Анна Степаненко, менеджерка з інклюзії та управління досвідом працівників JTI Україна
Кілька місяців тому в JTI Україна з’явився Довідник інклюзивної мови — паперовий, візуально яскравий і прикладний у щоденній роботі команди. І вже перший досвід його використання показав: цінність довідника не у тому, що він дає готові “правильні відповіді”, а у тому, що допомагає людям зупинитися перед необережним словом.
Ідея Довідника інклюзивної мови не з’явилася раптово. У JTI Україна ми говоримо про середовище як про щось більше, ніж фізичний простір. Так, пандуси, укриття, фізична доступність — це необхідно. Водночас для нас важливо, щоб людині було безпечно не лише фізично, а й психологічно.
Мова завжди була частиною цієї розмови. Слова впливають на почуття людини: вони можуть підтримати, допомогти відчути повагу й прийняття, а можуть, навпаки, ранити — навіть без злого наміру, просто через незнання.
Ми переконані, безпечне середовище створюється одразу на кількох рівнях: через простір, через правила взаємодії, через культуру підтримки і через мову. І тут немає більш чи менш важливого: ми однаково дбаємо про ці рівні.
Чому вимагати інклюзивної мови — не означає її отримати
Одного разу на робочій зустрічі я почула, як колега каже «інвалід» замість «людина з інвалідністю». Мій перший порух був простий — виправити колегу. Але я зупинилася, бо спіймала себе на незручному питанні: чи маю я право поправляти людину, якщо їй ніхто ніколи не казав, як правильно? Вимагати інклюзивної мови, але не давати інструменту – щонайменше нечесно. А вимога без орієнтиру перетворюється на докір — і нічого не змінює.
Поділившись цим кейсом з командою DEI амбасадорів ми взялися разом шукати такий інструмент. Виявилося, що словників інклюзивної мови насправді чимало. Проблема в іншому: вони великі, академічні, розкидані по різних джерелах і перевантажені теорією. Немає сенсу популяризувати такі словники в надії, що хтось їх читатиме чи вивчатиме. А простого, узагальненого, придатного для щодення формату, як ми собі його уявляли, ми не знайшли.
Тож вирішили зробити його самі. Нам було важливо, щоб це була фізична річ, яку можна взяти в руки, — не черговий аудит «для галочки», видиме підтвердження того, що крос-функційна команда, яка займається різноманіттям та інклюзією, працює для людей. Зокрема для тих, хто працює на виробництві й у полях — далеко від презентацій і красивих слів. Ми хотіли створити основу, яка може змінити середовище.
Можна скільки завгодно говорити про повагу й людяність на тренінгах, але люди повинні бачити це щодня — як у діях компанії, так і фізично на своїх столах, у своїх руках. Саме створення умов та доступних ресурсів, а не гасла, і призводить до змін у робочому просторі.
Людина справа, людина зліва
Втім, довідник — лише видима частина значно більшого. Це частина програми «Свої.Різні», де сама назва містить її суть: ми лишаємося своїми, однією командою та водночас визнаємо, що всі різні, і це нормально. Мова тут — фундамент. В основі довідника лежить принцип, який по факту є протоколом людяності: на першому місці завжди людина, а вже потім її зовнішність, професія, національність, раса чи інвалідність — видима або невидима. У нас навіть є своя примовка. Уявіть: біля дерева стоять двоє — одна людина в кріслі колісному, інша на протезах. Як попросити до них звернутися? Не «підійди до людини в кріслі колісному» й не «до людини на протезі», а просто — «людина справа, людина зліва». Спочатку людина, а все інше — потім: посада, зовнішність, діагноз, досвід.
Мова, якої не вивчиш за рік
Мова важила завжди, але повномасштабна війна все прискорила. Ветеранів і ветеранок, людей з інвалідністю, внутрішньо переміщених, тих, хто пережив втрату, поруч із нами стає дедалі більше. Інклюзивної мови не вивчиш ні за місяць, ні за рік, тому, якщо ми хочемо середовище, комфортне для всіх, будувати його треба вже сьогодні. Нещодавно на одному із заходів почула цікавий показовий приклад: у 2014 році всі казали «АТОшники», навіть не замислюючись наскільки це травмуюче. Сьогодні ж ми говоримо «ветерани» чи «люди із Сил оборони». Мова жива, вона змінюється — і саме ми її формуємо.
Коли людина починає замислюватися
Чи змінилося щось насправді? Так, і найкраще це видно у дрібницях. Команди стали обережніше добирати слова, з'явилися паузи — коли людина на секунду зупиняється, щоб згадати, як сказати правильно. Якось у розмові навіть не про роботу я сама назвала коня «старим» — і мені одразу зробили зауваження: що це за слово від людини, яка займається інклюзією? Це смішно, але це й є найкращий доказ, що принцип засів у головах. Якщо мова — це зброя, як писав Максим Рильський, то користуватися нею стали значно обережніше. Ідеться зовсім не про ідеальність — ми живі, емоційні люди й часом дозволяємо собі бути різними. Ідеться про прагнення: люди почали замислюватися над тим, що, кому й коли вони кажуть. А це вже про турботу.
Звісно, був і скепсис. Я не очікувала захвату — частина людей сприйняла довідник стримано, хтось мовчки відклав, дехто пожартував у вузькому колі. Це нормально й чесно. Але сталося інше, важливіше. Довідник почали забирати додому — ми цього не забороняли. Один із колег, погортавши його вдома, сказав, що таке варто показувати дітям ще з садочка. І саме тоді я зрозуміла, що закладений перший камінчик і інструмент працює: не тому, що всі в захваті, а тому, що люди почали його обговорювати — вдома, між собою, поза робочими стінами. А обговорюють лише те, що зачепило.
Саме тому ми не ховаємо цей досвід, а навпаки — ділимося ним відкрито. Бо не хочемо бути єдиним класним місцем роботи. Ми хочемо, щоб таких місць було багато.
Зрештою, інклюзивне середовище будується з різного. З автономних укриттів, які захищають життя. І зі слів, які захищають гідність.
