Любов Цибульська, голова громадської організації Join Ukraine
Нещодавно, виступаючи на конференції Land Warfare Conference 2026 у Лондоні, я говорила про одне з ключових завдань, яке сьогодні стоїть перед Україною, — краще розуміти російську воєнну машину: як вона вербує людей, як підтримує ведення бойових дій, як російське суспільство реагує на війну та як усі ці фактори впливають на здатність Росії продовжувати воювати.
Варто б порушити питання, яке хвилює всіх нас. Не просто те, чи зможе Росія продовжувати війну завтра або наступного місяця, а які тенденції визначатимуть її спроможність вести бойові дії в наступні роки.
Я хотіла б зосередитися на трьох факторах. По-перше, на мобілізаційному потенціалі Росії. По-друге, на змінах усередині російського суспільства. І по-третє, на нашій власній готовності — готовності України та її партнерів.
Почнемо з мобілізації. Найбільший виклик Кремля сьогодні — це не зброя. Це люди. Росія й досі має більше населення, ніж Україна, і продовжує генерувати людський ресурс. Але забезпечувати армію людьми стає дедалі дорожче.
Перша причина проста. Ресурс добровольців значною мірою вичерпаний. Ті, хто справді був мотивований воювати, хто підтримував ідею війни, здебільшого вступили до війська вже давно. Багато з них уже загинули або були поранені.
Росія намагається компенсувати це за допомогою грошей. Військовослужбовець отримує регулярну щомісячну зарплату, але також і значну одноразову виплату за підписання контракту з російською армією. Протягом перших років війни — з 2022 до 2025 року — розмір цих виплат постійно зростав.
Особливо важливо, що ці бонуси фінансуються не з федерального бюджету. Натомість їх виплачують регіональні органи влади. У результаті регіональні уряди стикаються з подвійним навантаженням: вони мають не лише виконувати встановлені Москвою плани з набору людей, а й фінансувати цих новобранців зі своїх власних бюджетів.
Для бідніших регіонів це особливо виснажливо. Вони одночасно втрачають і робочу силу, і фінансові ресурси. Фактично багато регіонів субсидують воєнні зусилля Росії за рахунок власного економічного розвитку. Станом на сьогодні саме ці виплати залишаються найважливішим стимулом для росіян підписувати військові контракти та вступати до армії. І якщо на початку цього року, ми бачили, що деякі регіони почали зменшувати «бойові» бонуси через брак грошей, часткове зняття санкцій з Росії на торгівлю нафтою знову дало можливість фінансувати воєнну машину і повертати високі виплати.
Однак фінансові стимули мають свої межі. Кількість людей, готових ризикувати життям переважно заради грошей, є обмеженою. У певний момент подальше збільшення виплат дає дедалі менший результат. Пропозиція п'яти мільйонів рублів замість трьох не створює раптово новий резерв мотивованих рекрутів.
Натомість це створює конкуренцію. Російські регіони пропонують різні суми виплат, і дедалі більше новобранців переїжджають між регіонами в пошуках вигідніших контрактів.
Це створює напруження між регіональною владою та Москвою і робить процес рекрутингу менш ефективним. У результаті Кремль дедалі більше покладається на адміністративний тиск.
Ми бачимо, як зусилля з вербування спрямовуються на студентів, працівників держпідприємств, боржників та інші вразливі групи населення. Ми бачимо тиск через державні установи та підприємства. І ця тенденція, ймовірно, збережеться. Очевидним рішенням могла б стати нова хвиля масштабної мобілізації.
Однак Кремль залишається обережним. Тому що мобілізація — це не лише військове рішення. Це політичне рішення. А політична стабільність залишається одним із найвищих пріоритетів режиму.
Росія все ще здатна забезпечувати армію людським ресурсом. Однак кожен новий рекрут тепер обходиться дедалі дорожче в політичному, економічному та соціальному вимірах.
Це підводить до другого фактора — стану російського суспільства.
Однією з найважливіших змін за останній рік стало те, що звичайним росіянам стає дедалі складніше ігнорувати війну. Протягом значної частини цього конфлікту Кремлю вдавалося захищати великі частини суспільства від наслідків війни.
Зараз це змінюється.
Атаки дронів, перебої в роботі інфраструктури та зростаючі економічні проблеми наближають війну до повсякденного життя людей. Водночас економічні дискусії всередині Росії дедалі більше пов'язуються із самою війною.
Люди вже не просто скаржаться на ціни, інфляцію чи дефіцит. Усе більше росіян напряму пов'язують ці проблеми саме з війною.
Це важливо, тому що впливає на основу неформального суспільного договору в Росії. Протягом багатьох років ця домовленість була простою. Громадяни залишалися політично пасивними і лояльними, а держава натомість забезпечувала відносну безпеку, стабільність і певний рівень економічної передбачуваності. Тепер війна чинить тиск на обидві сторони цього рівняння.
Навіть контрольовані державою соціологічні опитування свідчать про те, що рівень довіри до влади почав знижуватися.
Західні спостерігачі часто запитують, чи означає це, що російське суспільство наближається до точки зламу.
Треба бути обережними з такими висновками. Визначальною характеристикою російського суспільства є інерція. У Росії відсутні сильні інститути громадянського суспільства. Незалежні медіа були систематично знищені. Відсутня також культура горизонтальної взаємодії. А держава володіє широким арсеналом інструментів стеження та репресій.
Не варто очікувати, що суспільне невдоволення автоматично перетвориться на політичну дію. Але не варто робити й протилежний висновок. Що особливо цікаво - поширення війни на територію Росії не спричинило масштабної хвилі патріотичної мобілізації. Воно не сформувало суспільство, готове приносити ще більше жертв.
Навпаки, дедалі більше росіян, схоже, ставляться до війни скептично та намагаються дистанціюватися від неї. Російське суспільство не консолідувалося навколо війни. І це має значення.
Третій фактор є найважливішим. Тому що це єдиний фактор, на який ми можемо безпосередньо впливати. Готовність України та готовність наших партнерів.
Один із головних уроків цієї війни полягає в тому, що військова міць визначається не лише кількістю солдатів. Вона також залежить від логістики.
Сьогодні українські удари по паливній інфраструктурі, маршрутах постачання та військовій логістиці створюють накопичувальний тиск на російські воєнні спроможності.
На окупованих територіях ми дедалі частіше чуємо повідомлення про дефіцит пального, труднощі з перевезеннями та зростання логістичних проблем.
Це може звучати технічно. Але саме логістика визначає, чи можна перетворити людський ресурс на реальну бойову силу.
Тисяча солдатів без пального, боєприпасів або транспорту не є вдесятеро ефективнішими за сто. Іноді вони вдесятеро вразливіші.
Другий урок стосується технологій.
Майбутнє цієї війни дедалі більше визначатиметься в повітрі – дронами, штучним інтелектом, засобами радіоелектронної боротьби, автономними системами. І здатністю впроваджувати інновації швидше, ніж противник.
Сторона, яка навчається швидше і запускає цикл виробництва і застосування систем озброєння, переважатиме сторону, яка просто є більшою.
І один урок особливо відчутний. Дешеві, масштабовані та швидко адаптовані системи часто перевершують дорогі й високотехнологічні платформи, на заміну яких потрібні роки.
Саме тому партнерства між урядами, військовими та інноваційними технологічними компаніями стають настільки важливими.
Останній урок стосується суспільства. Найбільшою перевагою України у 2022 році була не армія. Це було суспільство. Україна вистояла, тому що вистояло суспільство. Тому що люди самоорганізувалися. Тому що громадяни розуміли: безпека — це не лише відповідальність військових.
У цьому і полягає суть всеохопної оборони. І це урок, який виходить далеко за межі України.
Питання, що стоїть сьогодні перед Європою, полягає не в тому, чи настане нова криза. А в тому, чи зможе вона побудувати стійкість до того, як буде змушена пройти її випробування.
Коли ми говоримо про здатність Росії продовжувати цю війну, ми часто зосереджуємося на тому, що Росія все ще має ресурси, людські ресурси, військову промисловість. Ці фактори важливі, але вони є лише частиною історії.
Набагато важливіше питання полягає в тому, чи зможуть Україна та її партнери адаптуватися швидше, ніж Росія.
Росія ще певний час зможе продовжувати воювати. Але майбутнє цієї війни визначатиметься не лише здатністю Росії витримувати тиск війни. Воно також визначатиметься нашою - спільною з партнерами - здатністю знаходити нові рішення. І це та змінна, яка повністю перебуває в наших руках.
