жодне з наведених чисел не свідчить про управлінську чи військову доцільність двох липневих рішень. Вони свідчать про інше – що в українському суспільстві сформувався сталий критерій, за яким такі рішення оцінюються, і що цей критерій діє незалежно від ставлення до того, хто їх ухвалює.
