Інфекції не чекають реформ
Ольга Голубовська, лікар-інфекціоніст, професор, доктор медичних наук, заслужений лікар України
Як інфекціоніст уже багато років спостерігаю одну й ту саму закономірність: про інфекційні хвороби всі забувають рівно до того моменту, поки щось не трапиться. Поки ситуація більш-менш спокійна — інфекційні стаціонари скорочують, лікарні закривають, фахівців переводять в інші спеціальності. Але щойно виникає серйозна загроза, усі раптом згадують, що систему потрібно терміново відновлювати, зміцнювати і повертати те, що було зруйновано.
Пандемія COVID-19, здавалося б, мала б нас цьому навчити. Ми ж добре пам’ятаємо, як Україна зустріла пандемію: без головного санітарного лікаря, із фактично зруйнованою системою санітарно-епідеміологічного нагляду, коли функції епідконтролю просто нікому не були передані. І тільки тоді, коли почалася реальна криза, усе почали дуже швидко повертати назад. Знову з’явилися головні санітарні лікарі, почали відновлювати те, що було демонтовано. Це дуже показова історія, і вона говорить про одне — недалекоглядність у медицині завжди дорого коштує.
Реформи повинні мати дуже чітку мету — підвищення якості медичної допомоги. І для мене, як лікаря, показник якості дуже простий: скільки людей ми реально вилікували від серйозних захворювань. Не може бути показником якості кількість закуплених пробірок, обладнання або апаратів штучної вентиляції легень. Але, на жаль, дуже часто саме такі речі сьогодні подаються як головні індикатори успішності.
Ми повинні розуміти, що Україна сьогодні перебуває у глибокій соціальній кризі. І це реальність, яку не можна ігнорувати. Є таке поняття — соціальні детермінанти здоров’я. Відповідно до нього, медицина і робота лікарів визначають лише приблизно 20% здоров’я населення. Решта 80% — це умови життя, харчування, рівень бідності, екологія, соціальна підтримка. Тому зараз особливо важливо звертати увагу саме на соціальний супровід пацієнтів.
Наведу простий приклад. Ми фактично ліквідували значну частину протитуберкульозних закладів. Але разом із цим не створили систему соціального супроводу для людей, які проходять лікування. Сучасні схеми терапії туберкульозу справді можуть бути дуже ефективними, але тільки за однієї умови — якщо пацієнт регулярно приймає ліки. Якщо людина не приймає терапію, лікування не працює. Більше того, така людина стає джерелом інфекції і може поширювати мультирезистентні форми туберкульозу. Хтось повинен контролювати цей процес, людям потрібен соціальний супровід. А у нас часто пацієнтів просто виписують «під нагляд родичів». Але родичів може не бути. Або вони просто не мають ресурсу, щоб забезпечити такий догляд.
Під час війни ця проблема стає ще драматичнішою. Особливо це стосується внутрішньо переміщених осіб із хронічними захворюваннями, туберкульозом або психічними розладами. Це люди подвійної невидимості. Вони втратили і лікарню, і дім, і громаду, яка могла б їх знати і підтримувати. Фактично у межах реформ багато таких пацієнтів просто виписали зі стаціонарів без будь-якого плану подальшого супроводу. І ми навіть не знаємо, що з ними сталося і скільки людей могли загинути.
Перед тим як проводити будь-які реформи, потрібно чесно відповісти на дуже прості запитання: скільки у нас населення, скільки реально працюючих лікарень, скільки закрилося, яка захворюваність і смертність від різних хвороб. Нам із 2019 року обіцяють аудит системи охорони здоров’я, але його досі немає. А без реальної статистики неможливо планувати систему. Поки ми не знаємо, що маємо, потрібно хоча б менше руйнувати і більше зберігати те, що працювало.
Я працюю у стаціонарі і щодня бачу наслідки того, що відбувається. Нещодавно у нас померла пацієнтка. У неї просто боліло вухо. Вона зверталася по допомогу, але їй сказали прийти через два тижні. Через деякий час чоловік знайшов її непритомною — у неї вже розвинувся важкий менінгоенцефаліт. І для лікаря найважче — це коли людина помирає не від невиліковної хвороби, не тому, що медицина безсила, а тому, що вона просто не змогла вчасно отримати медичну допомогу. У медицині завжди є людський фактор, але коли обмежений доступ до лікування стає системною проблемою, це вже не випадковість. Це питання державної політики. І я цього не приймала, не приймаю і ніколи не прийму.
