Ігор Жданов, кандидат політичних наук, Фонд "Відкрита політика"
Ще три роки назад, напередодні Вільнюського саміту НАТО питання вступу України до альянсу стояло надзвичайно гостро. Але країни члени блоку у своїй переважній більшості, зокрема США, були категорично проти.
Сьогодні питання стоїть вже зовсім по іншому. Після чотирьох років війни, як жартують українці, це вже НАТО потрібно приймати до України, щоби більш надійно захистити союз.
І доля жарту у цьому жарті є.
Але якщо говорити серйозно, то у цій статті автор, розуміючи всю пріоритетність внутрішніх факторів оборонздатності, намагався проаналізувати зовнішні чинники, які б підсилили оборону та безпеку України.
НАЦІОНАЛЬНА СТІЙКІСТЬ ПО-УКРАЇНСЬКІ
Обороноздатність держави традиційно асоціюється у нас з чисельністю армії, сучасністю озброєння та рівнем підготовки військ. Однак досвід повномасштабної російсько-української війни переконливо довів, що у XXI столітті цього вже недостатньо.
Сучасна війна є не лише збройним протистоянням, а й боротьбою державних інституцій, економік, цифрових технологій, інформаційних систем та геополітичних впливів.
Тобто обороноздатність України, як і будь-якої іншої держави, полягає у її спроможності мобілізувати всі наявні ресурси або для стримування агресії, або для ведення тривалої війни, або для забезпечення стійкого миру.
Зрозуміло, що визначальне значення мають внутрішні фактори. Насамперед, це боєздатність Сил оборони України, яка залежить від рівня підготовки особового складу, ефективності військового управління, якості озброєння, наявності навченого резерву та здатності швидко адаптуватися до нових способів ведення війни.
Водночас, російська агресія продемонструвала, що перевага дедалі більше визначається не лише кількістю особового складу, а швидкістю ухвалення рішень, технологічними інноваціями та ефективністю їх практичного застосування.
Не менш важливою складовою обороноздатності є економічний потенціал держави та розвинений оборонно-промисловий комплекс. Саме вони визначабють фінансування та збройове забезпечення сектору безпеки і оборони, виробництво та ремонт озброєння, розвиток нових військових технологій і підтримання стійкості держави в умовах війни на виснаження.
Для України особливого значення набуває розвиток власного виробництва безпілотних систем, засобів радіоелектронної боротьби, високоточної зброї та боєприпасів, інтегральних тактичних систем, «виховання» власних систем штучного інтелекту, у тому числі заточеного на військову справу.
Сучасна війна підтвердила, що обороноздатність неможлива без ефективного державного управління та високої суспільної стійкості. Безумовною стратегічною перевагою України над росією відразу після початку широкомасштабного вторгнення було об’єднання українців «під національним прапором». У той час дії, наприклад президента України підтримувало більше як 90% українців. Підтримувало дії не фізичної особи Володимира Зеленського, а саме діяльність глави української держави.
Не меншого значення набули інформаційна та кіберстійкість держави, здатність протидіяти російським інформаційно-психологічним операціям і захищати критичну інфраструктуру.
Водночас український досвід довів, що в умовах війни такого масштабу навіть максимально ефективне використання внутрішніх ресурсів не може повністю компенсувати вплив факторів зовнішніх.
Саме міжнародна військова допомога, підготовка українських військовослужбовців, передача розвідувальної інформації, спільні оборонно-промислові проєкти та фінансова підтримка стали одним із ключових факторів, які дозволили Україні не лише вистояти у перші місяці повномасштабної війни, а й зберегти потенціал для подальшого опору.
Разом із тим залежність від зовнішньої підтримки створює і додаткові ризики. Зміна політичних пріоритетів окремих держав, коливання рівня військової чи фінансової допомоги, загострення інших міжнародних конфліктів або успішні спроби росії підірвати єдність західної коаліції можуть істотно впливати на оборонні можливості України.
Зокрема, Сили оборони України відчули наскільки критично важливою є американська розвідувальна інформація та постачання зброї зі США. Мінливість політики нинішнього президента США відчув кожен українець. Навіть короткострокове ембарго на поставки зброї та розвідувальної інформації, оголошені за президента Сполучених Штатів Дональда Тампа у 2025 році, негативно вплинули на боєздатність нашої армії. Нещодавні обстріли Києва у липні 2026 року балістичними ракетами, коли жодна з них не була збита, засвідчили критичну залежність наших ППО від антиракет до системи Петріот.
Навпаки, домовленість з Ілоном Маском про відключення старлінків на території росії та на тимчасово окупованих територіях дозволила ЗСУ отримати стратегічну перевагу на російськими окупаційними військами.
Головний урок російсько-української війни полягає в тому, що перемогу в сучасному конфлікті забезпечує не окремий вид озброєння (game changer) і навіть не чисельність армії, а здатність держави інтегрувати військові, економічні, технологічні, суспільні та зовнішньополітичні ресурси в єдину систему національної стійкості.
Поряд з цим, одним із пріоритетних завдань державної політики має бути поступове зменшення критичної залежності України від зовнішніх впливів, рішень та постачань зброї шляхом побудови сучасних ЗСУ, підсилення стійкості українського суспільства, розвитку економіки та власного оборонно-промислового комплексу.
Водночас, розуміючи пріоритетність внутрішніх факторів обороноздатності, українська влада, як додатковий елемент оборони та безпеки, має вибудовувати систему зовнішніх військово-політичних союзів.
ЯКІ КАРТИ У НАС Є?
Влітку 2026 року Україна переважно стала активним суб’єктом формування нової безпекової архітектури. Одним із пріоритетних завдань для нашої влади є укладення договорів про багатосторонні (у першу чергу НАТО) та двосторонні оборонні та безпекові союзи.
Але перед практичними кроками з досягнення цієї цілі, нам варто підрахувати що у нас є, що може зацікавити наших імовірних партнерів.
Або, як модно зараз казати, подивитися, які карти у нас на руках.
Карта перша. Україна довела свою оборонну спроможність та здатність захистити власний суверенітет військовим шляхом.
Чотири роки війни дозволили Силам оборони України акумулювати, узагальнити та застосовувати на фронті унікальний досвід бойових дій, насамперед із використанням дронів. Наша армія воювала як радянською, так і сучасною західною зброєю та мала можливість порівняти їх ефективність під час реальних бойових дій.
Україна має досвід ведення повномасштабної війни проти чисельної армії технологічно розвиненого агресора, що робить її інтеграцію в оборонно-промисловий комплекс ЄС та НАТО стратегічною необхідністю для цих блоків. Вже сьогодні укладені чисельні угоди в рамках програми Drone Deal.
Військові технології (зокрема, дрони та системи управління), випробувані в умовах реального російсько-українського конфлікту, стають критично важливою частиною європейських оборонних інновацій.
Таким чином Україна стимулює внутрішню еволюцію ЄС, змушуючи його адаптувати механізми розширення та переходити від ролі «експортера норм» до співавтора технологічних безпекових рішень.
Карта друга. Україна вже сьогодні розглядається як східний фланг НАТО і щит Європи.
На останньому саміті НАТО у Туреччині у липні 2026 року була підтримана фінансова допомога Україні на рівні 70 млрд доларів США щорічно, у 2026 та 2027 роках. Вперше США прийняли рішення про надання нашій державі ліцензій для виробництва ракет для систем Петріот.
Геополітичний центр Європи змістився на північний схід, де Україна разом із Польщею та країнами Балтії формує порядок денний у питаннях стримування та оборони. Наші партнери з НАТО та ЄС розуміють, що без спротиву Сил оборони України, військовий конфлікт Північноатлантичного альянсу з росією був би неминучим ще декілька років назад.
Україна фактично вже не є просто партнером, а є ключовим елементом оборонної архітектури континенту, зокрема НАТО. Наша країна є не лише споживачем захисту від Європи, а й виступає потужним контриб'ютором безпеки для неї.
Карта третя. Вже сьогодні формуються різні коаліції та групи, які з міркувань власної безпеки підтримують Україну.
Оскільки великі організації (ЄС/НАТО) часто потребують тривалих узгоджень для прийняття рішень, Україна стає учасником різноманітних «коаліцій охочих», які дозволяють діяти швидше у відповідь на загрози та оперативно реагувати на потреби.
Україна також є членом або лідером різних неформальних союзів, де наша країна займає центральне місце в логістичних та оборонних ланцюжках. Наприклад в рамках НАТО створений механізм PURL, через який купується коштами європейських партнерів американська зброя для України. ЄС надала Україні кредит на 90 млрд євро (з них близько 70 млрд євро буде виділення суто на озброєння), який можна буде віддавати лише у випадку отримання нашою державою заморожених російських коштів.
Україна надала допомогу країнам Близького Сходу із створення системи захисту від іранських дронів. Це значно підсилило наші геополітичні позиції у цьому регіоні.
Тобто за сумою факторів (якщо хочете карт на руках) – унікальний бойовий досвід, зокрема із застосування дронів, проривні оборонні технології, які пройшли випробування на полі бою, реальні дії із захисту європейських країн – Україна є не лише бажаним, а й необхідним елементом європейської системи безпеки.
А в майбутньому і світової безпекової архітектури.
ЯКІ СОЮЗИ НАМ ПОТРІБНІ?
У попередній статті автор проаналізував можливі напрями трансформації НАТО, його європеїзації та гіпотетичного перетворення на військово-політичний блок, який буде протистояти сучасній «вісі зла», та можливого створення чисельних двосторонніх військово-політичних союзів.
Здавалося Україну повинні чекати у подібних оборонних та безпекових блоках із розпростертими обіймами.
Однак, не так сталося, як гадалося.
Європейські країни НАТО (принаймні їх переважна частина) готові підтримувати нас фінансово, передавати нам на безоплатній основі зброю та військову техніку. Однак вони не готові підставити мілітарне плече Україні, відправити свої військові контингенти до нашої держави, щоби пліч о пліч із ЗСУ воювати проти росії.
Сьогодні безпекова та оборонна взаємодія України з НАТО спрощено виглядає так: ми воюємо і захищаємо Європу від російської агресії. НАТО та ЄС надає нам будь-яку допомогу (окрім військової) та готується до майбутньої війн.
Зрозуміло, що така формула влаштовує Україну лише зараз.
Майбутня система європейської безпеки, в рамках НАТО (чи без нього), повинна передбачати чіткі і гарантовані зобов’язання суто військового характеру перед Україною. Тобто участь підрозділів європейських країн, у бойових діях, у разі необхідності безпосередньо на фронті.
В свою чергу аналогічними повинні бути зобов’язання та дії і України перед учасниками таких оборонних союзів.
Вступ України до Європейського Союзу повинен розглядатися не лише як суто економічний проект, а як екзистенційний цивілізаційний безпековий вибір. Тому нашій владі вже сьогодні варто чітко пов’язати євроінтеграційні процеси із майбутньою архітектурою безпеки в Європі та участі в неї України.
Попередній досвід переговорів окремих країн з ЄС, процедура вступу яких тривала десятиріччями, не може бути застосований до України, оскільки жодна з цих країн не воювала і не захищала Європу. Однакові правила вступу може бути застосовані лише до держав з однаковими геополітичними умовами.
Україна та ЄС повинні чітко визначити дату прийому України до Європейського Союзу – 2030 рік, який виглядав ще нещодавно абсолютно прийнятним для більшості європейських країн та України.
ЩО У НАС Є У СУХОМУ ЗАЛИШКУ?
Сьогодні роль України трансформувалася від «буфера» із сірої зони до активного безпекового партнера, чиї інституційні та оборонні потреби стали каталізатором для модернізації НАТО та ЄС.
Україна розглядається як незамінний актив європейської безпеки.
Водночас, автор розуміє, що будь-які безпекові договора, навіть «підписані кров’ю» (ратифіковані у парламентах, укладені на тисячу років тощо), зовсім не гарантують їх виконання.
Глибока геополітична травма України, пов’язана із відмовою від ядерної зброї та «папірцевим» Будапештським меморандумом, породила в українському суспільстві закономірну недовіру до будь-яких зовнішніх гарантій безпеки, загалом, та до оборонних союзів, зокрема.
Тому головними для українців є і будуть залишатися внутрішні чинники, які впливають на нашу безпеку та оборону – сильна армія, конкурентоздатна економіка, потужний ОПК, патріотична, професійна некорумпована влада та згуртоване демократичне суспільство.
Водночас Україна, як додатковий елемент, який би підсилював нашу обороноздатність, повинна вибудовувати систему зовнішніх військових блоків та союзів.
