Ольга Голубовська, лікар-інфекціоніст, професор, доктор медичних наук, заслужений лікар України
Нещодавно мене дуже вразила одна цифра. Понад три тисячі скарг на дії ТЦК лише за перші місяці цього року. Саме стільки звернень отримав офіс омбудсмена. Але навіть сам Дмитро Лубінець визнає, що реальна кількість таких випадків може бути значно більшою. У медицині є аксіома: якщо схожі скарги надходять масово, лікар шукає причину не в пацієнтах, а в джерелі проблеми. З державними інституціями працює так само.
Нещодавно прем’єр-міністр Свириденко заявила, що під час війни можливе обмеження конституційних прав. Я з цим погоджуюсь. Але саме обмеження прав, а не вбиство людей в ТЦК, які ніхто не розслідує.
Понад три тисячі звернень до омбудсмена за 5 місяців — це не статистика. Це симптом того, що в окремих ТЦК виконання плану стає важливішим за закон, права людини і людську гідність. А будь-яка система, яка починає працювати за таким принципом, рано чи пізно стикається із суспільним спротивом.
І цей спротив ми спостерігаємо вже не перший рік. Не лише у скаргах до омбудсмена чи судових позовах. Ми бачимо його на вулицях українських міст і сіл, коли родичі, сусіди або випадкові перехожі намагаються завадити представникам ТЦК забрати людину. Коли люди буквально стають живим ланцюгом, втручаються, сперечаються, б'ються.
Найнебезпечніше тут навіть не самі конфлікти. Найнебезпечніше те, що дедалі більше людей починають вважати такий спротив виправданим. І коли громадяни перестають шукати захисту в законі й починають захищатися самотужки, це вже свідчить про глибоку кризу державної політики в цій сфері.
Найгірше, що слово "бусифікація" вже стало частиною нашого словника. І я майже впевнена, що через багато років саме це слово стане одним із найтемніших маркерів нинішнього періоду. Не реформи ТЦК. Не гучні заяви чиновників. А слово, яке народилося як народна реакція на приниження, страх і відчуття безправ'я.
За останні роки ми побачили занадто багато історій, які для цивілізованої держави мали б бути неможливими. У 2024 році смерть мешканця Дніпра Олега Лесіна. Чоловік потрапив до ТЦК живим, а невдовзі його родина отримала звістку про смерть. Після цього були підозри, слідство, гучні заяви. Але для родини це вже нічого не змінило.
У липні 2025 року міжнародний скандал вибухнув навколо смерті закарпатця Йожефа Шебештьєна. Родина заявляла про побиття після мобілізаційних заходів. Ця історія вийшла далеко за межі України й стала предметом гострої реакції навіть на рівні міждержавних відносин. На початку 2025 року в Сумах помер 40-річний чоловік, який після перебування в ТЦК потрапив до лікарні з тяжкими тілесними ушкодженнями.
І це лише кілька випадків, які стали публічними. Ми не знаємо, скільки насправді людей загинули під час перебування у ТЦК, на збірних пунктах або після застосування до них сили під час мобілізаційних заходів. Такої статистики у відкритому доступі немає. Хотілося б вірити, що вона хоча б існує в правоохоронних органах, прокуратурі чи СБУ. Бо інакше виходить, що держава навіть не знає точної кількості трагедій, які сталися в системі, створеній не для покарання людей, а для забезпечення оборони країни.
Суспільство постійно чує заяви про окремі "інциденти", "перевищення повноважень" або "конфліктні ситуації". Але люди хочуть бачити не пресрелізи і не чергові презентації про реформування системи. Люди хочуть бачити встановлені факти, завершені розслідування, вироки судів і конкретні прізвища винних. Бо захист честі мундира ніколи не може бути важливішим за захист життя людини.
Після цього всього я вже не знаю, яка реформа буде здатна повернути людям довіру до ТЦК. Хіба повне перезавантаження системи. Але колись ми великі надії покладали і на реформу Національної поліції. Потім виявилося, що старі проблеми нікуди не зникли, просто навчилися існувати в нових умовах. Тому важко повірити, що ТЦК зможуть змінити свою репутацію черговими кадровими перестановками чи новими правилами роботи.
І навіть повне перезавантаження не поверне довіру автоматично. На погану репутацію працювали роками. І якщо довіра колись і повернеться, то лише через роки чесної роботи, поваги до людей та неухильного дотримання закону.
Але є ще одна репутаційна спадщина, яку ТЦК заробили собі самі, — корупція. Вона найбільше нівелює всі розмови про справедливість мобілізації, рівність перед законом та служіння державі. Бо виходить, що для когось мобілізація є обов'язком, а для когось — питанням ціни.
Так, ми регулярно чуємо про обшуки, затримання, мільйони готівки, елітну нерухомість та дорогі автомобілі окремих посадовців ТЦК. А скільки таких справ завершилися реальними вироками? Скільки корупціонерів справді понесли покарання? Дуже не хочеться, щоб усе це було лише для чергового інформаційного приводу.
Мобілізація не може будуватися виключно на примусі. Так, це необхідність, з цим важко сперечатися. Але необхідність не скасовує закону, а державний інтерес не скасовує людської гідності.
І якщо Міністерство оборони справді хоче переламати ситуацію навколо ТЦК, воно має почати не зі слайдів про чергову реформу, а з публічного і принципового розслідування кожного випадку насильства. Без замовчування, без кругової поруки, без спроб пояснити очевидне "поодинокими випадками". Бо жодна презентація не перекреслить відео побиття, жоден новий регламент не скасує смерть людини, жодна красива концепція не замінить відповідальності конкретних посадових осіб. Поки суспільству показують плани реформ, воно чекає відповідей на значно простіші питання: хто винен, хто покараний і що зроблено, щоб це не повторилося.
Міністерство оборони має вже розпочати реальну реформу ТЦК. Не косметичний ремонт системи, а її глибоке перезавантаження. Бо коли проблема стала системною, косметолог уже не допоможе. Тут потрібна хірургія.
