Реабілітація військових з політравмою — це не "полежати й почекати"
Ростислав Андрусенко, завідувач київського реабілітаційного центру мережі RECOVERY
Військові дії завжди супроводжуються множинними ураженнями кінцівок, голови, грудної клітки, черевної порожнини, хребта внаслідок вогнепальних та вибухових поранень, травм, опіків та комплексних пошкоджуючих факторів. Політравми це — поєднані ураження кількох ділянок тіла — і зазвичай ідеться про yайбільш важкі поранення. Ампутації верхніх і нижніх кінцівок, черепно-мозкові травми, ураження спинного мозку, повна або часткова втрата зору, поранення очей, інфекційні ускладнення. За останній рік таких випадків стало значно більше, ніж на початку повномасштабної війни.
Причина очевидна — характер бойових дій і типи зброї, які застосовуються. Дрони, авіабомби, вибухи на близькій відстані спричиняють масивні ушкодження тіла. У результаті лікування і реабілітація таких пацієнтів тривають довше, стають складнішими і потребують чіткого розставлення пріоритетів.
Саме з такими складними випадками щодня працюють фахівці реабілітаційного центру RECOVERY у Києві — одного з центрів національної мережі RECOVERY, заснованої Віктором та Оленою Пінчуками для допомоги пораненим українським військовим. Сьогодні мережа об’єднує 18 осередків по всій країні, де вже отримали безоплатну реабілітаційну допомогу понад 40 000 захисників і захисниць України. За кожною з цих цифр – люди і довгий, непростий шлях відновлення.
Найважче — не перелік травм, а те, з чого почати
У реабілітації немає універсальних рішень. При політравмі ми маємо відповісти на ключове питання: що саме відновлювати в першу чергу? Які функції критично важливі саме для цього пацієнта? Які засоби адаптації потрібні зараз, а що — на наступних етапах?
Пацієнт при цьому є повноправним членом реабілітаційної команди. Ми не працюємо "над" людиною — ми працюємо разом із нею. Реабілітаційні цілі завжди обговорюються: що людина хоче отримати від відновлення і що реально можливо досягти в наших умовах.
Часто пацієнти кажуть: "Я хочу бігати", "Я хочу повернутися на службу". Це нормальні бажання. Але наша задача — пояснити шлях маленьких кроків: спочатку — стабілізація, потім — самообслуговування, адаптація до побуту, укріплення м’язів, навчання користуванню протезами чи допоміжними засобами.
Реабілітація — це активний процес. Не "полежати, поки хтось щось зробить", а постійна участь самого пацієнта: рух, вправи, вихід із палати, повернення до соціальної активності. І це часто стає викликом для людей, які після госпіталів очікують, що "в реабілітації все зроблять за них".
Найскладніше — що треба відроджувати не тільки тіло, а психоемоційний стан
Один із найважчих пацієнтів у моїй практиці — повністю незрячий військовий із поєднаною ампутацією верхньої та нижньої кінцівок. Він уже запротезований, користується білою тростиною, вчиться керувати протезом руки, на який кріпиться тростина. Це надзвичайно складно — фізично і ментально.
Але ключове тут — мотивація. Цей пацієнт хоче відновлюватися, має підтримку, розуміє, навіщо проходить реабілітацію. Він настільки мотивований, що надихає інших пацієнтів у відділенні.
Саме тому я завжди кажу: складність політравми часто визначається не кількістю уражених систем, а психоемоційним станом людини. Навіть відносно "менші" травми можуть значно ускладнити реабілітацію, якщо людина не бачить сенсу у відновленні.
Родина може бути як опорою, так і бар’єром
Окрема тема — роль сім’ї. Родина може бути потужним ресурсом, а може — бар’єром у відновленні. Найпоширеніша проблема — сильна опіка. Коли близькі все роблять за пацієнта: "Не вставай", "Я сама", "Ти ще не готовий".
У реабілітації ми постійно шукаємо баланс: де людині справді потрібна допомога, а де вона вже може бути самостійною. Інколи доводиться проводити окремі розмови з родинами, пояснювати, що надмірна опіка уповільнює відновлення.
Родина має навчитися бути поруч, але не замість людини. Бо кожна дія, зроблена за пацієнта, — це втрата ще одного шансу на відновлення самостійності. Турбота в реабілітації — це не захист від життя, а підтримка на шляху повернення до нього.
Суспільство має бути готовим
Поранені військові будуть поруч із нами — у транспорті, на вулицях, у кав’ярнях. Їх буде багато. І вони можуть виглядати інакше — фізично або емоційно. Це видимі й невидимі наслідки війни, з якими нам усім доведеться жити.
Важливо пам’ятати: реабілітація не закінчується випискою з центру. Це процес на все життя. Людина ніколи не повернеться точно до того стану, яким була "до". Але вона може навчитися жити по-новому — з максимальною самостійністю, гідністю й якістю життя.
І наше завдання як суспільства — не заважати цьому шляху, а навпаки — сприяти у найбільш ефективний спосіб.