"Швидка" під час тривоги: приїде чи ні — смертельна рулетка для українців
Ольга Голубовська, лікар-інфекціоніст, професор, доктор медичних наук, заслужений лікар України
Уявіть ситуацію. Вам необхідно викликати "швидку". Ви набираєте 103 — і в цей момент лунає сигнал повітряної тривоги. Так от, дочекаєтесь ви бригаду швидкої допомоги чи ні? Питання, на яке немає гарантованої відповіді.
Офіційно під час повітряної тривоги бригади екстреної медичної допомоги повинні припинити роботу та прямувати до укриття. Це передбачено наказом МОЗ №2179 від 2020 року.
Фактично це означає, що у момент, коли допомога може бути потрібна найбільше, система екстреної медицини повинна перейти в режим очікування. А диспетчер, приймаючи виклик, змушений самостійно вирішувати, наскільки важкий стан пацієнта і чи відправляти бригаду на виклик під час тривоги. Єдиного чіткого механізму дій для таких ситуацій досі не має.
Медики — лікарі, фельдшери, парамедики — залишаються сам на сам із моральним вибором: їхати чи ні. Рятувати людину — і потім відповідати за порушення чинного регламенту, або формально виконати наказ, але фактично порушити саму суть лікарської присяги, залишивши хворого чи пораненого без допомоги.
У Харкові, Дніпрі, Херсоні, Миколаєві, Запоріжжі тривоги можуть тривати годинами. І якби медики буквально виконували чинні накази МОЗ, значна частина пацієнтів просто не доживала б до завершення тривоги.
Саме тому бригади масово виїжджають всупереч інструкціям. І так працює одна з ключових реформованих галузей української медицини.
Колись реформу екстреної медичної допомоги подавали як одну з головних історій успіху медичної трансформації. Суспільству обіцяли сучасну систему: нові автомобілі, диспетчеризацію, чіткі маршрути пацієнтів, нормативи прибуття 10–20 хвилин, підготовлених парамедиків, ефективну госпіталізацію, своєчасну допомогу.
Людям пояснювали: тепер "швидка" буде працювати як у цивілізованих країнах. Пацієнт буде впевнений, що приїдуть, довезуть в лікарню, лікуватимуть. І що в результаті?
Абсурдність ситуації в тому, що за понад чотири роки великої війни МОЗ так і не створив чіткої, прозорої та окремо врегульованої системи реагування екстреної медичної допомоги саме в умовах повітряних атак.
І при цьому бригади, які під час тривоги все ж виїжджають на виклики, фактично не мають повноцінного соціального та матеріального захисту. Питання компенсацій, страхових виплат і захисту родин загиблих медиків чи постраждалих - далеко не завжди гарантоване державою.
То про яку “стійкість медичної системи” тут можна говорити? У нормальній системі це було б немислимо.
Але сьогодні українська екстрена медицина працює саме так: на страху, виснаженні, самопожертві, мовчазному розрахунку, що лікарі все одно поїдуть. І вони їдуть. Тому що давали клятву рятувати життя. Тому що не можуть сидіти в укритті, знаючи, що за кілька кварталів помирає людина. Тому що для більшості з них — це не просто робота.
Що потрібно робити?
Передусім — негайно переглянути наказ МОЗ №2179 та всі супутні протоколи роботи екстреної медичної допомоги в умовах війни.
Не косметично з черговою робочою групою "для обговорення", а реальним переписуванням правил під умови сучасної війни. Потрібна диференціація загроз, потрібні спільні протоколи МОЗ, ДСНС, ЗСУ та військових адміністрацій, захищені маршрути для бригад.
Потрібен законодавчий захист медика, який би ухвалив обґрунтоване рішення про виїзд, державне страхування життя та здоров’я працівників екстреної допомоги. Потрібні гарантовані компенсації родинам загиблих. І потрібні нормальні гроші.
Тому що сьогодні українська екстрена медицина працює в умовах фронту, але соціальні гарантії медиків часто залишаються на рівні, який з’їла інфляція ще до повномасштабної війни.
Медики екстреної допомоги мають отримувати не символічні доплати, а реальне фінансове забезпечення за роботу в умовах постійного ризику смерті.
Окремо хочу сказати про психологічний стан працівників "швидкої". Люди роками працюють під сиренами, бачать масові травми, смерть дітей, повторні удари по місцях прильотів. Їм потрібна повноцінна психологічна підтримка. Це питання збереження самої системи екстреної допомоги, бо виснажених людей неможливо експлуатувати безкінечно.
І ще одне. Суспільство повинно зрозуміти: навички домедичної допомоги сьогодні — це питання особистого виживання. Тому що при масивній кровотечі людина може померти за 3–5 хвилин. І жодна "швидка" не здатна фізично телепортуватися до пацієнта навіть у мирний час.
Правильне накладання турнікету, базова реанімація повинні стати обов’язковими навичками для мільйонів людей. Але це також відповідальність держави. Не можна третій рік жити у великій війні і мати лише факультативну домедичну допомогу для "бажаючих". Потрібна загальнонаціональна програма масового навчання домедичній допомозі, яка була б обов’язковою у школах, коледжах, університетах, на підприємствах, у державних установах та навіть під час отримання водійських прав. В умовах війни - елементарна система виживання.
І нарешті, держава повинна перестати перекладати відповідальність за життя людей виключно на особистий героїзм медиків. Не може існувати система, в якій виживання пацієнта залежить від того, наскільки лікар, фельдшер чи парамедик готовий ризикувати власним життям всупереч чинному регламенту.
