Чому не варто витрачати енергію на засудження ухилянтсва?

Вадим Зукін, військовослужбовець СОУ

Розкладення світу на чорне та біле не завжди допомогає в описі певних явищ. Не виняток і таке явище як ухилянтсво. У ньому є і ті, хто втік за кордон, і реальне СЗЧ, і так зване "ментальне СЗЧ" – влучне формулювання з посту Мадяра про людей, які формально служать, але фактично нічого не роблять; і ті, хто "порішав"; і ще низка підгруп з абсолютно різними мотиваціями, страхами та умовами.

Якщо жити у світі, де існує лише чорне й біле, то ухилянство виглядає чорним. Проте реальний світ значно складніший і його модель не варто зводити лише до двох характеристик одного фактору. У ньому є інші фактори з багатьма характеристиками. Швидше, це широкий сірий спектр – від темного сірого до світлого сірого. Перш ніж знову кидатися в осуд, спробуймо чесно розкласти це явище на кілька різних площин.

Геополітичний аспект

Коли ми говоримо про ухилянтів, зазвичай уявляємо українських чоловіків, які не хочуть йти до Сил Оборони України (загальна назва для ЗСУ, НГУ, СБУ, ГУР тощо). Та щойно ми розширимо рамку, картина стає набагато менш зручною та політично коректною.

Додамо в модель сприйняття світу Будапештський меморандум початку 90-х років, під яким стоять підписи США та Великобританії. Також згадаймо глибинну причину війни –  історичне прагнення ситих еліт росії вирватися зі статусу периферійної, по суті азійської імперії, поглинувши Україну з помітно вищим рівнем освіти населення та демократичними цінностями, а в перспективі – й інші країни Східної Європи.

При такому баченні світу напрошується висновок: ключовими "ухилянтами" стають не лише окремі громадяни, а й цілі держави "західного блоку", які просто-напросто ухилилися від виконання безпекових зобов’язань. Принцип сили напряму суперечить європейським цінностям, адже тоді, наприклад, виникає питання, чи можуть існувати маленькі країни, як незалежні республіки Балтії, які самостійно силою, очевидно, не здатні себе захистити? Водночас сьогодні країни "західного блоку" складно активно засуджувати – саме вони дають Україні можливість боротися далі, змушуючи Верховного Головнокомандувача "вдягати правильні костюми", "дякувати по сто разів" та робити безліч інших принижень задля мети збереження країни. Щиро бажаю йому здоров’я та колись в мемуарах на пенсії написати правду, що він в цей момент думав. А підтримка від партнерів для України чітко визначена та обмежена: рівно настільки, щоб ми не програли, і водночас недостатньо, щоб Росія зазнала швидкої та безумовної поразки. Бо тоді у європейців та американців з’являється страх нанести надто сильну образу непередбачуваним росіянам.

Тож у геополітичному вимірі цілком коректно називати ухилянтами і країни ЄС, і Великобританію, і США. Аргумент про фінансову допомогу тут виглядає не таким беззаперечним, як здається. Часто ці кошти або повертаються до них же у вигляді закупівель власної зброї, або становлять незначну частку від їхніх оборонних бюджетів мирного часу. Також окремому економічному аналізу можна присвятити питання економічної користі від українських мігрантів в країнах ЄС, яким вже невигідно, щоб наші мігранти повертались. Бо хто ж відпустить молоде освічене біле населення християнської релігії, неконфліктне, працьовите. Колись чув думку, що Міністерство Родини, Праці та Соціальної Політики Польщі  має окремі плани на українських мігрантів та їхнє залучення – отже, після мирної угоди, нашим опонентом, якого, звісно, ми так не зможемо називати, буде саме воно.

Бюджет США на оборону/війну у 2025 році становив понад 950 млрд доларів. При цьому Президент Трамп постійно каже, що за майже чотири роки війни Україні допомогли на понад 350 млрд доларів. Виходить, що майже 4 роки США до 10% оборонного бюджету мирного періоду витрачали на допомогу Україні. А якщо врахувати, що значна частина цих коштів пішла на закупівлю американської зброї та компонентів та на здобуття унікального бойового досвіду для їхніх військових інструкторів і виробників озброєння, стає зрозуміло: Україні дістався дріб’язок. Приблизно так, як люди дають дитині решту після купівлі "чупа-чупса".

Історичний контекст

Ухилянство має давню історію та не є новим явищем. Є епізодичні згадки в літературі, як у Стародавньому Римі чоловіки відрізували собі великі пальці, щоб не служити в армії. Причому якщо вчитатись в ці свідчення та частоту випадків, то можна помітити закономірність. Що більше впевненості в перемозі в різні історичні часи, то менше випадків ухилянства. А що непевніше виглядають перемоги в різні часи історії, особливо у більш пізній час існування Римської Імперії, то менша кількість чоловіків хочуть доєднатись до такої армії.

Тут варто замислитись і політикам і ЗМІ. З одного боку, у нас є свобода слова, завдяки Помаранчевій Революції 2004 року. З іншого боку, чи варто отримувати додаткові лайки заявами, які деморалізують суспільство, яке не завжди отримувало достатньо освіти для критичного мислення щодо аналізу політичного контексту? "Воювати будуть всі", "Війна – це надовго", "Ми ніколи не переможемо", "Наступ з Білорусі почнеться на днях", "Повний блекаут вже цієї зими" - ці заголовки класно конвертуються в кліки та лайки. Кліки та лайки – по суті є валютою, оскільки ЗМІ потім може краще продавати рекламу, а політики отримувати додаткову впізнаваність та голоси на виборах. На жаль, ми недооцінюємо, яка сила зараз в кліках та лайках! В політиці просто так мало хто і що робить. Десь рік тому я пам’ятаю здивовані обличчя керівництва НАЗК (Національна агенція запобігання корупції), коли я прийшов на довгоочікувану зустріч, і надав аргументи, чому я можу бути незалежним експертом для попередження фактів корупції в галузі медицини. Виявилось, що бути незалежним, маючи інші джерела доходу, а в НАЗК працювати як чистий волонтер – це дуже дивне та незвичне явище, яке я чомусь мав виборювати. Звісно, зваживши, що, якщо я нічого не очікую взамін, а в незалежних експертах НАЗК не зацікавлене, то я вирішив не починати цю незрозумілу для мене гру. Нехай інші хлопчики граються – мені було чим зайнятись.

До речі, що стосується історії війни росії проти України, яка, що багатьох здивує, почалась у 2014 році, то як розвивались настрої та мобілізація? В 2014-2021 рр для задач, які з різних причин були поставлені владою, вистачало добровольців, примусової мобілізації по суті не було, ніхто нікого не відловлював – глобально була впевненість у виконанні поставлених завдань. Можна сперечатись щодо їхньої коректності, але як мені в особистій розмові пригадував один зі свідків наради, де вирішували, чи воювати за Крим у 2014 році, то після доповіді, що боєздатними в українській армії є до 5 тис військовослужбовців, було прийнято рішення здавати Крим без бою. Проте, головне – людей не бракувало для поставлених потім під час АТО цілей та наданих іноземними ж партнерами засобів. Початок 2022 року – багатогодинні черги в військкомати, на всіх не вистачає зброї, у всіх була впевненість у швидкій відсічі – так само, питання ухилянства взагалі в суспільстві не піднімалось. І лише з 2023-2024 рр, коли виявилось, що військові дії затягуються, коли почались маніпуляції суспільною думкою заради власною вигоди (типу, почув в коридорі парламенту – одразу писати в Facebook), то більш масово почали обговорювати саме тему ухилення від служби.

Економічний аспект

Уявімо собі Україну як велику компанію, що веде боротьбу за виживання проти рф, яке хоче знищити нас фізично, та проти країн "західного блоку", які не проти забрати у нас побільше розумних громадян – отже, по суті, з половиною світу. У цієї компанії є два ключові підрозділи: фронт і тил. Фронт без тилу не воює, бо гроші на війну дає тил. Тил без фронту не має сенсу, адже кінцева мета військових дій – зупинити ворога, на кордонах як мінімум поточної лінії фронту, як максимум, на кордонах 1991 року, і більшості людей продовжити життя "в тилу".
Сьогодні більшість оборонних витрат Україна покриває з власного бюджету. А бюджет – це податки здебільшого, які з’являються лише тоді, коли хтось працює, виробляє, продає і купує. Але з цієї "компанії" вже пішли мільйони працівників: хтось виїхав за кордон, хтось служить, хтось переховується. Це означає, що кожне нове рішення про масову мобілізацію – це не лише посилення армії, а й удар по фінансовій моделі держави. Дуже хочеться вірити, що на разі у влади є чітка фінансова модель, яка розраховує, скільки людей можна регулярно забирати з тилу в армію, щоб дозволити не програти війну, а економіці дозволити не впасти.

Якщо мобілізувати надто багато людей одночасно, держава отримує подвійний негативний ефект. По-перше, падає дохід: мобілізований та його сім’я різко скорочує споживання, що мультиплікується по всьому ланцюгу економіки. По-друге, зростають витрати: грошове забезпечення, харчування, форма, логістика. У бізнесі це назвали б рішенням, яке одночасно зменшує виручку й збільшує собівартість. Саме тому фраза "воювати будуть всі" без уточнень звучить як поганий управлінський слоган.  Реальність складніша: треба тил, треба економіка, треба регулярні свіжі поповненння тощо.

Також не забуваймо особливості українського менталітету. Коли у нас є достатньо якогось ресурсу, ми мало думаємо щодо оптимального використання. І лише коли його починає не вистачати катастрофічно, то ми здатні придумувати геніальні ідеї, що стосується технологічного ведення війни. Тому якби у нас не було щомісячного дефіциту мобілізованих, які реально пішли служити, а не втекли ще з навчальних центрів, то був би менший дефіцит людей, і рішення виконання завдань могли би виконуватись, як би це жорстоко не звучало, не за рахунок технологій, а за рахунок кількості військовослужбовців. Тому тримати армію в легкому дефіциті людей – це є дуже правильно, з огляду і на гарну роботу економіки в тилу, і на постійний тиск на військове керівництво, заохочувати креативність та технологічні рішення проблем.

Релігійний аспект

В Україні кожна людина вільна обирати собі релігію. Хтось відносить себе до християн, хтось до атеїстів, хтось "посередині". Останнє може звучати трохи дивно – приблизно як бути "частково одруженим", – але просто означає, що частина суспільства допускає існування Бога й загалом ставиться до релігії з повагою, навіть якщо не живе за всіма її канонами.

Цікаво, що незалежно від конфесії, релігії тут кажуть приблизно одне й те саме про осуд інших людей. У Євангеліє від Матвія сказано:

"Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють вам. І чого в оці брата свого ти заскалку бачиш, колоди ж у власному оці не чуєш? Або як ти скажеш до брата свого: Давай вийму я заскалку з ока твого, коли он колода у власному оці? Лицеміре, вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти заскалку з ока брата твого. (Мт. 7:1–5).

Враховуючи, що більшість українців в той чи іншій мірі вірять в Бога, виникає певний когнітивний дисонанс. Бо якось дивно – і вірити, і засуджувати інших людей, не знаючи повноти всієї картини та й взагалі.

Владі України суспільство делегувало частину своїх повноважень, зокрема право ухвалювати складні, непопулярні та примусові рішення. Наявні соціологічні опитування кінця 2025 року показують, що, в цілому, українці підтримують поточну владу. Вибори під час воєнного стану неможливі, але судячи з опитувань, владу би підтримали, якби вибори провели.

Таким чином, якщо ми вже передали державі повноваження ухвалювати рішення щодо мобілізації, відповідальності та покарань, то навіщо намагатися додатково виконувати роль суддів та витрачати на це енергію? Це як купити квиток на автобус та піти пішки. Доцільним було би спрямувати більше енергії не на осуд інших, а на допомогу, витримку й підтримку життя, яке триває навіть під час війни. А питання суду й примусу – залишити тим інститутам, яким суспільство вже надало на це право і які навіть попри відсутність виборів мають явну підтримку більшості.

Психологічний аспект

Уявімо типову для сьогодення картину. Військовослужбовець уже кілька місяців не бачив родину. Дружина й діти сумують, живуть між тривогами та короткими повідомленнями "я на зв’язку". Він служить у місцях з різним рівнем ризику для життя.
І в якийсь момент його дружина відкриває Instagram і бачить допис: інша подружня пара безтурботно відпочиває на морі. Чоловік обрав інший шлях – цілком легальний, із дозволу української влади, з оформленими документами. Фото – усмішки, коктейлі, сонце.
Реакція виникає майже миттєво, без особливих роздумів. З’являється гнівний коментар під постом. Потім – обговорення з подругами: "як так можна", "яка наглість", "не служить – і ще й демонструє своє щастя під час війни". На емоційному рівні цю реакцію легко зрозуміти. Але якщо подивитися на неї спокійніше – вона відкриває глибший психологічний механізм.

Розкладемо це явище на кілька складових.

Перше – здоровий глузд. Людина, яка свідомо обрала інший життєвий шлях, ніколи не змінить свого рішення через якийсь коментар в соцмережі. А, можливо, ще більше впевниться у власній правоті. Українське суспільство загалом погано вміє вести діалог і ще гірше – визнавати іншу позицію, тут ми як раз не дуже далеко відійшли від диких племен з передач Комарова. Це помітно і в бізнесі, і в публічних дискусіях: згода з опонентом часто сприймається як слабкість, а зміна думки – як поразка.

Друге – нераціональне використання часу та енергії. На обговорення, осуд і внутрішні діалоги з "винними" люди витрачають значно більше ресурсів, ніж на відновлення себе, розвиток або підтримку близьких. Ці дії не змінюють реальність, але забирають сили.

Третє – самоотруєння. Осуд не приносить жодного практичного результату: пара на морі продовжує жити своїм життям, військовослужбовець залишається в армії, а єдина людина, яка реально страждає, – це та сама дружина військового. До і без того складного життя додається ще один шар злості, роздратування і виснаження. Часто це виливається в побутові конфлікти, зриви на дітей або випадкові сварки з незнайомими людьми. Так запускається цілий каскад негативу, який не наближає перемогу, але поступово руйнує суспільство зсередини.

Демографічний аспект

Не варто відкидати і демографічний аспект. Для довгострокового існування держави важливим є розподіл населення різного віку та статі (допустимо, що статі все-таки дві – хоча, на жаль, вже скоро і в Україні неможна буде таке казати). І будь-який демографічний провал негативно впливає на розвиток країни: то різко менша завантаженість пологових будинків, то зростає, і важко втримати якість. То дуже маленька завантаженість шкіл, технікумів, університетів по певному віку, але треба тримати вчителів та якість, бо потім до цього віку дійдуть інші діти. Також стрімкі коливання раптового виходу великої "когорти" населення одного віку на пенсію чи досягнення іншого віку може дорого обходитись країні, галузі охорони здоров’я, наприклад.

Надмірна та необдумана мобілізація здорових чоловіків репродуктивного віку за умови затяжної війни неминуче веде до демографічної кризи. Друга світова війна залишила по собі “демографічні ями”, які потім відчувались країнами ще довго. В Україні на разі і так народжуваність орієнтовно 200 тис дітей на рік, що вдвічі менше за минулі роки, тобто демографічна яма вже утворюється та вимагатиме якісного розуміння влади, як мінімізувати негативний ефект від цієї ями.

Суспільний аспект формування української державності

Зараз в України як країни є найбільша загроза в історії, і найбільший шанс, одночасно. Як це все було, простою мовою?

Була мега сильна Київська Русь. Але потім почали сваритись внутрішньо та ділити території. Потроху занепадали, а в 1240 р. прийшов хан Батий, і все захопив.

Потім Данило Галицький створює Галицько-Волинську державу наприкінці XIII століття. З’явився новий шанс. Не встигли толком побути державою, як уже в XIV столітті знову почались внутрішні конфлікти, мабуть, це особливість національного менталітету. У підсумку значною мірою самі ж еліти, без масштабного спротиву, фактично "віддалися" Великому князівству Литовському, бо для багатьох це виглядало вигідніше й безпечніше.

Далі – Богдан Хмельницький і повстання 1648 року. Здавалося, цього разу все мало б вийти, навіть попри величезну геополітичну проблему України – надто вигідну локацію між Європою та Азією, контроль над якою протягом усієї історії хотіли мати різні держави. Але Богдан Хмельницький помирає у 1657 році, і після цього починаються внутрішні сварки і боротьба за владу (якщо коротко, бо тут історики справді можуть написати сотні томів про Хмельницького та Руїну). Результат знову той самий – втрата державності.

Потім закінчується Перша світова війна, 1917–1918 роки, і в України знову з’явився шанс. Проте протягом 1917–1921 років влада змінюється разів десять. За таких умов, звісно, жодна з влад не змогла створити щось справді потужне й стабільне. У підсумку – чергова втрата державності, бо російська червона армія виявилася сильнішою.

А далі – 1991 рік. Без боротьби Україна отримує незалежність. Ну, або, з дуже маленькою боротьбою, яка точно не могла сама по собі призвести до отримання незалежності.

Таким чином, за всю історію, Україна ніколи у війні не здобувала незалежність. Навпаки, війна зовнішня призводила до внутрішніх сварок. А єдиний раз, коли пощастило, в 1991 році, не змогли використати нормально.

В українців нема досвіду вдалого об’єднання для для спільної, доведеної до кінця перемоги. І саме зараз, після початку повномасштабного вторгнення в 2022 році українці отримують шанс здобути цей досвід. І поставити крапку в питанні незалежності України раз і назавжди. А на заваді стати, як і раніше, боротьба за владу всередині країни.

Висновок

Такого моменту як зараз у нашої країни ще не було. Його треба не спустити, і заради майбутніх поколінь, і заради страждань поточного покоління, яке дуже багато втратило, включаючи життя та здоров’я сотень тисяч українців. Замість полювати на внутрішніх відьом та ухилянтів, всім інфлюенсерам суспільної думки (ЗМІ, політики, відомі люди) варто зосередитись на головному, десь жертвуючи кількістю лайків та підписок, але допомагаючи виборювати незалежність, остаточну, до якої вже ніколи та ні в кого не буде питань.