Україна поза схемою "наздоганяючого розвитку"

Віталій Кулик, політолог, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства

Сучасне уявлення про розвиток світу часто тримається на зручній, але небезпечній схемі: є “центри прогресу” і є “периферії”, які нібито постійно мають когось наздоганяти. У цій логіці немає рівності - існує лише шкала, де одні завжди “вперед”, а інші “запізнюються”. Україна в такій уявній карті довго постає не як суб’єкт історії, а як простір, якому треба доводити свою “дорослість” і право на самостійність.

Ця схема не є абстрактною. Вона працює через політичні рішення, медійні образи і культурні стереотипи. Україну часто описують як країну “між”, “після” або “ще не”, ніби її історія - лише підготовка до справжнього життя десь у майбутньому. Особливо небезпечно те, що цей погляд інколи приймається і всередині самої країни, коли зовнішнє схвалення починає виглядати важливішим за власну оцінку і власний інтерес.

У цій ситуації еліти відіграють суперечливу й часто проблемну роль. Замість того щоб зміцнювати національний суверенітет і формувати довіру до власних інституцій, частина політичного та культурного класу звикає орієнтуватися назовні. Міжнародні рейтинги, гранти, зовнішні сигнали “правильності” іноді стають важливішими за внутрішню відповідальність. У результаті виникає небезпечний розрив: суспільство живе в реальності війни, втрат і напруги, а частина еліт - у просторі зовнішніх очікувань і репутаційних ігор.

Це породжує не лише відчуження, а й глибоку політичну проблему. Коли країна воює за своє існування, залежність від зовнішніх інтерпретацій стає вразливістю. Суверенітет охоплює не тільки кордони і армію, а й здатність мислити себе самостійно, без постійного зовнішнього “перекладу” і оцінювання. Коли ж суспільство починає сумніватися у власній легітимності, його простір заповнюють чужі визначення - і це завжди працює не на користь слабшого.

У культурному вимірі це проявляється як коливання між самопрезентацією і самознеціненням. Українську культуру часто змушують “пояснювати” і “показувати” так, щоб вона була зрозуміла зовнішньому глядачу. Але культура - не вистава для інших. Коли вона стає лише презентацією, вона втрачає внутрішню глибину і перетворюється на набір зручних символів. І це теж форма залежності - м’яка, але стійка.

Попри все, Україна не є і не була лише об’єктом чужих поглядів. Її історія - не історія “відставання”, а історія постійної боротьби за право бути собою в умовах тиску імперій, війн і зовнішніх моделей “правильного розвитку”. Саме тому ідея “запізнення” має не описовий, а політичний характер: вона виправдовує нерівність і маскує залежність під виглядом “нормального порядку речей”.

Відмова від цієї логіки означає не заперечення труднощів, а повернення собі суб’єктності. Україна має право не бути “наздоганяючою”, а визначати власний напрям. У час війни це набуває особливої ваги: суверенітет - питання виживання. Будь-які концепції, що розмивають це право навіть під виглядом “розвитку” чи “модернізації”, потребують критичного і тверезого перегляду.