Голда Виноградська, президентка ГС “Міжнародний Рух “PRORYV”, доктор філософії в галузі освіти, експертка з публічно-приватного партнерства, інновацій та розвитку людського капіталу, радниця міністра освіти і науки України у 2016-2021 роках
Україна багато говорить про пошук нових драйверів економічного зростання. У публічній дискусії найчастіше згадуються аграрний сектор, металургія, IT, оборонна промисловість, енергетика та логістика. Водночас майже поза увагою залишається ще один напрям, який здатний приносити валютні надходження, формувати довгострокові міжнародні зв’язки та посилювати вплив України у світі. Йдеться про освіту.
Освіта давно перестала бути лише соціальною сферою. Для багатьох країн вона стала повноцінним експортом послуг, інструментом м’якої сили та частиною економічної політики. Велика Британія, Канада, Австралія, Франція, Туреччина та Китай роками використовують міжнародну освіту не тільки як джерело доходів, а й як спосіб формування мережі майбутніх партнерів, управлінців, підприємців, лікарів, інженерів і лідерів думок.
Україна також має для цього базу. У країні працюють сотні закладів вищої освіти, зберігаються сильні наукові школи, є досвід підготовки іноземних студентів, викладацький потенціал і міжнародна репутація українських фахівців. До повномасштабної війни Україна стабільно входила до числа помітних гравців на ринку міжнародної освіти. У 2019-2021 роках в українських закладах вищої освіти навчалися близько 76-80 тис. іноземних студентів із понад 150 країн. Найбільшими центрами були Харків, Київ, Одеса, Дніпро та Запоріжжя, а серед ключових країн походження студентів були Індія, Марокко, Нігерія, Туреччина, Азербайджан, Єгипет, Туркменістан і Китай.
Після 2022 року ситуація різко змінилася. Війна, безпекові ризики, закриття авіасполучення та ускладнення процедур в’їзду призвели до значного скорочення кількості іноземних студентів. У 2023 році в Україні залишалося приблизно 51,7 тис. іноземних студентів, тобто майже на 30 тис. менше, ніж до повномасштабного вторгнення. Станом на початок 2026 року в українських ЗВО навчалося понад 21 тис. іноземних студентів із 127 країн, а у 2025 році було зараховано близько 5,5 тис. нових студентів, що дещо перевищувало показник 2024 року.
Ці цифри свідчать не лише про втрати, а й про збережений потенціал. Попит на українську освіту не зник повністю навіть в умовах війни. Проблема полягає в іншому: модель залучення іноземних студентів значною мірою залишилася довоєнною.
Традиційно система була побудована навколо фізичного приїзду студента в Україну ще до початку повноцінного навчання. Така логіка працювала у мирний час, коли були авіарейси, зрозуміла логістика, відносно стабільні візові процедури та прогнозоване середовище. Сьогодні вона стала одним із головних обмежень.
Студент XXI століття очікує цифрового вступу, дистанційної комунікації з університетом, прозорої верифікації документів, гнучких форматів навчання, зрозумілих процедур і сервісу, який відповідає міжнародним стандартам. Українська система натомість досі значною мірою спирається на паперові процедури, складні маршрути погоджень і фізичну присутність як базову умову доступу до освіти.
Отже, Україні заважає не лише війна і не стільки якість освіти, скільки застаріла архітектура доступу до неї. Повномасштабна війна не знищила ринок міжнародної освіти для України, а виявила слабке місце старої моделі: “спочатку приїдь до України, а потім вступай”.
Парадокс полягає в тому, що українські університети дедалі гостріше конкурують між собою за ринок, який сам скорочується. Тому питання освітнього експорту вже не можна розглядати як проблему окремих ЗВО. Воно поступово стає питанням стійкості всієї системи вищої освіти України.
Стратегія розвитку вищої освіти в Україні на 2022-2032 роки була схвалена Кабінетом Міністрів 23 лютого 2022 року, напередодні повномасштабного вторгнення. Документ визначає загальні напрями модернізації галузі, однак експорт освітніх послуг поки не оформлений як окрема державна політика.
Зокрема, Україні бракує системного міжнародного маркетингу як освітнього напряму, спрощених процедур для іноземних студентів, повноцінного цифрового вступу, прозорої моделі роботи з міжнародними освітніми агентами, визначених пріоритетних ринків, моделі “study online first, arrive later”, а також кількісних цілей щодо залучення іноземних студентів і валютних надходжень від освітніх послуг.
Це означає, що освітній експорт поки не став таким самим державним пріоритетом, як залучення інвестицій, підтримка експорту товарів або просування українських технологічних компаній за кордоном. Проте саме зараз Україна могла б переосмислити цю політику.
По-перше, варто цифровізувати вступ іноземних студентів і максимально перевести первинні процедури в онлайн. Йдеться не про формальну наявність сайтів чи електронної пошти, а про повноцінну сервісну модель: подання документів, консультації, верифікацію, комунікацію з університетом і супровід студента до моменту початку навчання.
По-друге, Україні потрібна модель поетапної інтеграції іноземного студента. У нинішніх умовах логічною могла б бути формула, за якої студент починає навчання онлайн, проходить мовну, академічну та адміністративну адаптацію дистанційно, а фізичний приїзд до України відбувається пізніше, коли це дозволяють безпекові та логістичні умови.
По-третє, варто визначити пріоритетні ринки. Для України традиційно важливими були країни Азії, Африки, Близького Сходу та пострадянського простору. Але конкуренція за студента з Індії, Нігерії, Марокко, Єгипту чи Туреччини сьогодні значно жорсткіша, ніж десять років тому. Тому просування української освіти має бути адресним, професійним і постійним.
По-четверте, необхідно розвивати англомовні програми та освітні ніші, де Україна може мати конкурентну перевагу. Це можуть бути медицина, інженерія, IT, аграрні технології, відновлення інфраструктури, енергетика, кібербезпека, оборонні технології, управління кризами, публічне адміністрування та післявоєнна реконструкція. Український досвід у багатьох із цих сфер уже має міжнародну цінність.
По-п’яте, потрібна координація між державою, університетами, бізнесом і міжнародними партнерами. Окремий університет не може самостійно побудувати національний бренд української освіти. Для цього потрібні узгоджена політика, спільні стандарти, прозорі правила, міжнародна промоція та зрозуміла відповідальність кожного учасника.
Кожен іноземний студент - це не тільки плата за навчання. Це майбутній фахівець, який може зберегти зв’язок з Україною на десятиліття. Це потенційний партнер українського бізнесу, лікар, інженер, чиновник, науковець або підприємець, який навчався в Україні, розуміє її культуру і може стати частиною ширшої міжнародної мережі.
Саме так працює м’яка сила у сфері освіти. Країни, які навчилися експортувати освіту, отримують не лише валютні надходження. Вони формують спільноти випускників, професійні зв’язки, репутацію та довгострокову присутність у регіонах, де політичний або економічний вплив не можна створити швидко.
Україна вже має значну частину необхідного потенціалу. Питання полягає не у створенні чогось принципово нового, а в адаптації правил і сервісів до реалій XXI століття та умов війни.
Тому розвиток освітнього експорту, цифровізація процедур і спрощення доступу іноземних студентів до української освіти мають стати предметом широкого професійного обговорення за участю університетів, держави, роботодавців і міжнародних партнерів.
Україна конкурує за інвестиції, експортні контракти, міжнародну допомогу, технології та ринки. Настав час так само серйозно почати конкурувати і за студента.
У XXI столітті країни змагаються не лише за ресурси, а й за таланти, знання та людський капітал. І цілком можливо, що одним із найцінніших експортних продуктів України майбутнього стануть не лише товари чи технології, а фахівці, підготовлені українською системою освіти.
