Максим Ткаченко, народний депутат України, співзасновник ГО “ВПО України”
Наступного тижня ми традиційно згадаємо про Основний Закон держави. Про права, свободи і гарантії громадян, ним гарантовані. Але для мільйонів внутрішньо переміщених осіб головне законне питання сьогодні звучить значно простіше: чи працюють ці права за межами урочистих відзначень і святкових промов?
Людина втратила дім через війну. Виїхала з окупації або з-під обстрілів. Отримала довідку ВПО. А через деякий час держава знову просить її довести очевидне: що вона досі переселенець, що досі не повернулася додому, що її житло не відновилося дивом за одну ніч.
Формально це називається «верифікація». Для сотень тисяч людей - чергова зустріч із багатоликою бюрократією, яка вперто не хоче помічати очевидного: людина вже підтвердила свій статус втраченим домом, майном, роботою... Самим фактом вимушеного переїзду.
За даними Єдиної інформаційної бази даних, станом на початок 2026 року в Україні налічувалося понад 4,6 млн внутрішньо переміщених громадян України. Понад 3,3 млн із них були змушені залишити свої домівки вже після початку повномасштабного вторгнення.
Це вже не окрема соціальна група. Це людський потенціал, соціальна та економічна сила, яка співставна за чисельністю з населенням окремих європейських держав.
І тут виникає незручне питання. Чи справді ми сприймаємо внутрішньо переміщених осіб як повноправних громадян? Чи все ще дивимося на них як на окрему категорію населення, яка має постійно доводити право на підтримку?
Нерівність за адміністративною ознакою
Конституція України не ділить громадян на «звичайних» і «тимчасових». Але коли доступ до допомоги залежить від дати переміщення, особливостей обліку чи адміністративних процедур, виникає закономірне питання: чи не створюємо ми власними руками систему громадян різних категорій?
Основний Закон не розділяє права людини залежно від того, де вона зареєстрована і яку довідку має в кишені. Але на практиці ми часто з цим стикаємося. Дві родини можуть втратити дім через одну й ту саму війну, але отримати різний рівень підтримки через адміністративні нюанси.
Особливо показовою стала ситуація із запровадженням у 2026 році нових виплат для дітей ВПО. Після ухвалення урядової постанови №390 держава пообіцяла виплачувати по 3000 гривень на кожну дитину з родини переселенців незалежно від доходів.
Та в дійсності частина сімей зіткнулася із затримками донарахувань за попередні місяці, плутаниною між старими й новими механізмами та необхідністю додаткових звернень до органів соціального захисту. Додаткові питання викликала й прив'язка до формату навчання дитини.
Парадокс полягає в тому, що держава вже має все необхідне для автоматизації таких процесів. Є реєстри, «Дія», електронний документообіг, які би мали спрацювати. Але, замість того, ми змушуємо працювати людину. Саме вона має збирати довідки, пояснювати очевидне і доводити те, що вже є в державних реєстрах.
Перший крок до відновлення довіри між державою та переселенцями очевидний. Це автоматичне підтвердження статусу через державні реєстри, єдині правила призначення допомоги. Загалом, відмова від практики, коли право людини залежить від технічних деталей її облікової справи.
Загублені між кабінетами
Спробуйте назвати один орган влади, який сьогодні персонально відповідає за результат державної політики щодо ВПО. Не за проведення нарад. Не за написання концепцій. Не за координацію координації. Саме за результат.
Не так просто, правда?
Питання переселенців сьогодні розподілене між Мінсоцполітики, Міністерством національної єдності, Пенсійним фондом, місцевими органами влади та десятками окремих програм. Формально всі працюють. Фактично люди часто залишаються сам на сам зі своїми проблемами, гублячись серед відомств і кабінетів.
Яскравим прикладом стала передача адміністрування 39 видів соціальних виплат до Пенсійного фонду. Реформа мала спростити систему. Натомість тисячі громадян зіткнулися із затримками через перевірки, ідентифікацію та неузгодженість даних між реєстрами. Централізація сама по собі не є проблемою. Проблема виникає тоді, коли реформа випереджає готовність самої системи.
Схожа ситуація і з житлом. Під час роботи Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради з'ясувалося, що держава досі не має повної та актуальної інформації про реальні житлові потреби переселенців. Іншими словами, ми намагаємося щось вирішувати, не уявлячи повністю ситуації, не знаючи її дійсного масштабу.
Загалом, якщо проблема стосується понад 4,6 мільйона громадян, вона не може бути другорядною функцією кількох відомств одночасно. Хтось один має відповідати за результат. І нести відповідальність за його відсутність.
Ціни, які з'їдають підтримку
Останнім часом під час зустрічей із переселенцями я все рідше чую питання про довідки чи адміністративні процедури. Натомість дедалі частіше - про ціни.
Не коли буде нова програма. Не коли ухвалять чергову стратегію. А як прожити до кінця місяця після чергового походу до магазину.
Зростання цін стабільно входить до числа головних проблем, які турбують українців поряд із війною та питаннями безпеки. І це не дивно. Люди стикаються з інфляцією щодня - біля каси супермаркету, в аптеці, під час оплати комунальних послуг.
Для переселенців ця проблема особливо гостра. У державному бюджеті на 2026 рік передбачено близько 39 млрд грн на базову допомогу ВПО. Ще сотні мільйонів спрямовуються на компенсацію проживання, комунальних послуг та інші програми підтримки.
Але навіть найбільша соціальна програма втрачає ефективність, якщо купівельна спроможність цих коштів постійно зменшується.
Ми звикли вимірювати соціальну підтримку сумою виплати. Люди ж оцінюють її зовсім інакше - тим, що залишається в гаманці після оплати оренди житла, ліків, продуктів та рахунків за комунальні послуги.
Саме тому соціальна політика має оцінювати не лише те, скільки людина отримує. Вона повинна враховувати, скільки їй залишається після обов'язкових витрат.
Бо для чиновника інфляція - це показник у звіті. Для переселенця - різниця між повним і порожнім холодильником наприкінці місяця.
Зрозуміло, що захист соціальних прав не зводиться до чергового підвищення виплат. Потрібно одночасно працювати у двох напрямках.
З одного боку, держава повинна допомагати українському виробнику створювати робочі місця, збільшувати виробництво та наповнювати внутрішній ринок власною продукцією. З іншого - захищати тих, хто найгостріше відчуває кожне подорожчання: переселенців, пенсіонерів, багатодітні родини, людей з інвалідністю.
Бо сильна економіка без соціального захисту породжує нерівність. А соціальна підтримка без сильної економіки швидко перетворюється на боротьбу з наслідками замість причин.
Квадратні метри невизначеності
Житло залишається головною проблемою для більшості переселенців. За даними Міжнародної організації з міграції, понад 60% ВПО витрачають на оренду житла щонайменше половину свого доходу, а для багатьох родин ці витрати сягають 70%. Фактично люди опиняються перед вибором: оплачувати житло, ліки чи інші базові потреби.
На цьому тлі існуючі житлові програми поки що не відповідають масштабу проблеми. Так, новий транш пільгового кредитування від Банку розвитку Ради Європи у 2026 році дозволить придбати житло приблизно 500 родинам переселенців.
Це важливий крок. Але коли йдеться про понад 4,6 мільйона ВПО та сотні тисяч сімей, які потребують житлового рішення, такі програми радше демонструють масштаб виклику, ніж наближають його вирішення.
Лише за даними ДП «Інформаційно-обчислювальний центр», із січня 2022 року до серпня 2025 року понад 528 тисяч внутрішньо переміщених осіб подали до державної системи обліку (базу Мінсоцполітики) заяви про потребу в житлі. Показово, що за цей самий період у реєстрі було зафіксовано лише 63 випадки вирішення питання.
Водночас в Міністерстві розвитку громад та територій, наводили дещо інші – трішки оптимістичніші – цифри. Тобто, мова йде не лише про дефіцит житла, а й брак єдиної та узгодженої системи обліку житлових потреб ВПО.
На цьому тлі особливо дивно виглядає ставка виключно на нове будівництво.
Тисячі квартир у комунальній власності потребують реконструкції. Сотні недобудованих об'єктів роками стоять без руху. На вторинному ринку існують готові рішення, які можна задіяти вже зараз. Але замість практичних кроків ми знову й знову обираємо найдорожчі найдовші за строками реалізації варіанти.
Для людини, яка четвертий рік живе в гуртожитку або винаймає житло за останні гроші, немає великої різниці між красивою презентацією майбутнього житлового кварталу та недобудованим фундаментом. Результат однаковий - жити ніде.
Саме тому нам потрібні програми муніципальної оренди, викупу готового житла, добудови вже існуючих об'єктів та прозорого використання міжнародної допомоги для житлових потреб ВПО. Не через п'ять років, а зараз.
Права - це не гуманітарна допомога
У 2026 році держава планує витратити майже 39 млрд грн лише на базову допомогу внутрішньо переміщеним особам. Це великі кошти.
Але головне питання не в тому, скільки витрачено. Головне питання - чи змінює це життя людей на краще?
Бо права ВПО - це не окрема «пільгова категорія» державної політики. Це спроможність держави виконувати власний конституційний обов'язок перед громадянами, які втратили домівки через війну.
Права переселенців починаються не з довідки і не закінчуються виплатою. Це право на житло. Право на працю. Право на соціальний захист. Право на доступну медицину. Право не біднішати щомісяця лише тому, що ціни ростуть швидше за державну підтримку.
І якщо людина все ще не знає, чи отримає виплату вчасно, де житиме наступного року і як оплатить рахунки після чергового зростання цін, то проблема не в нестачі презентацій, гучних обіцянок чи красивих звітів.
Проблема в тому, що між державними рішеннями та реальним життям людей досі залишається занадто велика відстань.
А права громадянина втрачають свій реальний зміст не тоді, коли Конституцію недостатньо урочисто вшановують раз на рік. Як інфляція знецінює зарплати, пенсії та виплати, так неефективна державна політика щодня перетворює соціальні гарантії в порожні декларації.
Коли людина змушена доводити очевидне, просити належне. І роками чекати того, що держава була зобов'язана забезпечити ще вчора.
