Сергій Козир, народний депутат України, голова ТСК із розслідування можливих порушень у використанні бюджетних коштів, виділених на підтримку ВПО.
Під час засідання Тимчасової слідчої комісії я поставив питання, яке здається простим лише на перший погляд. Насправді воно є головним.
Коли людина перестає бути внутрішньо переміщеною особою?
В Україні сьогодні понад 4,6 мільйона ВПО. Для більшості ця цифра давно перетворилася на статистику. Ми чуємо її настільки часто, що майже перестали замислюватися, що стоїть за нею.
А за нею - мільйони людських доль. Хтось покинув Луганськ ще у 2014 році. Хтось втратив дім у Маріуполі чи Бахмуті після повномасштабного вторгнення. А для когось статус ВПО починається просто зараз - разом із черговою евакуацією з прифронтового міста чи села.
Чи перестає людина бути ВПО після отримання житла? Стабільної роботи? Після того, як її діти підуть до школи в новій громаді? Чи статус переселенця в Україні фактично стає безстроковим?
Як не без гіркої іронії зауважив мій колега Максим Ткаченко: «Ми просто кажемо про якийсь процес, який не має закінчення, не має кінця».
Саме тут проходить межа між наявністю і відсутністю державної політики. Якщо держава не може пояснити, коли людина перестає бути ВПО, - важко говорити, що вона взагалі має політику щодо ВПО.
Картина, що не складається
Під час засідання Тимчасової слідчої комісії прозвучало те, про що багато хто говорить кулуарно вже не перший рік. Не від громадських активістів і не від опозиційних політиків, а фактично від усіх ключових учасників дискусії.
Після дванадцяти років війни держава досі не сформувала цілісного підходу щодо внутрішньо переміщених осіб.
Омбудсмен Дмитро Лубінець сформулював це стримано: відсутність затвердженої Стратегії фактично означає відсутність стратегічних орієнтирів. На засіданні ТСК я сказав жорсткіше: в Україні фактично відсутня державна політика щодо ВПО.
Проблема не в тому, що Кабмін не ухвалив черговий документ. Вона в тому, що держава досі не відповіла сама собі на базове питання: яку перспективу вона пропонує 4,6 мільйонам власних громадян.
І за окремими фактами й поясненнями, за доказами кричущих зловживань і порушень закону, дедалі чіткіше проступає одна картина. І вона ніяк не складається в цілісний сюжет – з державної точки зору.
Держава не має затвердженої Стратегії щодо ВПО.
Не має повноцінної системи обліку людей, які постраждали від війни.
Не виконала власні законодавчі зобов'язання щодо механізмів підтримки постраждалих.
І досі не визначила єдиний центр відповідальності за всю політику щодо переселенців.
Перелік можна продовжувати…
І кожну з цих проблем, при бажанні, можна пояснити браком ресурсів чи складністю воєнного часу тощо. Але все разом - це вже не збіг обставин чи тимчасові складнощі. Це політика, якої немає.
600 тисяч без пояснень
Особливо показовою стала дискусія навколо понад 600 тисяч людей, які самостійно знялися з обліку ВПО через «Дію». Проблема не в самій цифрі. Проблема в нездатності пояснити, які процеси за нею стоять, і зробити висновки.
Найточніше стан справ описує фраза, що прозвучала на засіданні: «Держава запустила масштабний процес без інструментів аналізу його наслідків». Історія з 600 тисячами — лише один із проявів значно глибшої проблеми.
Ще один показовий факт: станом на сьогодні в Україні не існує державної системи обліку осіб, які постраждали від війни починаючи з 2014 року. Як підкреслили на засіданні ТСК, закон №4071 і постанова КМУ №450 заклали правову основу для створення державної системи обліку постраждалих від війни. А сама система мала поетапно запрацювати ще у 2025 році. Фактично ж цей процес зупинився.
Водночас міжнародний Реєстр збитків уже відкрив 21 категорію заяв і отримав понад 150 тисяч звернень від українців. Парадоксально, але міжнародні партнери сьогодні мають більш системний підхід до обліку наслідків війни, ніж українська держава.
Країна не знає точно, скільки людей потребують підтримки. Не знає, чому сотні тисяч громадян зникають із реєстру ВПО. І не має повної картини наслідків власних рішень.
Красномовний приклад: під час засідання прозвучало питання, яке на перший погляд стосувалося лише Донеччини - хтось знає, де сьогодні всі шахтарі з Покровська, Мирнограда і Добропілля?
Відповідь виявилася показова – держава цього не знає.
Де сьогодні працюють люди, які були змушені залишити свої міста? Чи взагалі вони знайти нову роботу. Чи інтегрувалися в громади. Чи потребують додаткової підтримки. На державному рівні вони просто загубилися.
І насправді це питання не про шахтарів і навіть не про Донеччину.
Це питання про всю державну політику щодо внутрішнього переміщення. Бо якщо ми не бачимо подальшого маршруту людей після переселення, то йдеться вже не про окрему професію чи окремий регіон. Йдеться про мільйони громадян, які одного дня просто зникають із поля державного зору.
До«Дія»лися.
Стратегія без орієнтирів і мети
На ключові, давно назрілі питання мала б відповісти нова Стратегія державної політики щодо внутрішнього переміщення до 2030 року.
Та урядовий проєкт цього документа не додав ясності. Навпаки.
Перед нами масштабний текст із десятками завдань, індикаторів, напрямів діяльності та координаційних механізмів. Він детально пояснює, як саме державна машина планує працювати з проблемою внутрішнього переміщення.
Але до якого результату ми хочемо прийти? Скільки людей мають отримати житло? Скільки родин - перестати залежати від допомоги? Скільки переселенців мають інтегруватися в нові громади?
Стратегія багато говорить про координацію, моніторинг, взаємодію та спроможність громад. Але значно менше - про те, якою має стати ситуація для конкретної людини через п'ять років.
І саме тому дискусія про брак державної політики щодо ВПО сьогодні звучить уже не як критика. А як констатація факту.
І проблема не лише в самій недоладній Стратегії. Так, закон прямо зобов'язував уряд ще до 18 лютого 2025 року подати до Верховної Ради окремий законопроєкт про підтримку осіб, яким завдано немайнової шкоди внаслідок російської агресії. Минув понад рік після встановленого строку, але документа досі немає.
Виходить дивна ситуація: держава не лише не знає, куди саме хоче привести мільйони переселенців. Вона навіть не завершила формування базових механізмів підтримки людей, які вже постраждали від війни.
Дванадцять років тимчасовості
На засіданні ТСК прозвучала цифра, яка змушує замислитися. Якщо рахувати від початку війни у 2014 році, свої домівки були змушені залишити близько 8,5 мільйона українців. Це не окрема соціальна група. Це вже масштаб, населення окремої країни.
Статус ВПО задумувався як тимчасовий інструмент підтримки. Передбачалося, що держава допоможе людям пережити складний період, інтегруватися на новому місці або повернутися додому.
Натомість сьогодні маємо покоління дітей, які виросли у статусі переселенців. Сотні тисяч родин, для яких тимчасове переміщення давно стало новою реальністю. Мільйони людей, які роками будують життя на новому місці, працюють, сплачують податки, виховують дітей - і при цьому залишаються «внутрішньо переміщеними особами» в державних документах.
А країна й далі житиме з дивною ситуацією, коли через дванадцять років після початку війни ми добре знаємо, як людина стає ВПО. Маємо цілий набір формальних критеріїв, реєстрів, процедур і адміністративних механізмів. З горем пополам вчимося обліковувати переселенців, перевіряти їхній статус і вести статистику.
Але досі не знаємо, де для мільйонів людей закінчується ця задовга дорога від втраченого дому.
І поки держава не здатна дати чесну відповідь на це питання - всі нові стратегії, програми, плани й механізми ризикують залишатися грою в бюрократичний бісер.
